Сказання про княгиню Ольгу

Княгиня Ольга і її родинні коріння, її син Святослав і чоловік князь Ігор, історія хрещення. Офіційні міфи й Істина.

Історія забудькувата баба,
Сама частенько й мудрих забува…
Володимир Базилевський


Недаремно кажуть, що історія нічому не вчить, але жорстоко питає за невивчені уроки. Власне, історія – це не зовсім наука. І в цьому легко переконатися, читаючи підручники написані 40, 30, 20, ба, навіть 10 років тому назад, при чому нерідко одними й тими ж авторами.
Коли читаєш розділи підручників чи навіть монографії по нашій давній князівській історії, іноді здається що їхні автори ніколи не тримали в руках руські літописи, не кажучи вже про європейські, візантійські чи арабські хроніки, але дуже добре вміли «тримати хвіст по вітру».
Справді, історія – це міф, національний чи державний. Та одне діло, коли цей міф тримається на міцному підґрунті відомих фактів, і зовсім інше, якщо він побудований на вибірковому читанні потрібних сторінок всіляких «житіїв», переказів, не підтверджених ніякими іншими фактами та джерелами. Безкінечне пережовування однієї й тієї солодкої жуйки. Мабуть, недаремно Пушкін свого часу сказав:

Тьме низких истин мне дороже
Нас возвышающий обман.

Ми ж дозволимо собі не погодитися з великим поетом, а пошукати таки Істину. Спробуємо спокійно, неупереджено прочитати сторінки наших древніх рукописів, порівняти їх з хроніками сусідів і знайти відповідь на ті, на перший погляд незрозумілі та алогічні, дії перших Рюриковичів, їх походження. Звернути увагу на безперервність нашої історії з кіммерійських, скіфських часів, маловивчені та замовчувані сторінки Причорноморської та Приазовської Русі, стрімкий вибух слов’янства в У-УІ століттях, їхню експансія на північний захід до Ельби, Ютландії (Данія) та південь до річки По в сучасній Італії. А потім, під тиском германських народів, поворот на північ сучасної Росії. В.В. Сєдов вважає, що поморські слов’яни почали проникати в басейн ріки Великої та озера Псковського ще в 6-7 століттях. Швидше за все це відбулося значно пізніше. В той же час про єдність новгородських та полабських слов’ян свідчать дані лінгвістики. Так що сам термін «східні слов’яни» певною мірою штучний. Новгородці та кривичі, які внесли слов’янський елемент у формування поліетнічної російської нації, відносяться, як і полабські слов’яни та поляки, до північної вітки слов’янських народів.
Коли один мій високоерудований знайомий дізнався, що я хочу писати про Ольгу та Святослава, то вкрай здивувався: «Про них уже стільки написано, що ти можеш знайти нового?» Та в тому й справа, що написано багато, може аж занадто. Особливо під час святкування 1025-річчя хрещення Русі Володимиром. Та біда в тому, що практично у всіх публікаціях та романах автори добросовісно повторюють «Житіє» великої княгині, ігноруючи цілий ряд свідчень в руських рукописах та іноземних джерелах, не помічаючи кричущі протиріччя в різних редакціях літописів. Певною мірою, я в цій роботі, яка є продовженням, вірніше початком, «Чарів Граалю»*, спробую дати свою відповідь на деякі неясності та протиріччя.

* Дивись «Новая медицина тысячелетия» №№ 5,6, 2010 та № 2, 2011.

Хто ти, Ольго?

Отже, перші найбільш поширені версії, що відповідають Житію. Ольга (приблизно 890–969) була незнатного роду «від язика варязького». В Іоакимівському літописі читаємо: «Олег видав за нього (тобто Ігоря) дружину від Ізборська, роду Гостомислова, яка Прекраса звалася, а Олег перейменував її і назвав своїм іменем Ольга. Були в Ігоря потім інші дружини, але Ольгу через мудрість її більше за інших шанував». Читаємо в найбільш авторитетному «Літописі руському»: «У рік 902. Коли Ігор виріс, він ходив вслід за Олегом і слухався його. І привели йому жону із Пскова на ім’я Ольга».
І тут виникають перші питання, чи швидше здивування. Кидається в очі вкрай пасивна роль Ігоря. Так що легенда про те, що Прекраса перевозила князя і йому сподобалася, відпадає. Олег просто знайшов підходящу, з державної точки зору, пару і одружив Ігоря. Коли ми в подальшому коротко проаналізуємо діяння Ігоря, то впевнимося, що він був доволі пасивним, сказалася роль завжди другого, після Олега, а згодом і після Ольги. Інший цікавий факт: Преславу перейменували, ну як раніше колгоспи. Був імені Сталіна, став імені Хрущова.
Щодо «роду Гостомислова», Ілля Глазунов навіть називає Густомисла новгородським князем в одинадцятому поколінні, правда, не уточнюючи, звідки й що він знає про його попередників. До того ж у літописах читаємо, що Рюрик князював спочатку у Ладозі і лише після смерті братів «пришле к Ильменю и сруби городе над Волховом и призваша Новгород». Новгород – одне з найкраще обстежених археологами міст. Так от, ніяких знахідок раніше 10 століття не знайдено. В скандинавських сагах місто зветься Хольмгардом – «острівне місто». Найбільш рання іноземна згадка про Новгород відноситься до 949 р. В будь-якому разі Волхов є старішим.
Все було б добре, навіть чудово: руська бояриня чи княжна, та ще в 12 поколінні – кращої дружини для князя-варяга не знайдеш. Та ось ще одна неув’язочка: Псков засновано лише у 962 р., за сім років до смерті Ольги. В районі майбутнього Пскова та Новгорода жили фінські племена, та й зараз живуть їх нащадки. Слов’яни почали освоювати ці землі в 9, хай в кінці 8 століття, й не від хорошого життя – з Ютландії та балтійського Помор’я їх починають витісняти германські племена. Отож довелося покинути Ольденберг – «старе місто» й заснувати нове – Новгород. Навряд чи в щойно заснованому Новгороді було 11 поколінь князів, не кажучи про те, що свободолюбові новгородці не дуже шанували князів і призивали їх тимчасово лише як командирів військ. Так що не сходиться тисячолітня династія Густомисла. Та й укладачі літопису недаремно згадують: «від язика варязького». Багатоженство Ігоря – це вже дрібниця.
Звернемося до інших джерел. Читаємо у Володимирському літописі: «Игоря же Олег жени в болгарах, поят за него княжну именем Ольга. І би мудра вельми». В своїй книзі «1000 знаменитых чудес и загадок истории» Г.Є. Долуханов не має жодних сумнівів щодо болгарського походження Ольги. Іпатіївський список: «Игореви… приведет ему жену от Плескова, именем Ольгу». В Новгородському літописі: «Ігор привів собі жону від Плескова на ім’я Ольга. І була мудра і смислена, від неї родився син Святослав». Ось тепер здається, все стало ясно. Якийсь пізніший переписувач замінив незрозумілий йому Плесков на до болі рідний Псков. А далі ця цілком патріотична описка сподобалася придворним історикам і пішла кочувати по майже всіх виданнях. Цікаво, що в самому «Житії» розповідається, що Ользі, вже княгині, «трапилося бути в якомусь великому лісі над рікою великою на ймення Плоскова» (переклад М. Шевчука). Псков стоїть на однойменній річці, й перекладається її назва з естонського як «смолиста ріка». Місця ці княгині сподобалися, до того ж вона начебто побачила видіння і згодом вирішила побудувати там церкву святої Трійці, і «місто велике було закладене – Псков». Відбулося це вже після відвідин Ольгою Царгороду. До того ж автор ніде не вказує, що це були рідні для Ольги місця. Хіба що назва річки Псков нагадала про рідний Плесков.
Ну, що ж, покинемо Волхов і перенесемося на Дунай. Плесков, Плисков або Плиске – це стародавня столиця Болгарії на Дунаї. У 865 р. цар Борис приймає християнство. Солунські брати Кирило та Мефодій творять слов’янську писемність, і цар Симеон (888–927) запроваджує слов’янську мову як офіційну в Церкві та державі. Це сподобалося далеко не всім. Недаремно класик болгарської літератури Еміліян Стенєв у своїх історичних романах чітко відрізняє «справжніх» болгар – потомків заволзьких булгар (родичів яких ми зараз називаємо казанськими татарами) від місцевих слов’ян. Потім починаються князівські розбори. Діти Симеона не змогли втримати царську корону. Цілком ймовірно, що княжна-ізгой Олена-Ольга була онукою Симеона. Звідси вираз «княжна».
Та в літописі за 1606 р. з Погодінського зібрання знаходимо ще цікавішу інформацію: «По сьому (після походу Олега на Царгород) женився князь Ігор Рюрикович у Плескові, пойнявши за себе княжну Ольгу, дочку Тмутаракана, князя полоцького». Тут ми вперше зустрічаємося з тмутораканськими касогами. Оцей незрозумілий, якийсь містичний зв’язок між північним Полоцьком та південною Тмутараканню, мов таємнича вісь Русі, буде постійно переслідувати нас впродовж цієї літературної подорожі. Тарас Каляндрук висловив припущення, що й Олег прийшов не з майже неіснуючого тоді Новгорода, а з Новгорода (Неаполя) Скіфського. В Болгарії знайдено камінь,  помічений іменем Олега Тмутараканського.

Кімери-сівери

Давайте спробуємо глибше розібратися з не просто болгарським, а касожським корінням Ольги. Повірте, нас чекає чимало несподіванок. Нам доведеться звернутися до праць відомого індолога професора Степана Наливайка*. Отже, вчені вважають, що носії автохтонної білозерської культури, що жили в Надчорномор’ї, це і є кіммерійці – найдавніший народ, ім’я якого відомо. Їх ще називають кімерами, або ж, при іншому читанні, сіверами. Лікарі та юристи знають, що латинська буква «С» (це) читається і як «К», і як «С». Добре відомі нам кентаври на небі стали центаврами. Літописець пише: «а інші сіли на Десні, по Семі (зараз Сейм) і по Сулі і нарікоша Северо». У Чернігівщині і зараз існує місто Новгород-Сіверський. Так от, С. Наливайко аргументовано доводить, що кіммерійці, кімри та сівери – це один і той же народ. Після того як їх витіснили з Надчорномор’я царські скіфи, вони не зникли, не розчинилися в інших народах, а розступилися – частина лишилася на Тавані, частина відкочувала північніше, аж до Десни та Сейму, а ще частина відкочувала на Балкани.
У 6 столітті до н.е. орди вогненно-рудих кельтів, потрясаючи Європу, пронеслися на своїх бойових колісницях по території сучасних Франції, Іспанії, Британії. Нині їхніми потомками є шотландці (скотарі – скоти), ірландці, валійці й жителі Уельсу – давнє населення Англії та бретонці у Франції. Це про їхніх жерців-друїдів, які вірили в переселення душ, писав Ю. Цезар. Для них, як і для народів Індії, важливішою була духовна складова, тому вони лишили чудові витвори мистецтва й не створили державу. А ще лишили гальске слово «брюки».
Той же Наливайко переконливо доводить, що скіфи були індоарійським народом, як і сінди та меоти, що жили поруч з кімрами-сіверами на побережжі Азовського моря (Меотиди). Цікаво, що країна сіндів мала також назву Сеувіра. Наливайко вважає, що сівери (кімери) – це самоназва народу й перекладається вона із санскриту як «справжні мужі», «доблесні богатирі», «могутні герої».
Геродот згадує про сіверів як про скіфів-землеробів, за археологічними даними за способом життя вони відрізнялися від кочових скіфів і поєднували елементи як протослов’янської, так і скіфської культур. Таким чином стає зрозуміло, що дві вітки (Правобережна і Лівобережна – скіфи-орачі та скіфи-землероби) майбутнього українського народу чимось все-таки відрізнялися один від одного. І ця близькість, але неоднаковість простежується навіть в сучасній історії.
Інша частина кіммерійців пішла на Балкани. Серед правителів босфорської династії Спартаконідів зустрічаємо імена Спарток, Пересід, а серед балканської фракійської царської династії Одрисів – Спараток, Борісад. Сівери – відоме римське прізвище, яке походить від таємничих етрусків, стародавні написи яких досить легко читаються українською мовою**. 
Відомо, що творець першого болгарського царства цар (хан) Аспарух привів на Балкани 7 протоболгарських племен, але разом з ними чи раніше прийшли й сівери. В оточенні Аспаруха збереглося ім’я князя Севера.
На думку радянських академіків Б.А. Рибакова та П.П. Толочка на місці землеробів-борисфенітів, яких треба вважати протослов’янами, виникло об’єднання слов’ян, відомих під назвою Рос або Рус. Ймовірно, що це було одне із племен сіверів. Посли, що прибули в 838–839 рр. до імператора Феофіла, відрекомендувалися як представники народу Рос (Rhos). Академік О. Шахматов також стверджує, що «Приазовська Русь» була нащадком антів. М. Брайчевський згадує, що це князівство прийняло християнство у 860 р. Ці слов’яни під натиском готів, а пізніше угрів та болгар відійшли на Рось, Росаву, Росавицю, зберігши своє родове (племінне) ім’я росів і в союзі з полянами-києвичами склали ядро майбутньої Руської держави.
Але ж все на диво логічно: предки слов’ян споконвіку жили по берегах Азовського моря. Вони відомі античним авторам під іменем антів. Потім, під тиском готів, відходять північніше на Рось, Десну, Сулу та Сейм. В Приазов’ї лишилися частина племені. Частково вони змішалися з поволзькими булгарами й дали початок новому слов’янському народу – болгари. Частина відійшла за Дон і поріднилася з касогами-черкесами. Деякі дослідники вважають, що ці племена на той час були слов’янськими. Ось цікава згадка про черкесів Є.П. Васильєва***: «Власне до черкесів відносяться лише адигейці, найкрасивіше плем’я з кавказьких горців». Уже два століття цей народ живе поруч з потомками запорожців – кубанськими козаками.
Оце розуміння, що княгиня Ольга була болгарською княжною, з одного боку, і княжною тмутараканською, з другого, дуже важливе. Коли ми перейдемо в подальшому до хаотичних, на перший погляд, метань Святослава від Тмуторакані до Болгарії, все стане зрозумілим і логічним. Син Ольги вважав себе законним спадкоємцем цих земель. Тмутораканське князівство завжди належало чернігівським князям. І до його історії ми ще не раз будемо звертатися. З іншого боку, лише впевненість у законності своїх прав допомогла Ользі пройти всі іспити і міцно тримати владу. В подальшому це вдалося лише Катерині. Але майже через 800 років.

* Степан Наливайко. Індоарійські таємниці України. Київ. 2009.
** Олександр Олійник. Мова русів у фінікійській та етруській епіграфіці.
*** Е.П. Савельев «Древняя история казачества», Москва, Вече, 2002.

Князь-невдаха

Що ми пам’ятаємо про Ігоря? Переважна більшість згадає тільки одне, що древляни розірвали його навпіл, прив’язавши за ноги між двох дерев. Це за те, що «як унадиться вовк в стадо то не заспокоїться доки всіх не передушить». Ми ще повернемося до невдалого походу-полюддя Ігоря Рюриковича до древлян.
Взагалі роль цього князя якась пасивна. Приніс його Олег и показав киянам. Потім він «ходив вслід за Олегом і слухався його». Далі його знову ж таки Олег одружує на Ользі. Було ще, правда, два походи на Візантію. Один, у 941 р., був невдалим. Ігор врятувався, при цьому частина дослідників вважає, що повертався він через Азовське море, далі річкою Молочною, а потім уже Дніпром. Наступного 942 р. на сороковому (!) році подружнього життя «родився Святослав у Ігоря». Зібравши нове військо, у 944 р. Ігор розпочав новий похід на Царгород, але війна так і не почалася. Греки підтвердили умови договору підписаного ще Олегом. При цьому добросовісно фіксують заборону русам зимувати в Білобережжі та нападати на Крим.

Древлянські Мишкині

Отже Ігорю були підвладні поляни та союзні їм роси. Поруч розташовувалися землі древлян, де правив князь Мал давньої місцевої династії Нискинечів. Відомо також місто Малин. Про князя Мала ми знаємо небагато. Взагалі-то, Маль – це одне з імен Вішну, тотожне імені Крішну («чорний»). Хронограф Л. Бобиленського називає Мала Малдідом Низкинею. За В. Тупталом – Младід Низкиня. В длугашевській хроніці – Нишкиня (Мишкиня). Бажання об’єднати два древніх князівських рода, Мишкинь та Києвичів, до того ж пов’язаних через Ольгу з болгарами та черкесами, цілком очевидне.

Помста Ольги

Вбивши Ігоря, древляни посилають посольство до Ольги, пропонуючи їй одружитися з «молодим і гарним» князем Малом. В свої майже 60 років Ольга, очевидно, виглядає майже як фотомодель? Нема відбою від женихів: то імператор Візантії, до речі одружений, сватається, то молодий Мал. Подальша літописна розповідь може викликати здивування. Ольга вбиває (живцем зариває в землю) послів. Убивство посла – нечуваний злочин, рівнозначний війні. Та геть наївні древляни знову посилають послів – їх Ольга палить у лазні. А потім древляни, мов приречені вівці, знову йдуть до Ольги, і вона, підпоївши, нищить їх, не багато ні мало 5 тисяч. Після того йде війною на древлянську землю і врешті спалює Коростень. Залишимо всі ці події на совісті літописців. Для нас важливим є факт, що Ольга зразково покарала «братнє» сусіднє плем’я. А щоб так зробити, треба бути певною у собі і своїй владі, так що як мінімум простолюдинкою Ольга не була. Вона забирає в полон Малушу, очевидно доньку Мала. Назви князівен по імені батька – звична річ. Так, у князя гунів Гана дочку звали Ганіда; варто згадати Ярославну – насправді Єфросинію Ярославівну, Богдану від Богдана і т.д.

Друге «сватання»

Одним з найбільш відомих епізодів «Житія» є знамените сватання візантійського імператора до Ольги. Правда, тут переписувачі літописів наплутали. Серйозні дослідники переконані, що цей епізод було внесено до літописів значно пізніше. В Житії переплутано рік візиту: названо 955, а насправді це було влітку 957 р. Далі творці різних редакцій «Житія» явно заплуталися в Патріархах, згадуючи то Поліекта, то Феофілакта, та навіть Фотія.
Про цей візит детально пишуть візантійські джерела. Ользі, як і будь-якому посольству, довелося чекати імператорської аудієнції два місяці. І вона це добре запам’ятала. Її двічі (9 вересня та 18 жовтня) приймали імператор і його дружина. Ніякої згадки про таку важливу державну подію, як хрещення княгині русів, у візантійських джерелах немає. А ось згадка про «Фотієве хрещення», коли у 860 р. Патріарх Фотій хрестив Аскольда, є. Тоді ж Патріарх дав єпископа, а згодом, у 874 р., і митрополита Михаїла Сирина. З руських літописів теж відомо, що в 944 р. у Києві вже була соборна церква Іллі. За М. Брайчевським, у 9 столітті Руська єпархія значиться під № 61, а у 10 столітті – під № 60.
Є припущення, що серед посольства був і 15-літній Святослав, і він добре запам’ятав двохмісячне чекання в Суду. Тоді зрозумілою стане його ненависть до Візантії та християн взагалі. Підлітковий вік дуже вразливий. Було підтверджено договори між Візантією і Руссю. Та коли грецьке посольство прибуло до Києва за військовою допомогою, то отримало достойну відповідь: «Якщо ти також постоїш у мене в Почайні, як я в Суду, то тоді тобі дам».
В цілому цей візит не підсилив християнську партію, яку очолювала Ольга. Про незадоволення Ольги Візантією свідчить і той факт, що вона звертається до Оттона Першого, короля Священної Римської імперії, і посилає до нього в 959 р. посольство з проханням надати єпископа. Як бачимо, політика Ольги теж була «багатовекторною». Єпископ Адельберг прибув до Києва близько 961 р., але його місія успіху не мала, і він повернувся назад у 964 р. Очевидно, в Києві на той час уже укріпилася Церква саме східного обряду. Хоча до розколу християнства у 1054 р. було далеко. Та й Ольга на той час уже дещо охолола.
Ольга володіла державним мисленням, вона відрегулювала данину та оброки, поставила погости – місця збору данини.
Чим глибше вникаєш в історію життя Ольги, тим більше погоджуєшся з думкою тих науковців-дослідників, які вважають, що було кілька Ольг. З літописів ми знаємо, що у Ігоря було кілька жінок, в тому числі варяжка та північнослов’янська Преслава. Знаємо ми про традицію перейменування дружин Ігоря. Про діяння перших Ольг, з 902 по 942 рр., нам нічого не відомо. Історія зберегла образ та діяння останньої Ольги – болгарської князівни та християнки. Вона дійсно була мудрою жінкою і змогла подарувати вже досить підстаркуватому Ігорю довгоочікуваного спадкоємця. Поява останньої Ольги та народження Святослава збігається з походом Ігоря на Візантію, шлях до якої лежить, як відомо, через Болгарію. Тоді цілком зрозумілим стає бажання Мала одружитися не просто з молодою київською княгинею, а ще й болгарською князівною, до того ж пов’язаною з Тмутараканню і Полоцьком, тобто об’єднати практично всі руські землі. Щодо сватання одруженого візантійського імператора, то воно, як і хрещення, є пізнішою фантазією переписувачів літописів, які в міру сил «виправляли історію». Справа ця вельми брудна й гидка, але дуже прибуткова в цьому тимчасовому світі.
А ось відносини зі своїм єдиним сином не склалися. Занадто різними були ці, кожен по-своєму обдаровані та талановиті люди.

Избранное: статьи по истории
Свидетельство о публикации № 10005 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...


Проголосуйте. Сказання про княгиню Ольгу. Княгиня Ольга і її родинні коріння, її син Святослав і чоловік князь Ігор, історія хрещення. Офіційні міфи й Істина.
Краткое описание и ключевые слова для Сказання про княгиню Ольгу:

(голосов:2) рейтинг: 100 из 100

  • Светлана Скорик Автор offline 23-11-2015
Огромное спасибо, Юрий Валентинович!
Про то, что Ольга крестилась не в Византии, читала ещё в 80-е годы, об этом свидетельствует много документальных фактов, с которыми не поспоришь. Но если не хочется спорить и нет аргументов против, то можно просто замалчивать, что и делают.
Впервые здесь, у Вас, встретила интересные факты по происхождению Ольги и о том, что было несколько Ольг. А ведь это многое объясняет! Кстати, многочисленные факты свидетельствуют и о том, что "Иваном Грозным" тоже называли последовательно нескольких царей, царствовавших друг за другом, а настоящий кончил свою жизнь блаженным – он-то и был тем юродивым Василием, очень почитаемым в народе, именем которого назван собор на Красной площади.
Замалчивать очень удобно. Вы совершенно справедливо пишете, что среди официальных историков царит умение «тримати хвіст по вітру», т.е. "чего изволите?"
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
Сказання про княгиню Ольгу