Характерники. Погляд з третього тисячоліття

На завершення нашої історичної розвідки пропоную розповідь про характерників та характерництво.

Характерники. Погляд з третього тисячоліття.

Поклик предків

Спасибі, дідусю, що ти заховав
В голові столітній ту славу козачу:
Я її онукам тепер розказав*.
Пластуни-чорноморці
…не знав старий,
Що письменні люди
Тіє речі прочитають
Моїм дитсадком був дід Мітька, 1888 року народження. Перебираючи цеглини, (був пічником) він неквапливо розповідав мені цікавенну книгу свого життя. Тоді вперше я й почув про пластунів-чорноморців, елітних спецназівців, сказали б ми зараз.
Генерали завжди готуються до минулої війни. Брусилов першим зрозумів особливості Першої світової, як війни позиційної, війни кулеметів. І все ж зміг здійснити прорив. На вістрі брусиловського прориву, учасником якого був і мій дід Татаринцев Дмитро Федотович, було 22 з 24 пластунських батальйонів.
За штатним розписом 1842 року пластунські команди було запроваджено при піших та кінних частинах чорноморського війська. Вони приймали активну участь у Кавказьких війнах Російської імперії, російсько-турецькій (1877-1878)Російсько-японській та Першій світовій війнах. С.Н.Сергєєв-Ценський також описує надзвичайні можливості пластунів та лікарів чорноморців в обороні Севастополя під час Кримської (Східної) війни 1853-56 років. Під час Великої Вітчизняної війни «пластунськими» за традицією називалися деякі козацькі батальйони, полки та 9-а пластунська стрілецька дивізія, спілкуванням з воїном якої я вас пригощу на закінчення.
Ми знаємо як довго воювали з червоними козаки Холодного Яру. Так ось у Кубанських плавнях загін Мілька Каленика протримався до 1942 року. А в повоєнні роки Чорноморці воювали з карателями НКВД до 1952 року.
Герб українських козаків, у вигляді меча в тризубі, створив Роберт Лісовський – уродженець Кам’янки Дніпровської. Довелося мені спілкуватися на нашій Херсонщині, як з потомками славного Шевченківського роду так і з сучасними знаюками.
В Україні діє національна скаутська організація «Пласт», витоки якої з осені 1911 року. Ця організація діє також у багатьох країнах, де є українська діаспора. Всього у нашій країні кілька десятків куренів для пластунів віком 18-35 та понад 35 років, які охоплюють понад 6 тисяч скаутів-пластунів. Юнацьких пластових куренів в Україні близько 95. При цьому існують як окремі хлопчачі й дівчачі так і мішані курені. Ось назви деяких з них: Вовкулаки, Лісові Чорти, Передові, Рутенії, Сіроманці, Ті що греблі рвуть, Чорноморці, Чота Крилатих та інші.
Займаючись своїм родоводом, вивчаючи прізвища своїх предків, дізнався теж дещо незвичне про козаків.

Згадаймо хоча б знамените Азовське сидіння
Любіть її, думу правди,
Козацькую славу,
Любіть її…
Навесні 1638 року козаки на чолі з Михайлом Татариновим захопили турецьку фортецю Азов. Спроба турків здолати козаків з моря ні до чого не привела. В червні 1641 року 240тисячна турецька армія, подолавши наші степи, підійшла до Азова. Найкращій в світі армії яничар протистояв 6-тисячний загін козаків – захисників фортеці. Осада тривала до 26 вересня й закінчилася ганебною втечею непереможної турецької армії. Близько 70 тисяч турок знайшли своє останнє пристанище поблизу фортеці. Та й сили козаків катастрофічно танули. У фортеці лишилося всього кілька сот оборонців, та й ті були або поранені, або хворі, до того ж скінчилися запаси продовольства. Зібралися на раду. Вирішили дорого продати своє життя. зробити останню вилазку і з честю загинути. Коли серед ночі козаки вийшли з фортеці, вони знайшли поблизу вогнищ лише віслюків та волів. У османів теж здали нерви і вони ганебно втекли полишивши тяжко поранених вояків. Здається у козаків є привід заспокоїтися та гучно відзначити перемогу. Та непокірний козацький дух вимагає дії. Вони збирають останні сили, садовлять легко поранених на коней. Ці вісники поїхали до найближчих станиць та кочовищ, закликаючи до помсти.
З тих яничар що залишилися, далеко не всі потрапили до Стамбулу. В степу їх постійно переслідували рухливі загони козаків та кочових народів. Тих хто повернулися, чекав гнів султана. Нічого й не добившись військовою силою, султан пригрозив цареві походом на Москву. Переляканий цар наказав козакам негайно полишити Азов. В травні 1642 року козаки знищили всі укріплення й покинули фортецю. Так закінчилося знамените «азовське сидіння». Саме тут ми вперше стрічаємо прізвище Татаринов.
У 1770 році було розпочато будівництво нової моздокської лінії. Отаманом нового Терського козачого війська було обрано Татаринцева. До нього в січні 1772 року звернулася група колишніх донських козаків серед яких був і Омелян Іванов, син Пугача. І все було б добре коли б новоприбулі козаки не захотіли змістити Татаринцева і поставити новим отаманом амбіційного Пугача-Пугачова. Цей конфлікт за владу переріс у пугачовський бунт. Пугач теж – далеко не простий козак. У нього характерне козацьке українське прізвище. Напередодні повстання він побував на Запоріжжі і хто знає як би повернула історія, якби його підтримала Україна.

Коліївщина.
Та хоч крізь сон подивлюся
На ту Україну,
Де ходили гайдамаки
З святими ножами.
Щодо Безухів. Прізвище це швидше за все гайдамацького походження. Народне повстання на правобережжі широко відоме в першу чергу завдяки «Гайдамакам» Тараса Шевченка. Саме повстання отримало назву Коліївщини. Назва ця далеко не випадкова. Коло – це бог Сонця, а також громада, колектив. Гайдамаки перед тим як нищити своїх гнобителів виконували священне дійство – вони святили ножі. Сучасні польські дослідники знайшли свідчення жовнірів, які бачили, як характерники, що були серед гайдамаків, збирали з себе кулі, які попадали їм у груди або обличчя й кидали їх у ворогів.
Всіх домашніх тварин ріжуть, а ось свиней колють. Для цього в кожному населеному пункті був колій, якого поважали і трохи боялися.. Був такий худий, високий чоловік і на нашому краю. Коли приходив час колоти свиню, а частіше всього це було перед Різдвом, його обов’язково запрошували. Він з’являвся, доставав торбу, в ній було необхідне для його ремесла знаряддя, в тому числі особливий довгий ніж. Настільки почесною, відповідальною і в той же час, мабуть, нечистою була ця професія, свідчить той факт, що мій тато ветеринар, чоловік неабиякої сили, сам свиней ніколи не колов.
Тут починалося ціле священнодійство, елементи якого зберегла моя дитяча пам’ять. Колій одним точним ударом швидко колов кабана. Далі свиню смалили, обов’язково соломою. Процес цей був довготривалий і відповідальний. Колій приходив вдосвіта, а власне розбирати кабана починали десь годині о десятій. До цього його старанно смалили, перевертали, потім мили гарячою водою, старанно скоблили ножем. Затим, знову досмалювали. Потім накривали «простьолами» - половиками, а зверху кожухом. Кожен учасник виконував певну притаманну лише йому роль. Ми дітлашня «давили кабана». Всідалися на накритого кожухом кабана й гарцювали на ньому. Сало та скоринка від цього ставали м’якими й шкурка легко здіймалася з сала. Зі смаженого кабана першим ділом чистили хвіст і віддавали найменшому, тобто мені. Я його з задоволенням хрумкав. Потім знімали грудину. Колію давали велику алюмінієву кружку. Він зачерпував і пив теплу, паруючу кров. Потім пропанував пригоститися іншим дорослим чоловікам. Знаходилися такі що теж пили кров. Ніхто з наших родичів такого не робив.
Затим виділяли нутрощі й витягували селезінку. Тут уже збиралися старі діди, які її старанно вивчали, гадаючи якою буде зима: теплою, чи холодною, довгою чи не дуже, а вже потім прогнозували погоду й на цілий рік. Зараз це вже все забуто.
Згадую чим закінчилась спроба розправитися з кабаном самотужки. До нашого сусіда О, приїхав на побивку з армії син. Потяг приходив о 23 годині. Найближча рідня зібралася опівночі. Після достойного чаркування, господар «дозрів» і вирішив негайно різати свиню. Гості, якось несміливо, пробували заперечити: «Давайте почекаємо до ранку, приготуємося, запросимо колія». Господар ні в яку: «колемо і негайно, невже ми гуртом його не завалимо!»
Завалили і навіть один раз ударили ножем. Після цього напівсонний кабан нарешті зрозумів, що справа приймає серйозний оборот. Він хвацько розштовхав самозваних зарізяк і дременув у ніч. Вранці, по слідах крові кабана, який врешті зійшов кров’ю, таки знайшли. Так що колоти кабана це справа серйозна й відповідальна.
Коли ж гайдамаки Черкащини відвели душу, повстання було придушене спільними зусиллями польських та російських військ. Перелякане панство жорстоко помстилося селянам. Так що на Смілянщині з’явилися цілі села «безухів». Свідки пишуть, що таких було до 70 тисяч.

Генетична пам’ять.
Пишними рядами
Виступають отамани,
Сотники з панами
І гетьмани – всі в золоті,
У мою хатину.
Прийшли, сіли коло мене
І про Україну
Розмовляють, розказують.
Першу зарубку на серці яскравий феномен козаччини лишив навесні 1976 року. Але спочатку необхідні пояснення. Лікувальний факультет запорізького медичного інституту, на відміну від фармацевтичного, був повністю зрусифікований. Тобто не лише всі предмети читалися на «на общедоступном языке». Але і в гуртожитку сільські хлопці розмовляли на російській мові. Після третього курсу заняття в медінституті проводяться циклами, тобто протягом кількох тижнів група вивчає якийсь один предмет.
Навесні у нас був цикл інфекційних хвороб. Кафедра знаходилася майже поруч з основною базою інституту. Інститут же був розташований фактично на березі Дніпра, напроти Хортиці. Інфекційна лікарня стара, часів будівництва Дніпрогесу, приміщення – звичайні довгі одноповерхові бараки. Ми разом з викладачами залюбки проходили теоретичну частину за довгими дерев’яними столами серед лікарняного парку. Молодий викладач з паралельної групи захоплювався гіпнозом. Ми з радістю брали участь у його експериментах, щодо передачі думок на відстані. Від нього ж ми дізналися що подібні експерименти проводилися американцями по програмі «Аполлон». Вони вивчали швидкість передачі думок у порівнянні з радіохвилями та вплив (екранування) Місяця на цей процес.
А потім викладач запропонував спробувати здолати час. На експеримент погодився староста потоку Юрій із сусідньої групи. Викладач ввів його в стан гіпнотичного сну і «відправив» на запорізьку Січ. Коли ж викладач звернувся до Юрія з питанням: «Что вы там видите?» , то наш зразковий російськомовний староста раптом визвірився: «Звідки москаль на Січі?» Оце так проблема? Справа в тому, що викладач геть не знав української мови, а наш «козак» категорично не сприймав російську. Викладач шепоче нам: «Говорите по украински». Ми теж не можемо одразу перейти на призабуту рідну. Найхоробрішою виявилась якась дівчина й заговорила рідною мовою. Краще б вона цього не робила! Наш Юрко геть зшаленів: «Баба на Січі! Ґвалт! Пробі!» Довго довелося нам спільними зусиллями заспокоювати новоспеченого «запорожця». Потім почалися питання. Змісту їх я зараз не пам’ятаю, але згадую що дізналися чимало цікавого й нового. Але як бути далі? Контакт між гіпнотизером і його підопічним обірвався. Вихід з глибокого гіпнозу справа досить серйозна й певною мірою ризикована. Викладач шепотів нам команди, ми їх перекладали й далі він уже повторяв.
Врешті Юрій вийшов з гіпнозу, тут ж е перейшов на російську мову і почав розповідати що бачив, чув і відчував на Січі. Здивовані деталями його розповіді, ми поцікавилися, а звідки він все це знає. Він чесно відповів що нічого подібного він не знав, козацтвом не цікавився і нічого крім шкільного «Тараса Бульби» не читав. Дещо пізніше він пригадав глухі, давно забуті розповіді, що рід їх походив з запорізьких козаків. Виходить гіпнотизер розбудив генетичну пам’ять.
Більше гіпнозом ми не займалися, та й цикл незабаром закінчився. Подейкують що викладачем зацікавилися в Конторі Глибокого Буріння і він незабаром виїхав із Запоріжжя.
Під час туристичних походів, ввечері біля вогнища ми залюбки співали самодіяльну пісню:
А ми нащадки козаків
І дух козацький не згорів,
Блукаємо по світу ми,
Як наші предки козаки.
Козаки, запорозькі козаки,
Де б не були – всюди
Скряться шаблі в бою…
Чимало я бачив всіляких вистав, концертів, та відчуттям справжнього дива, яке пронизує все твоє єство: серце і душу, став виступ козачого танцювального колективу імені Вірського, на відкритті нового палацу культури, наприкінці мого навчання в Запоріжжі. Врешті десь там глибоко в середині нас починає просипатися могутня сила наших пращурів, яка поступово, але невідворотно накопичується, щоб проникнути і розбудити наше серце і перевести нас зі стану сплячих, приспаних у стан живих, пробуджених.

Хотин
Нас тут триста, як скло,
Товариства лягло!
По справжньому задуматися над феноменом характерництва змусив мене епізод з Хотинської битви. Коротко нагадаю суть події. 20 серпня 1621 року почалася облога фортеці Хотин. Кріпость обложило 150-тисячне турецьке військо на чолі з великим візиром Гусейн-пашою та 60-тисячна татарська армія. Облогу тримали безпосередньо у фортеці 35 тисяч поляків та 25 тисяч литовців. За межами фортеці стояло табором 40-тисячне козацьке військо, яким спочатку командував Яків Бородавка. Впродовж вересня турки 9 разів штурмували укріплення козаків без будь-якого результату.
На допомогу запорожцям вирушив колишній гетьман Петро Сагайдачний з трьома сотнями відбірних бійців характерників. Триста – це сакральне число. Саме стільки за різними джерела згадують воїнів характерників вищого ґатунку. Якщо звичайний запорожець професіонал міг здолати до десяти воїнів суперника, то характерники, діючи злагоджено, не боялися й стократної переваги ворогів. Вночі вони не тільки прорвали зовнішню оборону турків а й здійняли такий гармидер, нагнали такого жаху на турків, та ще й ледве не захопили в полон самого султана. Наляканий султан наказав відвести війська подалі від козаків і посилити охорону. Переобравши кошового, козаки не лише відбили нові атаки турків, а й щоночі чинили зухвалі й досить ефективні вилазки. До речі в усіх цих вилазках приймало участь всього 3тисячі запорожців найвищого ґатунку. Оце співвідношення 300 (чи навіть пізніше – 3 тисячі) чоловік і 200 тисяч змусило мене задуматися. Добавте, що основу цих 200 тисяч становили яничари – найкращі професійні воїни того часу.
А ось що я почув у 2010 році в стінах Хотина від екскурсовода. Розчарований султан вирішив поміняти тактику і залякати «невірних». Вранці 29 вересня на козаків рушили небачені в Європі бойові слони. Щоправда лишилося їх у турків небагато, здається всього шість. За ними сунули тисячі роздратованих та розлючених верблюдів, далі з ревом рухалася армада волів та віслюків. Турки розраховували, що тварини зімнуть та дезорганізують оборону козаків.
Рев і гармидер з турецького боку і… мертва тиша з козацького табору. Через вози перелазять 6 неозброєних і роздягнених до пояса старих досвідчених характерників. Спочатку вони мовчки рухаються кожен до свого слона, пильно дивлячись їм у вічі. Потім починають робити якісь незрозумілі рухи й бурчати, далі – горлати, вигукуючи у все наростаючому темпі погрози, які переростають у шалений галас та ґвалт. При цьому починають розкручувати свої оселедці. Коли козак отримував право носити оселедець, він ніколи його не обрізав, закручуючи навколо вух. Козаки починають шалено крутити головами, які завдяки розкрученим оселедцям, стають на очах отетерілих слонів величезними. З глибин тіл козаків виривається якийсь неймовірний жахливий гук та ґвалт і вони все швидше рухаються на слонів. Останніх охоплює паніка. Вони скидають своїх вершників і з диким ревом повертають назад, їхній жах передається верблюдам, волам та віслюкам. Вся ця багатотисячна отара змітає стрункі ряди вишикуваного турецького війська, нівечить воїнів, змітає намети, вози і все в таборі.
В цей же день ввечері султан посилає парламентарів. 9 жовтня було підписано мир. Яничари так і не простили цю поразку амбіційному султану Осману Другому і стратили його в травні наступного року.

Характерники

А за нею з старшиною
Їде в чорній свиті
Сам полковник компанійський
Характерник з Січі.
Характерники, тобто такі чарівники, що їх жодна вогнена зброя, ні куля, ні гармата умертвити не може, - писав історик Аполлон.Скальський (1808-1893). Про них писали Микола Костомаров (1817 – 1885), фольклорист та етнограф Яків Новицький (1847 – 1925), історик Володимир Голобуцький. Письменник Андрій Чайковський (1857 – 1935) описує характерника, як «надчоловіка, якого куля не бере і котрий самого чортяку вміє окульбачити і заставить собі служить». Згадуються характерники в романах Євгена Гребінки «Чайковський» (1843) та Пантелеймона Куліша «Чорна рада» (1846)
В Радянському Союзі не було не лише сексу, а й багато чого іншого. Це була країна суцільного дефіциту. А найбільшим дефіцитом була правда. Отож даремно б ви шукали у Великому Радянському чи Шевченківському словниках слово «характерник». До речі, немає цього слова і у виданій у Харкові у 2007 році 16-томній енциклопедії з дещо дивною назвою «Современная украинская». Все вищеназване зберігалося в спецхранах за сімома замками.
Єдиним джерелом, де щось можна було прочитати був Микола Гоголь. Образи характерників зустрічаються в його творах «Ніч перед Різдвом», «Страшна помста», «Тарас Бульба».
Абсолютно недоступними були іноземні джерела. А їх було б варто почитати. Ось що пишуть польські історики. Мартин Бельський описуючи війну Івана Підкови з молдавським господарем Петром під Яссами в 1577 році згадує козака, який замовляв кулі. Папроцький в описі походу Самійла Зборовського в Молдавію у 1583 році згадує характерника під Аслам-Керменом (нинішньою Каховкою).
Козацтво сміливо літає;
Ніхто на світі не втече!
Огонь запеклих не пече.
Найбільше цікавенних описів про характерників лишили турки. Більшість цих архівів ще чекають своїх дослідників. Наведу фрагмент донесення візира турецькому султанові: «…Одного запорожця облили палаючою смолою. Він спалахнув як смолоскип. Кинувся рятуватися. Аякже! Він зареготався сатанинським сміхом і продовжував з веселими гуками крушить наших своєю вогненою шаблею». Мало що може написати переляканий візир своєму султанові, скажете ви, і будете неправі. Занадто багато таких свідчень уже опубліковано, а ще більше лежить в архівах Стамбула, Варшави, Відня та навіть Парижа.
Запорожці хизувалися байдужістю до мук: «Щоб нам з тобою на одній палі стриміти». Збереглися достовірні свідчення очевидців, як сміючись над муками та глузуючи зі своїх катів, помирали Байда Вишневецький, Іван Підкова, Северин Наливайко, Матвій Шаула, Іван Сулима, Павло Павлюк. Коли в Івана Гонти здерли шкіру з голови разом з волоссям, а потім почали пасмами зрізати шкіру з тулуба та ще й посипати криваві рани сіллю, він тільки вигукував: «казали, що болітиме, а воно ж не болить!» Такою незбагненною силою самонавіювання володіли характерники.
Ось яке визначення дає запорізький професор Віктор Антонович Чабаненко: «Характерник – чаклун, чарівник, галдовник, людина що має надприродні здібності. За легендами й переказами таких людей було чимало серед запорожців…» Звичайно ж і характерники і віщі князі не володіли надприродними даними (це породження народної фантазії) та своїми фізичними і духовними якостями вони значно перевищували звичайних воїнів. Тут і знання секретних бойових прийомів, гіпноз та інші паранормальні, як ми зараз говоримо, знання та навики. В тому числі й така інформаційна зброя, як оповіді про надлюдські якості характерників.
Виникнення характерництва

Розбрелося товариство.
А що то за люде
Були тії запорожці?
Не було й не буде
Таких людей
Історія України – це тисячолітня єдність землі і народу-хлібороба, який впродовж віків сіяв хліб і захищав землю від зажерливих, злиденних та ледачих сусідів, ніколи не зазіхаючи на чуже.
У 1992 році було достойно відзначено 500-річчя українського козацтва. Урочистості відбувалися на нашій Херсонщині в Тягинці. Звичайно ж козацтво, як спільнота вільних людей захисників своєї землі та народу, має багато тисячолітню історію. Ще в часи скіфів та сарматів в пониззі Дніпра, на Великому Лузі та побережжі Азовського моря жили вільні люди, які не визнавали ніякого царя.
Ось що розповідає легенда записана херсонським поміщиком Олександром Пішкевичем, ймовірно у 1806 році. «Початкове їх збіговисько виникло від невеликого числа людей, котрі припливли від Азова на плавнях (човнах) і заснували своє житло на лівому березі Дніпра, напроти теперішнього Херсона, назвавши його Олешками…Ці олешківські жителі з плином часу розділилися на два іменування, хоча й складали одну спільноту, ті що жили в Олешках називалися «плавниками» і вправлялися в рибальстві, а ті що жили на дніпровських плавнях і островах, лісами вкритих, йменувалися «пластунами». Останні згодом перейшли на правий берег Дніпра, заснували своє житло нижче порогів і тому назвали себе «порожанами», а пізніше, запорожцями, головне ж своє місто назвали Січчю».
Зверніть увагу на глибини народної пам’яті: «припливли від Азова». В Геродотові часи Азовського моря ще не було були «болота поблизу Меотиди». Тобто це був своєрідний Азовський «Великий Луг» утворений плавнями Дону, Кубані та повноводої тоді Молочної.
«Володіли волхви руками своїми і ногами з такою силою, що перед ними не встоїть жоден воїн» - писав візантійський історик. «Слов’яни переважали германців, як тілом так і духом, б’ючись із звіриною люттю» - писав Йордан. Руські літописи пишуть про бродників та берладників. Бродники, від слова брід. Вони знали всі броди і плавні і тисячу років назад контролювали найважливіші броди на Півдні України. Могли виходити сухими з води й мокрими з полум’я. Літописи крім них згадують берладників. Бер, бар, в давнину таємна назва ведмедя, звідси барліг та Берлін. Берладники, ті які знали й могли навести лад, вожді ведмежого народу, який проживав у хащах Великого Лугу.
Це все попередники козаків.
Надчорномор’я це лоно матері Землі, прабатьківщина всіх європейських народів. Тож не дивно, що на цей край завжди зазіхали чужинці. Тут європейська, християнська, з часів Андрія Первозданного та перших апостолів, цивілізація протистоїть хаосу та ентропії дикого євразійства. Тут жили потомки антів - роси, руси – тобто великі, рослі воїни. Звідки українське козацьке прізвище Рослий. На землях полабських слов’ян, на Ретрі та її околицях жили велети-лютичі. В санскриті валіта – силач. Збереглися прислів’я «Велету у світі не довго жити», «Велет на нараді, як правда при параді». Ми й зараз кажемо «Велет духу». В центральній же Україні жили воїни боричі. Звідси слов’янське ім’я Борис. На заході України виділяли борецькі роди.
Наша історія зберегла назви професійних воїнів. Витязь – хоробрий воїн, герой, богатир. Людина яка відзначається небуденними, героїчними ділами. «Вит» на санскриті світ, білий світ. Звідси наше краєвид, вид, овид. Богатир бога-т-арій.
Лицар – вільний козак-запорожець, якому властиві козацька доблесть і воєнне мистецтво. Самовідданий, благородний захисник. Лицар – це лице Ра – сонячного бога.. Лицарями, як відомо звали тільки запорізьких козаків. Посвятити в лицарі міг тільки інший лицар.
Взагалі лицарство це (за виключенням самураїв) європейський феномен. Це, перш за все, воїни професіонали, на відміну від євразійської орди – загального ополчення всіх без винятку дорослих чоловіків. Це зовсім інша психологія та способи ведення війни. Північне Причорномор’я до нашестя Батия розвивалося в руслі європейської, середземноморської цивілізації. Греки, римляни, готи – це європейські народи. Генуезькі фортеці та факторії знаходилися не лише в Криму, вони були в Олешках, Білозірці та всьому побережжю Нижнього Дніпра. То ж не дивно, що коли почалося переслідування тамплієрів вони потрапили в наші краї і тут, в тому числі на Тягинці, почали посвячувати в лицарі козаків. Вони побачили в них достойних та професійних захисників християнської цивілізації.
Українське характерництво ввібрало в себе кращі тисячолітні традиції Заходу і Сходу. Вчені підрахували, що серед запорожців були представники 20 народів.
Ось що говорить про виникнення козаків-характерників викладач Дніпропетровського національного університету Василь Іванович Шевцов: «Ти мені і потрібен! Віднині і навіки будеш ти Гандхарва! – мовив Спас і почав учити юнака. Учив не лише бойовому мистецтву, а й виховував почуття любові до Роду і Батьківщини, жертовності заради родини і України. А ще передав знання чарівництва, щоб при необхідності душа лицаря могла переселитись на час в тіло вовка, чи іншого звіра, щоб він міг кого завгодно і що завгодно причарувати і зачарувати, міг «відвести очі» і стати невразливим або «навіяти» на ворога різні думки і почуття, зробити ворога людиною і другом. Окрім того вчив знахарству (знати ха(й) – Ру, енергію Сонця, енергію життя) і лікарській справі, розуміти мову зірок і неба, птахів і звірини, дерев і комах, а також духів – душ різних стихій: землі, води, повітря і вогню, що живуть в горах і морях, яругах і пустелях, лісах і озерах, ріках і джерелах, у повітрі і в буревіях, в заметілях і льодовиках, в усіх явищах і домівках де може міститись душа жива. Спас учив Гандхарву не просто захисту, а перш за все вмінню використовувати для захисту все, що знаходиться поруч, і, навіть сили супротивника проти нього самого, вчив «кататись на хвилі» його сили і енергії, використовувати його вміння проти нього. І все це при вмінні бачити те, чого не бачать інші, не лише знати, а й розуміти все, що діється навколо, бути відуном».
Далі буде
Свидетельство о публикации № 10104 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...


На завершення нашої історичної розвідки пропоную розповідь про характерників та характерництво.
Краткое описание и ключевые слова для: Характерники. Погляд з третього тисячоліття

Проголосуйте за: Характерники. Погляд з третього тисячоліття

(голосов:2) рейтинг: 100 из 100


  • Раиса Пепескул Автор offline 21-02-2016
Як завжди - 5. Митька - Митя, Дмитрик- укр.
  • Инга Рубцова Автор offline 21-02-2016
Юрію Валентиновичу, дякую за глибоке дослідження історії казацтва. Ваші спогади дитинства теж цікаві. Ви згадуєте Андрія Первозданного. Може мова йде про Андрія Первозванного?
  • Безух Юрий Валентинович Автор offline 23-02-2016
Звичайно ж Первозванний. Частіше за все це виправлення кампа, який всіх призводить до свого рівня.
 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:

Код:
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Введите код:

   
     
Характерники. Погляд з третього тисячоліття