Характерники. Закінчення


Виховання характерників
Одягла його в червоний
В жупан дорогий.
Посадила на коника…
- Гляньте, вороги!
Подивитесь!..
Нас довго годували радянськими казочками про те що козаки – це переважно селяни-кріпаки, втікачі від панської неволі. Звичайно, були й такі. Запорожці приймали до себе представників усіх станів та народів. Досить сказати, що за свідченнями сучасних дослідників, серед січовиків були представники двадцяти націй. Але потрапити на Січ і стати козаком запорожцем, тим більше характерником, це не одне й теж. Згадаймо народні прислів’я:
Рабів до раю не пускають.
Із кріпака не буває козака.
Отож, прибулі ставали спочатку звичайними заробітчанами, частіше за все рибалкам, помічниками ремісників. Не всі вони потім ставали козаками. Декого влаштовувало досить привільне життя при Січі. Інші відчували що війна не їхня справа й верталися додому, ставали хуторянами, чумаками. Треті старанно засвоювали козацьку науку. Навколо десяти козаків знаходилося 40-50 новаків, частина з яких і ставала справжніми запорожцями. Але навіть щоб стати новаком, молодиком, «синком» треба було пройти певні ритуали присвячення. Найпростіше, одразу по прибуттю на Січ: випити чарку горілки (не мусульманин), перехреститися (не католик) і, про що промовчав Гоголь, знання української мови. Козаки не дуже переймалися конфесійними спорами. В певних випадках заслуженим полякам дозволялося зберігати католицьку віру.
Лише того, хто пробув не менше трьох років новаком, засвоїв козацькі звичаї та побував в морському поході, могли прийняти в товариство. Для цього треба було пройти іспит Січовими воротами.
Ось ми з Юрієм Віліновим спустилися в Січові ворота. Юрій Аркадійович, як старший, до того ж корінний запорожець, сідає в природне кам’яне крісло, прикрите навислими скелями від дощу та негоди. Він виступає в ролі старого козака, який присвячує новака в козаки. Над нами висока метрів на десять гранітна ущелина. Над нею в козацькі часи перекидали довжелезний стовбур. Майбутній козак, перехрестившись та прочитавши молитву, випивав коряк горілки і дерся на скелю. А далі йому треба було пройти по колоді над прірвою. Якщо козак падав, його могли внизу зловити, а могли і ні… Далі його вписували до певного куреня і лише тепер він мав право носити горде ім’я запорожця.
Щодо характерників, то їх виховували з дитинства. Казали, що справжнім майстром може стати лише характерник у сьомому поколінні. Таким очевидно був і наш будитель та пророк Тарас Шевченко. Зараз опубліковані серйозні роботи, що Тарас Григорович нащадок останнього писаря запорізької Січі. Писар на відміну від кошового Калнишевського та генерального судді не побажав з’явитися на неправий катеринівський суд. Він загубився в далекому селі на Черкащині, одружився та взяв прізвище своєї дружини й тим зберіг свої гени. Пантелеймон Куліш виділяв козацькі риси у характері Тараса Григоровича, які Кулішу не дуже подобалися. Це широта натури, романтизм, безпосередність та правдивість, аж до наївності, безпомічність у дрібних житейських справах, «дитинність та брязкання шаблюкою», бажання та і вміння похизуватися. Всю палітру таких якостей передає смачне українське слово щирість. Це слово сповна характеризує й таких різних нащадків запорожців, як Володимир Маяковський, Костянтин Паустовський, Микола Пржевальський, Микола Міклухо-Маклай, Микита Хрущов та Сергій Корольов.
Козаки розносили по Україні не лише пісні й славу, вони займалися вербовкою майбутніх воїнів. Це щоб козацькому роду не було переводу. Історію запорожця, що заночував у вдови з усіма наслідками, описав Тарас Шевченко у вірші «Ой крикнули сірі гуси…» Та козак лишив не лише свої гени, він розповів, як треба виховувати майбутнього лицаря, подбав про його навчання. Мабуть же лишив гроші, розказав, як треба одягти, якого коня купити й до кого потім звернутися на Січі.
Майбутнього характерника починали готувати з дитинства. Спочатку на хуторі чи в селі цим займалися діди, які знали чи вміли віднайти, вирахувати майбутнього характерника. «Прожив я при батьках до семи років, потім мене забрав для виховання на Січ хрещений батько, котрий був там старшиною» - розказував Д.І.Яворницькому Микита Корж. Часто забирали хлопців сиріт. Обдарованих дітей козаки-характерники вишукували не лише на Україні, а в тій же Польщі, Волощині, Туреччині, де хлопчиків могли просто викрасти. В 6-7 років вони потрапляли на Січ, з 13 років підлітки вже звалися «бісові собачата», далі – джури, одиниці з яких і ставали характерниками.
Той хто прибував на Січ, повинен був «померти», порвати з попереднім оточення, сім’єю, своїм минулим. Пригадався такий випадок у 1983 році. Затяжна негода змусила нас спуститися з гір і зупинитися на вокзалі в Севастополі. Білети вдалося взяти лише на пізній ранок наступного дня. Ми склали в куток зали чекання рюкзаки (камера схову чомусь не працювала) й вирішили прогулятися по нічному місту.
Там ми випадково (ох, уже ці Випадки!) познайомилися з чоловіком середніх літ, який представився капітаном до того ж майстром спорту по шахам. Те що він моряк було зрозуміло одразу, а от щодо капітана й майстра… Очевидно він помітив наші сумніви. Дізнавшись що нам ніде ночувати чоловік люб’язно запросив нас додому. В однокімнатній квартирі він одразу показав свій парадний капітанський мундир та посвідчення майстра спорту по шахам. Правда в цьому випадку ми повелися не досить шляхетно. Саша Філ обіграв майстра в шахи. Зав’язалася жвава й невимушена розмова про життя-буття. Новий знайомий дозволив собі досить критичні зауваження щодо престарілого політбюро. «Але я захищаю Батьківщину, а не владу» - добавив він. Саме собою виникло питання – чому такий розумний, здоровий і цілком забезпечений чоловік не має сім’ї. «Зрозумійте, - сказав він. Я командую підводним човном, який кілька місяців знаходиться в автономному бойовому чергуванні поблизу берегів Америки. На борту в мене ядерні ракети і червона кнопка. Я її повинен по наказу в будь-яку хвилину без роздумів натиснути. Пуск ракет – це початок ядерної війни в якій не буде переможців. Коли б у мене була жінка й діти, я міг би на якусь секунду завагатися. Ці секунди могли стати вирішальними. Тому серед офіцерів підводників чимало таких як я холостяків».
Ось чому й козаки відрікалися від мирського життя. Вони легко, сміючись, могли віддати своє життя, й так же легко відібрати чуже. Як тут не згадати фразу Ф.І.Достоєвського, що той хто зуміє подолати страх смерті стане богом. В усякому разі почне богувати.

Останній харцизяка
Ось послухай,
Доводить до чого
Сатана той душу нашу:
Як не схаменеться
Та до Бога не вернеться,
То так і воп’ється
Пазорами в саме серце.
Наприкінці нашої розповіді, любі мої читачі-читальники, хочу пригостити вас переказом – бувальщиною. Розповіли мені цю історію шановні у Верхніх Сірогозах люди Чернишов Григорій Андрійович, 1906 р.н. та Герой Соціалістичної праці Волобуєв Олександр Тарасович, 1912 р.н.
Здається сама доля визначила Василю Кривцову зв’язок з нечистою силою, адже народився він на Лисівці, північній околиці Верхніх Сірогоз. Ріс розумним та активним, може аж занадто. Закінчивши верхньосірогозьку двокласну школу, поступив до Мелітопольської гімназії. Під час відсутності заміняв у школі вчительку Мотю Іванівну.
Юність Василя прийшлась на розпал Громадянської війни, коли Таврією гуляли численні загони польових отаманів. Воювали всі з усіма, беззастережно корилися лише батьку Махну. Поступово навколо сміливого юнака почали гуртуватися такі ж завзяті хлопці. Коли в двір Кривцових увірвався черговий загін, один з молодиків наставив револьвер на Василя. Той пильно подивився йому в очі: «А ну віддай пістоля». Розгублений парубок покірно віддав зброю. Під регіт банди Василь надавав стусанів недолугому парубчаку. Відібрати ж «пістоля» в нього вже ніхто не наважився.
Чергова банда возила з собою професійного борця, здається з Одеси. Той походжав, хизуючись та викликаючи на поєдинок. Василь наважився прийняти виклик. Врешті він умудрився схопити борця за карт та штани і підняти над головою. Кравцов запитливо глянув на отамана. «Кидай його к бісовій матері» - одказав той. Василь хряпнув бійцем об землю, той тільки квакнув і поповз у кущі.
Звичайно з таким характером працювати на землі Василь не захотів. Він поступив до Мелітопольського військового училища, але воно невдовзі у 1922 році закрилося. Довелося поставити хрест на військовій кар’єрі. Юнак повернувся у рідне села, а там – голод. «Щоб Кривцов голодував. Ніколи!» Пішов у найближчий хутір і повернувся з коровою. Скотину зарізали і з’їли. І пішло, поїхало. Часи були лихі й недобрі. Починався НЕП, з його соціальною нерівністю. Влада була ще слабкою.
У одного з заможних селян, після проливної зливи, розмокла схована під стріхою торба з грошима. Чоловік обклеїв для просушки всю піч та стіни різними купюрами. Новини в селі передаються швидко. Надвечір до хати постукали молодики на чолі з Кривцовим. Господар здивовано: «А як ви зайшли? Там же собаки!» «Ми страшніші за собак», - відповіли…
Незабаром Кривцов зрозумів, що сільська Таврія замала для нього. Він зв’язався з сибіряком Лябіним і гайнув до Сибіру. Там його врешті спіймали й помістили в одиночну камеру Томської губернської в’язниці. Коли вранці відкрили камеру, то вона була порожньою, а на стіні намальований вуглиною корабель. «Этот хохол казак-обротень», - хрестилися тюремщики охоронці.
Надіслали телеграми в Сірогози. З окружного центру Мелітополя прибув загін міліції. Десять днів вони нишпорили по Верхніх Сірогозах, а Кривцов гуляв у рідній Лисовці. Він щедро роздавав гроші й погрожував: - «Хай тільки з’являться. Перестріляю як кошенят до одного». Чи насправді володів В. Кривцов надзвичайними властивостями мага та гіпнотизера, чи допомогли великі гроші, але міліція його так і не знайшла.
Апетит, як відомо, приходить під час їжі. Разом з товаришами Кривцов купує хатинку в Брянську. Хатинка бідняцька, та не проста. Поруч з губернським банком. Хлопці старанно працювали по ночам і врешті через підземний хід добралися до підвалів і старанно «почистили» банк.
Той хто зв’язався з нечистою силою врешті-решт втрачає не лише душу, а й тіло. В потязі поруч з Кравцовим сіло четверо переодягнених чекістів. Заломили білі рученьки, відібрали чотири нагани, а ось великих грошей так і не знайшли. Влада діяла жорстко і рішуче. Грабіжника приговорили до розстрілу. Василь благає зберегти йому життя, замінивши вирок на десять років тюрми. Обіцяє за це повернути награбоване та й ще протягом десяти років утримувати всі ДОПРи Радянського Союзу. Ні це, ні особисте клопотання на ім’я Калініна не допомогло. Злочинця було розстріляно в цьому ж 1926 році. Ні грошей, ні подільників він так і не видав. А ще лишив після себе кілька віршів-пісень на мотив «Яблучка».

Воїн пластун.
Славні традиції воїнів характерників, чорноморських пластунів знайшли продовження в роки Другої світової війни.
Достойним закінченням-завершенням цього роману-есею буде два нагородних листа з 1945 року мого земляка сірогозця Пестрецова Олексія Яковича, 1924 року народження, стрільця 36 пластунського полку 9 пластунської Краснодарської дивізії. За мужність він був нагороджений орденами та медалями. Приводжу виписку з двох нагородних орденських листів:
«В наступальних боях з 15 березня 1945 року Олексій Пестрецов проявив мужність і відвагу.
При взятті міста Хор, при відбитті контратаки німців він з карабіна знищив кількох німецьких солдатів, а також подавив вогонь двох станкових кулеметів противника, чим сприяв взяттю міста Хор.
Висновок: гідний нагородження орденом Червоної Зірки».
«Пестрецов Олексій Якович у вирішальних наступальних боях за оволодіння містом Оломоуц, важливим оборонним пунктом німців на річці Морава, проявив себе одним з кращих і безстрашних бійців. Показав особисту хоробрість, військову кмітливість і винахідливість. В момент вуличного бою вогнева точка противника заважала просуванню вперед. Пестрецов швидко оцінив місцевість і шлях підходу до вогневої точки з метою її знищення. А шлях перекрили німецькі автоматники. Пестрецов О.Я. вирішив знищити їх. Підкравшись до них, виждав момент і з гранатами в руках кинувся у гущу їх розташування. Все це для німців було так несподівано, що вони від страху кинули зброю і розбіглися у різні боки. Пестрецов О.Я., не зав’язуючи бою з німецькими автоматниками, кинувся до вогневої точки ворога з іншого флангу, що для німців також було несподівано. І все ж вони спробували вчинити опір. В результаті короткої перестрілки німецька куля пробила магазин його автомата. Пестрецов О.Я. кинувся в рукопашну схватку з невеликою саперною лопаткою. І тут йому не було рівних. У його руках лопатка в одну мить перетворилася в грізну зброю. В результаті було знищено сім німців і одного взято в полон.
Висновок: гідний нагородження орденом Червоного Прапора».

* всі епіграфи Тараса Шевченка.

Тим кого зацікавила тема характерництва можу порадити книги Тараса Коляндрука «Таємниці бойових мистецтв України» та «Загадки козацьких характерників». Львів, Піраміда. 2007.
Леонід Косенко «Козаки: Лицарський орден України».
З художньої літератури варто прочитати:
Олександр Ільченко «Козацькому роду нема переводу».
Микола Вінграновський «Северин Наливайко».
Юрій Мушкетик «Погоня», «Ясса».
* * *
Над нарисами з яких і народився цей роман-есей «Чари Граалю» я працював багато років, перелопативши не одну сотню джерел. А почалося все з роману Володимира Чивіліхіна «Пам’ять». Звідти прийшло й захоплення «Словом». Лише у власній бібліотеці маю близько десятка видань цього пам’ятника давньоруської літератури з коментарями, в тому числі кілька рідкісних. Та справжньою знахідкою стала книга Леоніда Махновця «Про автора «Слова о полку Ігоревім». Надзвичайно цінну інформацію отримав з двотомника «Откуда есть пошла Русская земля».
Вся інформація перепровірялася за товстелезним унікальним «Літописом руським» того ж геніального Л.Махновця й оксфордськими «Атласом всемирной истории» та «Большой иллюстрированной энциклопедией истории».
Поштовхом для розуміння глибинних причин цих подій послужила також книга Д.Брауна «Код да Вінчі».
Приємним відкриттям цього 2015 року стали спокійні, зважені і високопрофесійні книги Б.Акуніна «История государства Российского».
Не можу не скористатися нагодою і згадати спілкування, спів-кування зі своїм двічі коллегою Юрієм Аркадійовичем Віліновим, який за буденним і звичайним вміє бачити незвичне і глибинне.
7 грудня 2015. Катерини
Свидетельство о публикации № 10122 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...


Проголосуйте. Характерники. Закінчення.
Краткое описание и ключевые слова для Характерники. Закінчення:

(голосов:2) рейтинг: 100 из 100

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
Характерники. Закінчення