Шляхи Івана Сірка

Краєзнавчий нарис, який певною мірою вписується в Чари Грааля. Підступи до Характерників.

ШЛЯХИ ІВАНА СІРКА

Хай пропливуть за куренем курінь,
Чайки, чуби, що розігнав Нечоса,
І хай Сіркова стать довготелеса
Списом розкреслить надбережну рінь.
Микола Зеров.
Написати цей нарис спонукав мене лист, отриманий від Володимира Ілліча Холодного. Наводжу фрагмент із нього.
«Про курган Огуз існує одна цікава історична думка. Ще в двадцяті роки вийшла книга «Шляхом бурхливим». В ній описані пригоди підлітка з Харківщини, який попав до запорожців і брав участь в поході Івана Сірка на Крим. Як відомо, з 80 битв, якими керував Сірко, лише дві завершилися нічиєю, всі інші він виграв. Його походи зараз вивчають у військових академіях. В середині сімнадцятого століття він зробив знаменитий похід через Сиваш, розгромив татарські орди, зруйнував Бахчисарай, ледь не взяв в полон самого хана, звільнив близько п’ятнадцяти тисяч полонених християн.
В книзі описано, що повертаючись додому, зупинилися поблизу високого кургану. Визволені бранці йшли разом з запорожцями. Сірко помітив, що чимало серед них було зажурених. Він почав допитуватися. Виявилося, що багато з них уже були відпущені на волю й жили у власних домівках. Тепер вони повинні були знову починати все спочатку. Тоді Сірко дозволив всім бажаючим повернутися в Крим. Таких назбиралося близько трьох тисяч. Вони позбирали своє манаття й повернули назад. Сірко з високої могили дивився їм вслід, доки ті не зникли за обрієм. Потім скликав ватажків і наказав виділити молодих козаків, яким повелів нагнати біженців і вирубати всіх до ноги. Він пояснив це тим, що вони народять яничарів, з якими доведеться воювати. Козаки наказ виконали. Звичайно, це було жорстоко. Це дійсно історичний факт. Існує думка, що курган, з якого дивився Сірко, це і є Огуз. І поклали свої голови перевертні на південь від Огузу в сторону нинішньої Іванівки, кілометрів за 15-20 від кургану.
Знайдіть цю книгу й прочитайте. При соціалізмі її не видавали, так як в ній показана боротьба українців проти всіх ворогів, в тому числі й Росії. Вона вважалася націоналістичною. Автора не пам’ятаю».
Лист змусив задуматися. Події, описані в ній зараз широковідомі. Ми не ховаємо факти своєї історії, якими б вони не були. Вважається, що це відбулося в Чорній долині, і там, здається, навіть встановлено пам’ятний знак. Великих курганів поблизу Чорної Долини (зараз Магдалинівської сільради Чаплинського району) немає. Щодо Огузу, то тут дійсно багато чого співпадає. По-перше, це найкоротший шлях через Чонгар до Чортомлицької Січі, поблизу нинішнього Нікополя. По-друге, долина між Калгою та Дурною балкою, де зараз Іванівка, носить назву Канджагали – місце крові. По-третє, деякі, хоча й дуже глухі, слухи про цю подію доходили до мене і раніше.
Рекомендовану книгу я не знайшов, але ці події описані в багатьох інших. Найцікавішою я вважаю роман «Яса» Юрія Мушкетика. А взагалі, коли в чомусь сумніваєшся варто звернутися до першоджерел. Найкраще – це трьохтомна «Історія запорозьких козаків» Д.І.Яворницького. На відміну від багатьох академічних вчених, Дмитро Іванович не лише працював в архівах, а власними ногами вивчив запорізькі землі. Та на жаль, на відміну від Сірка, Яворницький не знав досконало географію та топоніми Північної Таврії. Це була біла пляма для всіх вітчизняних та європейських дослідників. Архіви ж Стамбулу не вивчені, а Бахчисараю – знищені, хоча кримські татари зараз відновлюють свою історію

Загудів степ запорозький,
Як Чорнеє море, -
Понеслися запорожці
Облавою в поле*.
Народна пісня
Сірко Іван Дмитрович (між 1605 та 1610 – 1680) – найвідоміший із кошових отаманів Запорізької Січі. Впродовж 35 років гриміла його слава від Дюнкерка до Москви й від Варшави до Стамбула. Він провів 55 великих битв і жодної не програв. Подібним у світовій історії може пишатися лише Чингізхан. 12 разів обирали його кошовим отаманом, а ще 10 разів водив військо в похід, як наказний отаман. Його іменем турки й татари лякали своїх дітей. Поки він очолював Січ не знало спокою ні побережжя Туреччини, ні найвіддаленіші ногайські та кримські поселення.
Народився він у слободі Марефа на Харківщині. Легенда твердить, що Сірко народився з зубами. «Тільки-но повитуха піднесла його до столу, він одразу ж ухопив звідти пиріг з начинкою і з’їв його. Це, начебто, було знамення, що йому судилося увесь свій вік гризти ворогів». Зараз ми вважаємо сірка сумирним домашнім собакою, а на той час це був лютий вовк. Згадайте, великого вовка-одинака, ми й тепер називаємо сіроманець, сіромаха. Це ж ім’я носили й запорожці характерники (спецназівці – сучасною мовою).
Відомо, що Сірко під час Переяславської ради відмовився присягати цареві. Після підписання Андрусівського перемир’я про поділ України між Москвою та Польщею він очолив антимосковське повстання. Живучи в час тяжкої Руїни, він послідовно, в міру своїх сил і можливостей, захищав інтереси християн, в першу чергу, звичайно ж Запорожжя.
Зараз дехто звинувачує Івана Сірка в тому, що він не був державником. Але Сірко жив у 17 столітті. Ідеї ж національної державності стали домінувати, і то лише в Європі, тільки на початку 20 століття. Для багатьох країн вона стали реальністю лише в 1918 році, після розпаду двох з трьох континентальних «шматкових» імперій: Османської та Австро-Угорської. З-під пут царської Росії тоді вдалося визволитися Польщі, Фінляндії та країнам Балтії. Повністю ця ідея утвердилася в Європі лише після розпаду Радянського Союзу та Югославії.
Іван Сірко чітко, послідовно і гнучко захищав Вольності запорозькі. Він ішов на союз з Варшавою та Москвою заради вільної козацької республіки. Сірко жив у період «руїни», коли в Україні було по кілька гетьманів одночасно. Її шарпали сусіди з заходу і сходу. А на півдні України непохитно стояв Урус-шайтан. Отже, в тому, що Україна не виборола чи не дозріла до своєї державності вина Сірка не більша, ніж у будь-якого гетьмана від Богдана (Хмельницького) до Івана (Мазепи).
Іван Сірко тому й був майже тридцять років фактичним лідером козаків, що вів їх не як вождь, а був незмінним виразником їх бажань і волі.
Історики по сьогоднішній день дискутують про те, чи вмів Іван Дмитрович писати, зате точно відомо, що він володів не менш як п’ятьма мовами. Ось слова самого Сірка: «Живучи біля кочовищ, ми тут безупинно б’ємося з неприятелем Христа святого… Бог один свідок моєї душі, що ніколи не ходив я на Україну, щоб руйнувати вітчизну мою». Чи багато тогочасних гетьманів могли сказати таке про себе?
А ось що пише про нього академік Дмитро Яворницький: «І за характером, і за всіма діями Сірко був типом справжнього запорожця. Він був хоробрим, відважним, пристрасним, не завжди спокійним». Улюбленою приказкою Івана Сірка була: «Нужда закон відміняє».
Він шарпав ногайців та кримчаків. Однією зі складових незмінного успіху славного отамана було добре знання таємної зброї татар – степових шляхів та джерел. Згадаємо лише кілька його походів у Таврію.
В 1663 році Сірко двічі ходив на Перекоп. Першого разу в союзі з невеликим загоном московських ратних людей, другого – до них приєдналися ще й калмики. Все військо видатного отамана складалося з 90 січовиків, 60 калмиків та 30 московитів. Це не завадило йому розгромити тисячну орду на чолі з перекопським воєводою Каріч-беєм. Калмики, за своїм звичаєм, вирізали татар до ноги. В серпні 1665 року Сірко разом з калмиками знову пішов на Крим.

Гей, та Сірко з Січі виїжджає.
Гей, та ми думали, та ми ж думали,
Що то орли та з Січі вилітали,
Аж то Військо та славне Запорозьке
Та на Кримський шлях з Січі виїжджало.
Козацька дума.
В жовтні 1667 року Сірко разом з кошовим на прізвище Ріг, знову рушив на Крим. У кожного було по дві тисячі шабель. Однією з особливостей тактики великого полководця було те, що він діяв невеликими силами професійних вояків, нападав завжди зненацька, здобував перемогу тільки малою кров’ю й ніколи не вертався назад тією ж дорогою. Отож, переправившись одразу на наш лівий берег в районі сучасної Кам’янки –Дніпровської, він найкоротшим шляхом рушив до Криму. Заночували в долині річечки Великі Сірогози. Тут вдосталь води, паші, є де сховатися, та й з Огузу легко помітити небезпеку. Далі шлях на Генічі, швидкий марш Арабатською стрілкою. І ось, мов грім серед ясного неба, козаки в глибокому тилу татар в районі Кафи-Феодосії. Погромивши Ширамбеківські улуси, захопивши малолітнього сина Ширам-бея, козаки взяли в полон 1,5 тисячі татар та визволили 2 тисячі слов’янських бранців. Далі Сірко прямує до Перекопу. Тут він зустрів військо самого хана, який з великим полоном повертався з походу в Україну. Такого козаки стерпіти не могли. Вони не лише розгромили військо хана, визволили бранців, а ще й понад тиждень спустошували Крим. Впродовж 1668 року Сірко 4 рази ходив на Крим, в тому числі погромив з гармат Бахчисарай. Можемо не сумніватися, що під час цих походів Сірко кілька разів рухався мимо Огузу. Цим походом Іван Сірко надав ведмежу послугу гетьману Виговському. Розгромивши московське військо під Конотопом, гетьман був змушений зупинити похід в глиб Росії, бо його спільники татари, помчали назад в Крим боронити свої улуси.
Здається цар повинен возвеличити кошового отамана. І він дійсно «віддячив», за наклепом «своїх» же земляків, Сірка було віроломно схоплено і відправлено до Сибіру. Цим негайно скористалися татари. Вони кинулися грабувати землі України, Польщі та Московщини. На прохання короля Польщі, українця за походженням, Яна Собеського, підтриманого врешті й гетьманом Самойловичем (ох, як завидував гетьман славі й успіхам кошового), цар викликав Сірка з заслання. А далі відбулася єдина в своєму роді сцена. Цар «тишайший» Олексій Михайлович в присутності патріарха та всіх недобитих під Конотопом бояр взяв з Сірка присягу, яку він дав і слово своє здержав.
Вже влітку 1673 року Сірко взяв приступом і повністю зруйнував фортецю Аслам, на місті сучасної Каховки. Навесні 1674 року загони Сірка перестріли калгу-султана, який з великим ясирем повертався з нападу на Україну. В районі сучасного Берислава козаки розгромили нальотчиків, визволили бранців, а намет калги-султана відправили в подарунок гетьману. 12 липня 1678 року Сірко в Дніпровському лимані взяв на абордаж кілька турецьких каторг і суден з припасами.
Ми ж повернемося трохи назад, до знаменитого походу 1676 року. Сірко на той час настільки «дістав» непереможного султана, перед яким тремтіла вся Європа, що той вирішив особисто провчити Урус-шайтана. Для цього султан виділяє 15 тисяч відбірних яничарів, до яких приєдналося 40 тисяч татар. Турки вперше і, забігаючи наперед, скажемо в останнє, вирішили напасти безпосередньо на Січ. Напасти планували на Різдво, коли, як добре знали татари, все козацтво збирається на велике Коло, вибори керівництва та перерозподіл угідь.
Рухалися впевнено, вдалося зняти віддалену сторожу, якимсь чином дізналися про потайну хвіртку на Січ. Яничари перейшли Дніпро, хан з ордою стежив з Мамай-сурки. В повній тиші й темряві п’ятнадцятитисячне військо втягнулося в Січ, зайняло площу, всі вулиці й провулки. Коли хтось із козаків прихилив двері, він не повірив власним очам – вся Січ була заповнена яничарами. Відреагував миттєво. Звитяжець тут же дав знать своїм товаришам, ті блискавично розбудили поснулих. Діяли виключно професійно. Одночасно через всі вікна дали залп усім куренем. Це стало сигналом для інших. Цілитися було не обов’язково, кожна куля знаходила ворога. Через кілька хвилин стрілянина велася з усіх куренів. На ранок весь простір Січі був вкритий кількома шарами трупів 13,5 тисяч яничар. Півтори тисячі врятувалися. У козаків теж були втрати: майже 50 воїнів загинуло та близько 80 було поранено. Хан з ордою ганебно втік.
Історики та письменники, аналізуючи ці події, висловлюють різні пояснення неймовірного успіху. Згадують і щасливий випадок, і допомогу християнського Бога. Та Бог тому помагає, хто про себе дбає. Як на мою думку, основних причин перемоги було дві. Перша – це та інформаційна війна, яку виключно професійно вели козаки, жертвою якої стали не лише яничари, а й чимало сучасних істориків та письменників. Це казочка про те, що запорожці були гультіпаками та п’яницями. Взагалі, запорожці вміли гульнути. Але вони добре знали: де, коли, як, з ким і скільки. Пили вони не ковшами, а маленькими чарочками. Робили це повагом, зрідка, на свіжому повітрі, під нескінчені розмови, пісні та танці. Власне так, як при нашій пам’яті вміли пити ще наші діди. Закуски теж вистачало. На війні ж за випиту чарчину – смерть. Ось і купились турки на цю приманку – всі козаки були тверезі!
По-друге, січове товариство було орденом воїнів професіоналів. Все виховання, спосіб життя вимагав від них щосекундної готовності до будь-якої несподіванки. Дружба, спаяність, хоробрість, абсолютна впевненість в інших – ось закон січових братчиків. Козаки всіх куренів вночі діяли як один досконалий і злагоджений механізм. Яничари – це високопрофесійне, найкраще на той час в Європі, військо. А результат вражає: 1 загиблий запорожець на 600 турок. Ось що значить воювати малою кров’ю!
Турок відправили туди, звідки вони прийшли. Кілька днів запорожці скидали в ополонки тіла вбитих. Великий луг та Базавлук були сковані льодом, а ось біля переправ: Кизи-Кермену, Очакова, де стояли турецькі гарнізони, вода несла тисячі трупів, викидаючи їх на берег. Це вражало! Тепер зрозуміло, чому туркам більше жодного разу не спало в голову повторити цей похід.
Туреччину й Крим охопив жах. Правовірні в мечетях, за наказом султана молилися за погибель Урус-шайтана. Крим затих в передчутті смертельної небезпеки. А Сірко мовчав…
Зазвичай запорожці, як і русичі Володимира Мономаха ходили в степ рано навесні. Кочовики не заготовляли сіна. Їхні коні були вкрай виснажені, добуваючи харч з під снігу. Стомлені були й татари. А Сірко мовчав…
Поступово наші південні сусіди почали оговтуватися. А може й козаки зазнали значних втрат? Чи яничари таки налякали Урус-шайтана? Потроху почали заспокоюватися і…втрачати пильність.

Аж то військо та славне запорозьке
Та на вороних конях у степу виграває.
Та ми думали, ой та ми ж думали,
Що то місяць в степу, ой, зі ходжає,
Аж то козак Сірко, та козак же Сірко
На битому шляху на татар наступає.
Козацька дума.
Сірко вирушив в похід наприкінці серпня. Військо зібрав, як для запорожців чималеньке – близько 20 тисяч перевірених, добірних воїнів. Він рушив степом. Часто дослідники пишуть, що Сірко пішов «нетрадиційним» лівобережним шляхом. Та ні! Іван Дмитрович повів козаків добре відомою йому дорогою: Чортомлик – Огуз - Сиваш. Тому, хто добре знає географію нашого степу, це легко зрозуміти. Звернемося до Д.Яворницького: «Перешед Днепр на крымскую сторону…, не желая идти прямо к Перекопу, он взял налево в степь». Тут все зрозуміло. Перейшовши на лівий берег напроти Січі Іван Дмитрович не повернув направо вздовж Дніпра в напрямі Асламу (Каховки), а пішов прямо на південь, тобто вліво від звичайного маршруту. «Между тем Сирко, быстро прошед со всем своим войском длинные степи и переправившись в крымское ханство через Сиваш, оставив Перекоп далеко с правой руки». Отже Сірко попив водички з сірогозької річки, простежив з Огузу, як рухається його військо й пішов на південь. А «добре йому відомий брід через Сиваш» знає кожен допитливий, кому довелося їхати в Крим з Запоріжжя чи Мелітополя. Це протока з милою назвою «Смердюча» між півостровом Чонгар та власне Кримом. Сам Сірко з 4 тисячами козаків залишився неподалік від переправи, інших розділив на три загони й наказав «Крим нещадно потрусити», що й було виконано вельми ретельно.
Хан ледве встиг втекти з Бахчисарая в гори. Та трохи отямившись і дізнавшись, що в кожному з загонів близько 5 тисяч чоловік, хан збирає 50- тисячне військо. Тут треба віддати належне оперативності татар. Татарське військо рушило до «відомої і їм переправи», збираючись перехопити козаків, знищити й відібрати здобич. Наблизившись до переправи, татари побачили, що її охороняє невелике військо козаків. Татари кинулися на Сірка. Отаман добре знав можливості татар і наказав своїм воїнам повернутися строго на п’ятий день. В розпалі битви з трьох сторін – Євпаторії, Бахчисараю та Феодосії, одночасно почали підходити козацькі загони. Вони швидко зорієнтувалися, сховали полон та здобич і, піднявши захоплені у татар же бунчуки, рушили на ворога. Хоча воїнів у хана було в 12 разів більше, ніж у Сірка, нову «допомогу» хан зустрів з радістю. Тим більшим було його розчарування. Кримське військо було частково знищене, частково розбіглося. Хан уже вдруге ледве врятувався від полону.
Що вражає? Залізна дисципліна, тонкий розрахунок, миттєва реакція, блискуча розвідка і вміння наперед передбачити всі можливі дії противника і час необхідний йому для цього. Сірко краще знав, що робиться в серці ханства, ніж Гірей. «Пройдя Сиваш перед заходом солнца и уже не следуя тем трактом, которым шло из Сечи в Крым, войско вдалось от переправы на Каланчак, Черную Долину и Качкары».
Тут в Чорній Долині Сірко й скарав на смерть відступників. Жорстоко? Так! Але ж саме з дітей християн, в тому числі українців, готували найжорстокіших ворогів власного народу – яничар. Події в Січі були ще свіжі в пам’яті Івана Дмитровича.
Поховавши загиблих по-християнськи, Сірко сказав: «Простіть нас брати, а самі спіть тут до страшного суду Господнього, замість того, щоб розмножуватися вам у Криму між бусурманами на наші християнські молодецькі голови і на свою вічну без хрещення погибель…»
На захист Івана Сірка наводжу слова Тараса Григоровича Шевченка:
Які ж мене, мій Боже милий,
Діла осудять на землі?
Бодай ті діти не росли,
Тебе, Святого, не гнівили,
Що у неволі народились
І стид на Тебе понесли…
В Чорній Долині відбулося ще кілька битв з участю українських козаків. Громадськістю піднімається питання про встановлення пам’ятного знаку в пам’ять всіх загиблих.
Про наступні походи Івана Сірка в Таврію, я вже сказав. Для захисту від козаків турки відновлюють фортецю Арабат на півдні Арабатської стрілки. Врешті-решт вони змушені були збудувати укріплення й на Чонгарі.
Відомо, що в 1694 році, з’єднавшись біля Тонких Вод (зараз Генічеськ) з донцями, запорожці переправились через Сиваш до «Чонгар-городка», оволодівши яким, захопили сім пушок і прапор.
Отож, уже в часи Б.Хмельницького та І.Сірка запорожцям був добре відомий південний відрізок Кримського шляху, який найкоротшою дорогою вів через Чонгар або Генічеськ до Криму. Богдан Хмельницький кілька разів, а Іван Сірко десятки разів проходили вздовж річечки Великі Сірогози, оглядаючи степ з Козла та Огузу.
А тепер скажіть мені, шановні земляки з Нової Олександрівки, Верхніх та Нижніх Сірогоз, Нижніх Торгаїв, чи є нас бодай одна вуличка імені Івана Сірка чи Богдана Хмельницького? Їх військове мистецтво вивчають у всіх академіях. А вони ж боролися в нас і за нас.

Для тих, хто хоче глибше познайомитися з неймовірними та ще й справжніми, не вигаданими пригодами наших «прадідів великих», наводжу список найбільш вартих уваги книг:
Володимир Малик, трилогія «Посол Урус-шайтана»;
Юрій Мушкетик, дилогія «Яса»;
Август Вірлич, «Ще як були ми козаками»;
Микола Оленковський, «Запорозьке козацтво на Херсонщині»;
Дмитро Яворницький, «Історія запорозьких козаків», том 2, розділи 14-26.
* всі виділення мої, Ю.Б.
Свидетельство о публикации № 10191 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...


Проголосуйте. Шляхи Івана Сірка. Краєзнавчий нарис, який певною мірою вписується в Чари Грааля. Підступи до Характерників.
Краткое описание и ключевые слова для Шляхи Івана Сірка:

(голосов:3) рейтинг: 100 из 100

  • Раиса Пепескул Автор на сайте 19-12-2015
Цікаво. Всі зірочки - Ваші.
  • Пугачев Евгений Валентинович Автор offline 20-12-2015
Дуже цікаво.
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
Шляхи Івана Сірка