Витоки. Як на Україні.

Закінчуємо Чари Граалю взагалі і розділ Витоки

Як на Україні

Покоління відходить,
й покоління приходить,
а земля віковічно стоїть!
Еклізіаст (1,4)

Вперше назва «Україна» була зафіксована в київському літописі під 1187 рік. Літописець наводить цей термін з приводу смерті переяславського князя Володимира Глібовича: «за ним же Україна багато потужила». Тобто слово Україна виступає в значенні землі, яка належить тому або іншому князю: Галицька Україна, Переяславська Україна…
Лихі недобрі і, скажемо відверто, недалекі люди тлумачать це слово як «окраїна». Насправді в слов’янських мовах: українській, білоруській, чеській, польській «у» має значення виключно як «в», тобто в середині. І лише в російській слово «у» має також значення «біля». Тобто слово походить від «країна» у значенні «рідний край, земля». У нашому селищі й зараз говорять «мій край», але це не окраїна, це те місце де я народився, де всі знають мене і всіх знаю я. Людина – одна-єдина, неповторна, але в неї є родина, батьківщина, країна, Україна. Якщо в людини цього немає, то їй можна лише поспівчувати.
Термін «Україна» з початку свого виникнення має не лише територіально-географічне та граматичне, але міфологічне значення. Вона перекликається не лише з балканськими країнами. Варто згадати також дунайські землі древніх «карпів», полабських «укрів» – цю територію німці й зараз називають Уккермак. Не лише в піснях, а і в давніх літописах Україна «стогне», «сумує й оплакує», «лементує». Вона жива, рідна – це не просто земля, це щось більше «Україна - ненька».
Це земля хліборобів і воїнів, ратаїв «украяна» плугом і мечем.
Слобідська Україна.
Татаро-монгольське нашестя на Україну не було тривалим і не мало для неї таких наслідків, як для Північно-Східних земель. Поступово практично всі українські та білоруські землі увійшли до складу Великого Литовсько-Руського князівства. Литовський князь Вітовт закріпився на Правобережжі Нижнього Дніпра та узбережжі Чорного моря.
Довготривала боротьба золотоординського хана Тохтамиша з Тимуром закінчилася поразкою хана. Тохтамиш змушений просити притулку у Вітовта. Його син Девлет-Гірей виховувався в Трокайському замку. Дівлет-Гірей, за підтримкою русько-литовських дружин, захоплює владу в Кримському юрті. Він стає родоначальником династії кримських Гіреїв, а Крим стає незалежним від Золотої Орди. Впродовж майже сорокарічного правління першого з Гіреїв відносини між Вільно й Кримом були виключно дружніми. Українці знову заселяють Нижнє Придніпров’я.
Ситуація різко змінилася після того, як у 1475 році Крим потрапив у васальну залежність від Туреччини. Осколки Золотої Орди – Астраханське та Казанське ханства, приваблюють і Москву, і Крим. У 1523 році кримчаки взяли Астрахань. Та коли військо вийшло за межі міста, воно було вирізане ногайцями. Через Чонгар та Перекоп ногайська орда ввірвалася в степовий Крим, знищуючи все на своєму шляху. Після приєднання Астрахані до Московської держави, ногайці вже постійно кочують у таврійському степу, який отримує назву Ногайського або Перекопського степу.
На захід від Дніпра кочує найбільш дика та найжорстокіша з орд – Буджакська, на чолі якої стоять нащадки жорстокого Тамерлана – хани Тимури, або в російському написанні Кантеміри. Найбільш прибутковим заняттям цих орд стає людоловство й торгівля невільниками. Крим перетворюється в один з найбільших центрів світової работоргівлі. З Кафи слов’янські бранці йдуть на ринки рабів у Туреччину, Італію, Іспанію, Африку.
В результаті невпинних татарських набігів вся південно-східна Україна обезлюдніла. Утворилося Дике поле – освоєні слов’янами раніше, а зараз покинуті ними землі. На цій межі слов’янських та тюркських земель і виникає товариство ризикованих, відважних, вільних людей – козацтво.
Польсько-литовська держава намагається заселити землі Дикого Поля. Для цього вона роздає там землі переважно українським магнатам. Землевласники запрошують до себе селян. Селяни-посполиті з задоволенням ідуть на ці землі, особливо з тих територій на які починає поширюватися польське кріпосне право. Тим, хто прибуває на нові землі надають численні пільги на 10, 15 і навіть 50 років. Так виникає перша Слобідська (вільна) Україна. Оці слобідські землі були селянським омріяним раєм. Вони завжди знаходилися на межі держав. Чи то шляхетської Польщі чи самодержавної Москви. Пригноблені селяни завжди мріяли жити «як на Україні».
Низові Запорізькі козаки формально визнавали владу польського короля, але фактично жили по своїх законах. Щоб якось убезпечити свої землі і протидіяти татарським нападам Річ Посполита будує фортеці на Чорному шляху – Брацлав та Винницю і на Кримському шляху – Канів, Черкаси, а дещо пізніше Чигирин. В трьох останніх містах утворюється реєстрове, підконтрольне державі, військо. Нагадаємо, що з цієї території легендарної Артанії, з древнього Канева та Воїня, русичі здавна збиралися в походи на Степ, в царство Кащея.
На Україні, за винятком сталінської колективізації, кріпосне право ніколи не мало такої жахливої форми як у Росії, або Польщі. Коли почали закінчуватися пільгові строки, панство починає поступово прибирати до рук селянство. Посполиті були згодні попрацювати на пана до трьох днів на рік, або заплатити йому 6 грошей. Як тільки вимагали більшого, тут же виникали численні повстання Наливайка, Косинського, Трясила, Жмайла, Бута. Врешті-решт все це вилилося в національно-визвольну війну під приводом Богдана Хмельницького.
Отже на спробу покріпачення український селянин мав три відповіді: підняти повстання, податися у вільні здобутки, в козаки, або шукати нові слободи. Подавшись у Запоріжжя чоловік ставав вільним козаком, але не міг забрати з собою сім’ю, не міг займатися землеробством.
Ті ж хто й далі хотів мати і землю, і волю, і сім’ю йшли на нові слободи. Так, уже в часи Хмельниччини, в районі Білгорода та Харкова виникає нова Слобідська Україна. Жовто-блакитна символіка цих полків зберігається й зараз на гербах міст Білгородщини, Курщини, частково Орловщини. На гербі Бєлгорода ми бачимо того ж жовто-блакитного лева, що й на гербі Львова. Дійсно «Від Сяну до Дону». Спроба Петра та його послідовників узяти в шори Слобожанщину призвели до того, що частина населення повертається на польське Правобережжя, як на цей час знелюдніло, інша – пішла на Дон. Коли «свої» пани почали заводити кріпосницькі порядки на Гетьманщині, колишні козаки й звідти почали тікати на першу (польську) та другу (російську) Слобожанщини. Царський уряд навіть був змушений прийняти закон, що забороняв вихід з Гетьманщини.
Як Росія так і Польща відносилися до Слобідської України двояко. З одного боку, це був дешевий і ефективний спосіб захисту за допомогою живого щита своїх земель від татарських нападів та розширення власної території. З іншого боку, і тим, і іншим дуже хотілося «вибити український дух з холопа». До того ж усі сусіди панічно боялися (й бояться!) навіть привиду вільної, багатої та сильної України. Вони увесь час шарпали нашу країну, постійно її ділили та переділяли, підтримуючи та розпалюючи ворожнечу між українцями.
Соборна Україна.
Свідок визвольної війни Б.Хмельницького французький офіцер П’єр Шевальє пише: «країна, де мешкають козаки зветься Україною». Богдан Хмельницький у своїх відозвах неодноразово вживав термін «Україна». В значенні українських, козацьких земель цей термін вживається київським католицьким єпископом Й.Верещацьким (кінець 16ст.), єпископом (згодом митрополитом) І. Копинським.
П.Сагайдачний у листі до короля Жигмонта Третього 15 лютого 1622 року писав про «Україну, власну, предковічну отчизну нашу». Цей термін ми постійно зустрічаємо у документах Б. Хмельницького, І.Виговського, П.Дорошенка, І.Самойловича, І.Мазепи, П.Орлика. Про «отчизну Україну» згадує П.Полуботок у листі до В.Кочубея 1685 року. Особливо популярним у Європі стає цей вираз після видання «Опису України» Г.Л. де Боплана. Після переділу України за Андрусівською угодою з’являються назви «потойбічна» та «сьогобічна» Україна.
Москві знадобилося кілька сотень років, щоб самодержавну країну перестали називати Московщиною. Петру навіть довелося будувати нову столицю. І хоча самі українці вперто продовжували вважати себе руськими, а північних сусідів москалями, а в Польщі все ще залишалося воєводство Руське, та зусиллями імперської влади російську Україну стали називати Малоросією, а українців – малоросами. Безумовно, в цій малорослості було щось принизливе.
Одвічна мрія українців про конфедеративну державу вільних і рівноправних слов’янських народів наражалася на вперте небажання західних і східних сусідів. Хоча за Гадяцьким договором часів гетьмана Івана Виговського Річ Посполита юридично була проголошена вільною конфедерацією Руського, Польського та Литовського князівств, фактично це призвело до затяжної війни та Руїни. Ось де були перші ростки майбутнього Євросоюзу. Про таку ж конфедерацію мріяли й Тарас Шевченко зі своїми однодумцями. Чим заплатив Кобзар за таку мрію ми знаємо. Здається, як ніколи були близькі до перетворення цієї мрії в життя українські комуністи у 1922 році, коли підписували Союзний договір. Але й тоді перемогла імперська ідея. Не на той грунт упало насіння. Але жодна з цих спроб не була даремною. Протореним нами шляхом пішли інші народи.
Слово ж «Україна» стає символом вільних земель. Ці землі, зазвичай, знаходилися на окраїні держави, в прикордонні. Поступово цей термін входить і в російську мову, але не в етнічному, а в соціальному значенні, як територія, де ще немає кріпосного права. Отже, в центрі – держава з її панщиною та примусом, далі йде межа, окраїна, господарем якої є вільний землероб з рушницею в руці. Ще далі – вільний козак, воїн, здобитчик. Та ця межа, прикордоння є рухливою, під тиском держави вона рухається: Запоріжжя, Дон, Кубань, Яїк і так аж до Амуру. Як сказано в сучасній російській енциклопедії «казачество сплошь двуязычно».
Коли було приєднано нові землі на півдні, український селянин з колишньої Гетьманщини, польської та російської Слобожанщини подався на нові землі подалі від панів. Рухався він не в офіційну Новоросію, а в Таврію. Все в той же одвічний, багатий, вільний селянський рай. У свій край, який дійсно лежав на краю, межі державної тиранії й кочового дикого поля. І ще один відтінок цього слова. Україна – це немовби край чи рай укритий. Не даремно головним святом українського козацтва, а зараз і війська є Покрова. Наш народ, як ніякий інший, укорінений в свою землю, предки українців завжди жили на цій землі, вони не звідки не приходили і їм завжди вистачало власної землі.
Оцей закодований генетично в прадавній народній пам’яті край-рай врешті закарбувала Україна словами свого пророка й національного генія Тараса Шевченка:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!
Страшні слова! Але віднині і назавжди народ знайшов (повернув) своє ім’я. Адже Русь – це назва держави. Руський той, що живе, чи належить цій державі. Назва населення є похідна від назви держави. Та держави не вічні. А край він буде існувати завжди, доки існуватиме земля. До того ж, земля, як власність того, хто її обробляє. Оцей одвічний, якийсь містичний зв’язок народу з землею відчули й озвучили українці зрусифікована Анна Горенко-Ахматова та Василь Симоненко:
Но ложимся в нее и становимся ею,
Оттого и зовем так свободно – своею.

Я живу тобою і для тебе,
Вийшов з тебе, в тебе перейду.
Після проголошення Української Народної Республіки (універсали Центральної Ради ІІІ – 20 листопада 1917 і ІУ – 22 січня 1918), Української (гетьманської) держави (29 квітня 1918) і Західноукраїнської Народної Республіки (1 листопада 1918 року) назви «Україна», «український народ» остаточно усталюються на офіційній назві Української держави та її народу. Офіційне прийняття назви «Карпатська Україна» (15 березня 1939) поклало край ваганням щодо власної назви й цієї частини української землі. Навчені досвідом громадянської війни визнали цю назву і більшовики. Україна стає однією з країн засновниць ООН. Чотири Українські фронти, а також єдиний не російський Орден Богдана Хмельницького стали визнанням того внеску який вніс мій народ в Перемогу над фашизмом.
Одвічним загальноарійським символом виникнення життя було єднання Духовного – Жовтого Сонця та Матеріального – Синьої води, яке чудом збереглося в генах народу та дусі землі і зараз майорить на українському прапорі.
Лише зі здобуттям Незалежності мільйони людей, не лише етнічних українців, – україномовних і російськомовних, а й представники інших націй відчули себе народом – українцями.
Тільки тут – між небом і ріллею
В дощовому згортку плащаниць
Я востаннє пропливу зорею
В золотих перехлюпах пшениць.
Л.Голота
Свидетельство о публикации № 10579 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...


Проголосуйте. Витоки. Як на Україні.. Закінчуємо Чари Граалю взагалі і розділ Витоки
Краткое описание и ключевые слова для Витоки. Як на Україні.:

(голосов:2) рейтинг: 100 из 100

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
Витоки. Як на Україні.