Віка

Любовь - удивленья мгновенная дань... Віталій Шевченко


Віка полаялася із своїм бойфрендом і пішла додому сама. У них давно щось почалося складатися не так, як хотілося дівчині. Вечірки, гульки, - це добре. Але це не головне.
І потім вона добре пам’ятала слова бабусі:
- Віка, золотце моє, дівчина повинна дозволяти собі все, тільки коли вийде заміж. Зрозуміла мене?
Вона своїх батьків не пам’ятала, її виростила бабуся. А батьки усе невелике Вікине життя дивилися на неї з фотографії на стіні, молоді і щасливі, веселі і красиві. На мовчазні питання онуки бабуся відповідала просто:
- Виростеш, я тобі усе розповім.
Значить, ще цей час не настав.
А сьогодні сталося так, як сталося. Товариш бойфренда, синок відомого місцевого олігарха, у якого схоплено все у місті, він і раніше чіплявся до Віки, пристав до якоїсь незнайомої дівчини, тягнув її в сусідню кімнату, вона пручалася і схлипувала. І Віка за неї заступилася:
- Не чіпляйся до дівчини! Бач, вона з тобою не хоче бути! – спокійно сказала Віка, доторкнувшись до його плеча.
Той миттєво повернувся до Віки, побачив її:
- А-а-а, це ти! – і схопив її за руку. – Що, сама хочеш? – глузливо посміхався він.
Бойфренд був десь із боку із завмерлим здивованим обличчям. Незнайома дівчина миттєво кинулася з кімнати і щезла.
А це одоробло переключився на неї. Та Віка миттєво пірнула йому під руку, і з усієї сили врізала його по печінці. Той від болю зігнувся і Віка схопила його за волосся і всунула мармизу одоробла так у своє підняте коліно, що у того хлинула юшка з носа.
Бойфренд кинувся не до неї, а до цієї гадини на підлозі.
- Що ти собі дозволяєш? – крикнув він їй.
- А йди ти! – відповіла вона і пішла геть, залишаючи за собою збуджене товариство. Тільки на виході один охоронник несподівано підморгнув їй:
- Молодець!
Вона підійшла до входу в парк. Як краще йти? Обминути його? Так довше. Чи пройти через нього? Так ближче додому. Ще раз глянула на головну алею. На ній було безлюдно. І пішла по ній. Та довго не прийшлося йти. На найближчій боковій алеї, під ліхтарем, якісь типи били ногами когось, хто безпорадно лежав перед ними на землі.
Віка рішуче повернула до них.
- Що ви робите? Припиніть!
Ті злякалися спочатку, але побачивши, що перед ними одна дівчина, зраділи:
- О-о, телиця, ти нам якраз і потрібна! – і посунули до неї.
Краще б вони цього не робили. Через хвилину круті вже майже всі безпорадно лежали на землі поруч із невідомим хлопцем перед Вікою, тільки двоє з них стрімголов неслися до виходу з парку. Подалі від неї.
Вона викликала поліцію і швидку. Нахилилася над хлопцем. Побите обличчя, розтерзана сорочка, на боці кривава рана, дихає. Це добре, не вбили.
Першою приїхала поліція. Здивовано подивилися на Віку, обійшли затриманих. Спитали:
- Це ти їх так?
- Я, - відповіла Віка.
- Ну, ну, - похитав головою старший.
Хотіли забрати і хлопця.
- Ні, - пояснила Віка, - це вони його так побили.
Допомогли Віки його перев’язати. Почекали, коли приїде швидка. Записали Вікину адресу.
Швидка приперлася хвилин через сорок, не менше.
- Що тут у вас? – запитав зморений лікар. Та побачивши рану, почав її обробляти.
- Вас тільки за смертю посилати! – не стрималася Віка.
Та лікарю було байдуже:
- Викликів сьогодні багато. Якийсь важкий день.
Віки можна було йти додому, та щось не сподобалось їй у цих служителів Гіппократа. Поїхала з ними і не помилилась. І хоч зразу зробили операцію, але потім залишили хлопця у коридорі і почимчикували по своїх справах.
Віка не витримала і пішла шукати чергового лікаря. Знайшла. Сидів в якомусь кабінеті і залицявся до веселої медсестри. Та була на все готова і дуже їй не сподобалося, що звідкілясь випнулася оця настирна відвідувачка і качає свої права.
- Хто вам дозволив… - почала вона, та у чергового лікаря виявилося більше кеби у голові.
- Слухаю вас! – спитав він, пасучи очима фігуру Віки. Та не на ту напав.
- У вас там у коридорі після операції лежить без догляду хворий без свідомості, - повідомила Віка, - якщо з ним щось трапиться, то я за себе не відповідаю.
- Тетяна Іванівна, - звернувся лікар до медсестри, - випишіть відвідувачці квитанцію на добровільний внесок на рахунок нашої лікарні. – Переможно глянув на Віку і пішов з кабінету.
- Добре! – погодилася Віка. – Я потім до вас зайду, коли влаштуєте хворого.
І пішла слідом за лікарем. Подзвонила бабусі, мовляв, я затримаюсь трошки, потім все поясню.
Хворого перенесли в палату для ветеранів війни. Він ще був непритомний. І як його звати, Віка не знала, прийдеться чекати.
Тетяна Іванівна не всиділа у своєму кабінеті і приперлася до Віки і принесла квитанцію. Ого, там було виписано цілих 500 гривень. В неї були великі груди, випирали з одягу, і вона цією своєю надійною зброєю вбивала усіх чоловіків лікарні і особливо начальство.
Віки знову прийшлося схрестити з нею зброю.
- Я не знаю, хто він, на нього напали хулігани, тому я йому допомогла, – сказала Віка Тетяні Іванівні, - якщо будете чіплятися, то я викличу поліцію.
Було вже години три ночі, коли хлопець, нарешті, прийшов до свідомості. З подивом роздивлявся білу палату а поруч біля нього на стільці спала незнайома дівчина.
Він поворухнувся, застогнав і дівчина миттєво прокинулася, нахилилася над ним.
- Ну, нарешті! – посміхнулася до нього.
- Де я? – спитав він.
- У лікарні. – відповіла Віка. – Як тебе звати?
- Дмитрик. – вихопилося у нього.
- Дійсно, що Дмитрик, - розсміялася Віка і простягнула йому мобілку, - подзвони своїм, щоб вони не хвилювалися.
Але у хлопця ще не слухалися руки і Віки прийшлося самій набирати номер. Зразу же відгукнувся схвильований жіночий голос:
- Це хто? Де Дмитрик? Боже мій!
- Не хвилюйтеся, Дмитро знаходиться у п’ятій міській лікарні. Все гаразд.
- А хто ви? – спитав жіночий голос. – Що з моїм синочком?
- Я йому допомогла, - відповіла Віка. – Не хвилюйтеся.
- Зараз ми з батьком приїдемо! – ще встигла сказати жінка і відключилася.
В палату зазирнула медсестра, молода, заспана особа, поставила хлопцю крапалку і ушилася. Дмитро уважно подивився на Віку і спитав:
- Як тебе звати?
Віка глянула на побите обличчя хлопця і відповіла:
- Віка. За що вони тебе так?
- Причепилися. Їм сподобалася моя мобілка. Я якраз розмовляв із матір’ю. – сказав хлопець.
- Ну, тепер їм довго буде не до розмов! – посміхнулася Віка.
Батьки Дмитра миттєво приїхали і заполонили усю палату своєю присутністю. Вони виявилися ще не старими, красивими, інтелігентними людьми. Дмитро був на них разюче схожий. Мати кинулася до сина, але побачивши, що він при пам’яті і посміхається до неї, заспокоїлася. Батько побіг платити 500 гривень добровільного внеску.
А Віка зібралася вже йти. Вона свою справу зробила і нерішуче посунула до дверей. Але тут Дмитро зупинив її.
- Мамо, це Віка, вона врятувала мене і побила їх усіх, – сказав хлопець. – Як тобі так вдалося?
- Ну, - зам’ялася Віка, - я займаюся трохи спортом.
- Доця, - обійняла її мати, - спасибі тобі велике. Ми зараз із батьком відвеземо тебе додому.
- Та ні, не треба, я і так доберуся! – зніяковіла Віка.
- Ні, ні, - рішуче відмела Вікину спробу піти мати.
В палату знову зазирнула медсестра із крапельницею і заборонила їм сидіти біля хлопця.
- Йдіть! – сказала вона. – Не заважайте мені працювати.
Дмитро обережно доторкнувся до Вікиної долоні:
- Не щезай!
Отут ми, мабуть, і поставимо крапку. Добрі люди притягуються один до одного, незважаючи на перепони. Їхні серця відкриті для добра і щастя. І сам Господь допомагає їм в цьому.


05.06.2016р. – 02.07.2016р.

Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
Свидетельство о публикации № 11023 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Рассказы
  • Читателей: 1 551
  • Комментариев: 3
  • 2016-07-05

Стихи.Про

Любовь - удивленья мгновенная дань... Віталій Шевченко


Краткое описание и ключевые слова для: Віка

Проголосуйте за: Віка



  • Светлана Скорик Автор offline 5-07-2016
Потрясающая девушка! Всегда восхищаюсь, когда встречаю рассказы или воспоминания о таких. Мой идеал.
Спасибо, Виталий Иванович! У Вас женские характеры всегда великолепно выходят, Вы очень по-доброму, с душой относитесь к женщинам.
  • Михаил Перченко Автор offline 5-07-2016
Віталій, ти красива людина.
  • Виталий Шевченко Автор offline 6-07-2016
Дорогие Светлана Ивановна и Миша, спасибо Вам большое на добром слове!
 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail: