Між трьох велетів

Розповідь про людину, яку в проміжку в 40 років обирали кошовим отаманом на січі.

Між трьох велетів.
Мої публікації про Мазепу були перервані поїздкою до Одеси на триденний семінар для краєзнавців «Відродження легенди». Це був перший випадок за майже 30-річний період мого захоплення історією. Звичайно, це могло бути просто випадком. Вже через два дні я отримав гран-прі на літературному конкурсі «Легенди Херсонщини», де було вміщено і «Шляхи Івана Сірка». А 28 червня збулася моя давня мрія і ми відвідали Кам’янську Січ, де стали свідками чудового дійства, в тому числі за участю Хортицького кінного театру, присвяченого Дню Конституції. Це вже був явний знак Долі. І їй треба було віддячити. Про Івана Сірка написано багато, про Кам’янську січ є досить ґрунтовні і цікаві публікації, в усякому разі на Херсонщині, це ж відноситься й до Кості Гордієнка. Та між цими трьома визначними особистостями (Сірко, Мазепа, Гордієнко) загубився кошовий отаман, активний учасник і свідок того непростого і героїчного періоду Іван Петрович Гусак. Я впевнений, що майже ніхто з вас про нього не чув. А він вартий уваги хоча б тому, що в статті незабутнього В.Фоменка «Про запорозьких кошових» надрукованій в журналі «Україна» № 38, за 1970-й рік є така фраза: «Найбільший час – з 1683 по 1728 рр., тобто 45 років, обирали кошовим отаманом Івана Петровича Гусака». Тут правда в текст вкралася помилка. Вперше Гусака обрали отаманом у 1688 році. Але ж проміжок понад 40 років вражає. Уже одного цього факту досить, щоб зацікавитися долею цієї непересічної особистості, яка загубилася в тіні великих.
* * *
1 серпня 1680 року помер знаменитий отаман Іван Сірко. Він ще за життя зажив такої великої слави, що останні 8 років козацтво щороку обирало його кошовим отаманом, чого споконвіку на Запорожжі не було. Всього Сірко був кошовим 15 разів, та ще 10 – обирався наказним отаманом. Досить йому було вийти на майдан і сказати до натовпу: «Слухайте, діти, мене, старого, й робіть так, як я скажу…» і запорожці зразу ж заспокоювалися і корилися старому кошовому.
Але перед тим як перейти безпосередньо до оповіді про нашого героя, варто згадати битву за Відень у 1683 році. На допомогу, осадженому турками у своїй столиці германському імператору Леопольду, поспішає польський король Ян Собеський. Король мав українське коріння і високо цінував козаків. Битва мала надзвичайно важливе значення для європейської історії – було зупинено османську експансію в Європу. Почався поступовий але неухильний занепад турецької імперії. Безпосередньо причетні до цієї перемоги й українці. По-перше, вони становили значну частину королівського війська. По-друге, на боці Я.Собеського діяло кілька полків правобережних козаків. По-третє, на прохання короля і папи, запорожці почали активні дії на суші й морі проти Криму й не дозволили татарам прийти на допомогу султану. Пам’ятаємо свої перемоги!
В цілому ж наступні майже 15 років запорожці, за виключенням двох-трьох випадків, не здійснили жодного великого походу.
Вперше про Івана згадують, коли він на чолі загону в 250 козаків погромив татар в районі Білозерки та визволив 4-х полонених козаків. Вкотре він підтвердив славу молодого, хороброго вояка, майстра малих операцій. «Зі смертю Івана Сірка закінчується, - за словами А.Кащенка, - героїчна доба Запорожжя. Самонадія та гонор полишають Військо». Тому воно вирішило вручити булаву молодому Івану Гусаку. Вже наступного року запорожці під командою Гусака прийняли участь в спільному поході московських та гетьманських військ на Крим. Війська дійшли 20 травня до Перекопу. Але князь Голіцин не наважився штурмувати фортецю й повернув назад. Більш того, московські війська, при бездіяльності Мазепи, пограбували запорозький Самарсько-Миколаївський монастир. Це відвернуло запорожців від Москви. Незабаром Іван Гусак укладає мирний договір з Кримським ханством. Крім того, запорожці вирішують направити делегацію до польського короля. Надамо слово Д.Яворницькому: «Кошевой атаман Гусак, человек с задатками сильной воли и с несомненными административно-полководческими дарованиями, своими поступками и смелостью несколько напоминавший знаменитого кошевого Ивана Сирка, но человек еще молодой и малоопытный хотя и был против такого решения войска, но под конец должен был уступить народной воле и принять решение рады о посылке писем королю».
Звичайно ж, це викликало незадоволення Москви. А Мазепа написав листа, де радив переобрати кошового. Але козаки любили свого молодого і рухливого отамана і не послухалися Мазепу. В 1690 році Січ спіткала епідемія чуми, отож не про які активні дії не йшлося. Мазепа теж зрозумів, що погрози тут не допоможуть і надсилає борошно та подарунки на ім’я знову обраного І.Гусака. З кінця цього ж року козаки відновлюють набіги на татарські землі.
Та все ж тимчасова бездіяльність призвела до падіння дисципліни. З’явилися самозвані отамани, які зі своїми загонами почали грабувати купецькі валки. Зрозуміло, що молодий Гусак такого авторитету як І.Сірко не мав, тому він змушений жорстко відновлювати дисципліну. При цьому стався прикрий випадок з Матвійцем, який крадькома хотів захопити кілька «чайок» і вирушити на море. Коли його притягли до відповідальності, він затіяв бійку. Врешті Військовий суд засудив його до страти. Коли козацька сірома й голота повернулася взимку на Січ і дізналася про цей випадок, вона обирає 1692 року кошовим свого ставленика Федька, який швидко довів свою неспроможність. Отож булаву вже влітку цього ж 1692 року знову повертають Гусаку.
Справа в тому, що ще на початку 1691 року на Січі з’являється Петро Іванович Іваненко, більше відомий як Петрик, який мріє позбутися занадто міцних обіймів Москви й змістити Мазепу. Гусак зайняв обережну позицію. Він не підтримав Петрика, але дозволив йому вільно потрапити до Криму, а пізніше не забороняв козакам за бажанням ходити разом з Петриком у походи. Підхід Петрика з татарами до Січі в липні 1692 року загострив ситуацію. Гусак відмовляється йти на зустріч з калгою, але приймає Петрика. На вимогу козаків приєднатися до Петрика, він кладе булаву на стіл і говорить: «Нехай же хто інший веде військо проти своїх братів, а я не поведу», і разом зі старшиною полишає майдан. Весь день і всю ніч пролежали клейноди на столі і врешті прихильники Петрика послали просити старшину забрати клейноди назад. Всього до Петрика приєдналося близько п’ятисот запорожців. В грудні 1692 року на Січі стався заколот, козаки пограбували московських купців і обрали отаманом В.Кузьменка, але протримав він булаву лише до 3 травня 1693 року, коли запорожці дізналися, що татари, які були з Петриком, почали грабувати українські села й захоплювати полонених. Кошовий Гусак звертається до московського царя з пропозицією нового спільного походу на Крим. Він закликає запорожців до походу на татар, але не знаходить підтримки й кладе булаву. Новим отаманом 23 червня став Семен Рубан. В Москві І.Гусака помітили, позицію оцінили і його нагородили. Це І.Гусаку сподобалося. В цьому ж 1693 (9 серпня) запорожці відсторонюють Рубана й знову пропонують булаву Гусаку, але він відмовляється від влади.
Розповідаю я про ці трагічні події не лише, щоб показати всю неоднозначність тогочасної ситуації, але й складність обрахунків, скільки той або інший кошовий був отаманом. Формально кошового обирали перед Новим роком на наступний рік. Фактично ж в умовах прямої демократії отаман обирався під конкретний проект, програму. Коли вже через 2-3 місяці ставало зрозуміло що очільник «не тягне», його виганяли в шию. Коли ж його діяльність, чи бездіяльність призводили до якихось негараздів, поразок чи невмотивованих людських жертв, кошового для науки наступникам топили в Дніпрі чи морі. Так, у 1756 році Ф.Товстоногов був отаманом одну (!) добу, а П.Пилипенко у 1769 – 8 діб. Але це вже була дещо інша епоха.
Остаточно відвернулися козаки від татар на початку 1695 року, причому спровокували їх самі ж татари, які напали на Січ і хоча людям суттєвої шкоди не принесли, зате захопили великий табун козацьких коней. У березні цього ж року Іван Гусак з невеликим близько (120 чоловік) загоном козаків розбив татарський загін під Білою Церквою і відправив полонених у Москву. Взагалі І.Гусак був майстер невеликих битв, малими силами й малою кров’ю. З цього ж часу він відверто вислуговується перед Москвою.
24 червня 1695 року під Кизи-кермен прибули слобідські та гетьманські козаки Шереметєва та Мазепи. Вони діяли швидко й рішуче і вже 30 червня захопили Кизи-кермен. Наступного дня вже запорожці кошового Петра Прими взяли Мустрім-кермен, тобто власне Тавань. Після цього налякані турки, полишивши гармати і втекли з Аслам- і Муберек-кермену. Завойовані фортеці було полишено під охороною запорожців. Одночасно війська Петра Першого з донськими козаками розгорнули бойові дії проти Азова. Але, як пише досить обережний Д.Яворницький: «Первый поход русских под турецкий город Азов окончился торжеством для бусурман и бесславием для русского царя Петра». Восени цього ж 1695 року кошовим в сьомий раз стає І. Гусак. Причому запорожці настільки увійшли в азарт, що взимку на чолі з отаманом ходили під Очаків, і хоча самого міста не взяли, добряче пошарпали його околиці.
Однією з причин невдачі Петра було панування турецького флоту на Азовському морі. На наступний рік перед козаками ставиться завдання паралізувати роботу турецького флоту. І вже в квітні кошовий відрядив 500 січовиків на море під проводом полковника Чалого, там запорожцям вдалося погромити велику турецьку ескадру й захопити багату здобич. Треба сказати, що участь у морських операціях дуже високо цінувалася козаками. Той хто побував у таких боях отримував почесну назву «чорноморець». Вочевидь І.Гусак, всупереч своєму прізвищу, моря побоювався. Тому влітку козаки обирають отаманом Якова Мороза, який на 40 чайках з 1740 козаками вийшов у море. В морі запорожці розділилися. Загін на чолі з Чалим напав на Козлов (нинішня Євпаторія). А Мороз вистежував і нападав на турецькі кораблі. Турки виділили великий флот, який затис козаків Чалого біля Сагайдачних кучугур, а з суші на них напала орда на чолі з ханом. Більше доби боронилися козаки, але сили були занадто нерівні й загін на чолі з полковником загинув. В цьому ж місці бусурмани перехопили й загін Мороза, але йому вдалося вночі пробитися через орду. Активні морські дії Мороза та Чалого допомогли росіянам. 17 серпня 1696 року козаки Якова Лизогуба, почали раптовий і успішний штурм Азова. Це був період розквіту московсько-козацьких відносин.
Іван Гусак разом з Костем Гордієнком в цей час перехопили татарський загін неподалік Новобогородицької фортеці на річці Самарі. Як водиться полон відправили до Москви. З цього часу зі сторінок козацьких літописів ім’я Івана Гусака зникає і винирне він, причому в самому прямому значенні цього слова, лише через 20 років.
Ілюзії ж щодо «братньої дружби» швидко розвіялися. Петро не тільки продовжує будівництво фортець на запорозьких землях вздовж р. Самари, але й розпочинає будівництво Кам’яного Затону, в районі нинішньої Кам’янки-Дніпровської. Більш того, він вимагає щоб козаки добували каміння на будівництво фортеці, яка ставить під контроль їхню січ. Хоча запорожці й продовжують надавати допомогу царю, в тому числі й для ведення абсолютно непотрібної і безглуздої, з точки зору Запорожжя, Північної війни, вони постійно вимагають припинення будівництва. Врешті повне ігнорування прав і вольностей призвело до відкритого конфлікту. Війська Яковлєва при підтримці перевертня та зрадника Галагана нищать Базавлуцьку Січ. Козаки відходять спочатку на Кам’янку, де в старовинному городищі облаштовують нову січ, а потім – на Олешки.
Після Прутського 1711 року розгрому Петро віддає туркам весь південь України й публічно відмовляється від будь-якого втручання в справи запорозьких та донських козаків. Через два роки московський цар віддав полякам і все українське Правобережжя, відвойоване Мазепою, який ще в 1705 дійшов до Львова та Замостя.
Спочатку козакам жилося «під турком» зовсім не погано. Хан надав їм численні пільги. А головне було зруйновані московські фортеці на Самарі й ці землі знову стали козацькими. Та поступово ситуація стала змінюватися. Татари відміняють пільги і втягують запорожців у внутрішні розбірки. Власне, на Олешківській Січі постійно перебувало всього 2-3 тисячі козаків. Інші, або самостійними загонами ходять в походи на польське Правобережжя, де відновлюється кріпацтво, або живуть в зимівниках, чи в колишніх січах, тій же Кам’янській. В цей час починається активна козацька колонізація нашого краю. Вздовж узбережжя Нижнього Дніпра виникають численні хутори – зимівники. З 1717 року виникає велике козацьке село на місці Кизи-кермену, яке пізніше Катерина перейменує на Берислав. Росія вперто забороняє запорожцям переходити на російську сторону. При цьому кількість козаків не зменшується. Щорічно до п’яти тисяч українців з польської та російської сторони тікають на січ.
В другій половині 1720-х років міжнародна ситуація для Росії склалася вкрай несприятливо. Починає формуватися антиросійський австро-польський союз. Тут в Петербурзі й згадали про запорожців. Але ж Росії треба будь-що зберегти добросусідські відносини з Османською імперією. І в Січі з’являються російські делегації, як обіцяють, завжди усно, «прощення» та найрізноманітніші преференції. Такі ж чутки активно розповсюджуються й купецькими караванами. Вся ця агітація призводить до розколу січі.
Врешті в четвер 23 травня 1728 року відбулася козацька рада, на які перемогла антимосковська партія й отаманом обирають Костю Гордієнка. Та вже наступного дня в п’ятницю в Конку ввійшло 40 човнів з козаками з Самари та Старої Січі на чолі з І. Гусаком. Отож, надаємо йому слово: «но когда мы забрали хорогви и клейноты, чтобы идти в старую Сечь, то старый кошевой атаман изменник Костя Гордиенко да Карп Сидоренко стали нам говорить: для чего же нам из новой сечи в старую сечь идти? Нам и тут хорошо… И чтобы от них большего возмущения не было, то мы взяли Костю Гордиенка и Карпа Сидоренка под караул и везли их под караулом до старой сечи и, привезя туда, отколотили их палками и отпустили на свободу». Як бачимо, процедура відбулася не зовсім демократично. До того ж І.Гусак сором’язливо забув сказати, що зголоднілі «зелені чоловічки» пограбували всі шинки й лавки, випили всю горілку та захопили козацькі табуни. Прибувши на Стару Січ, обирають отаманом старого І.Гусака. Він радісно рапортує про свої успіхи в Петербург. Чи він дещо перестарався, чи його просто «використали», але невдовзі він отримує першого дзвінкого ляпасу: усний наказ «запорожців не приймать». Не вірячи власним вухам, І.Гусак направляє делегацію з тридцяти знатних козаків в м. Глухів, тодішню резиденцію гетьмана. Невдовзі делегація повернулася з письмовою відповіддю: «принять запорожское войско в нынешнее время под область его императорского величества невозможно».
Така відповідь вкрай збентежила та обурила козаків і вони вирішили Гусака як провокатора та спокусника вбити. Але той уже й сам здогадався, що його чекає і разом з п’ятдесятьма наближеними тікає з січі. Причому тікає не в Гетьманщину, а в Київ до російського представника графа фон-Вейсмаха з проханням про російське підданство. Починається бюрократична тяганина, коли ніхто не хоче брати на себе відповідальність. Граф пише листа князю Голіцину, той наказує відправити Гусака в Полтаву й там затримати. Потім князь особисто допитує отамана-невдаху в Харкові й наказує тримати його в Глухові до особливого указу з Петербургу. На цей час з опальним Гусаком лишилося всього 6 козаків. Так І.Гусак сповна пізнав царську дяку за занадто поспішне виконання царської волі. Старий та зломлений він залишився сам. Ми не знаємо ні дату, ні місце його смерті.
Ошукані та вкрай обурені козаки змушені повернутися на Кам’янську Січ. Вони слізно просять Костю Гордієнка прийняти булаву кошового. Той категорично відмовляється. Та коли козаки відповіли, що вони згодні повернутися під владу хана та султана, він врешті погодився, поїхав у Бахчисарай, залагодив справу, більш того, отримав дозвіл стати кошем на Кам’янці. Після цього він уже назавжди відмовився від булави. Помер у 1733 році, коли питання про перехід козаків у російське підданство було вирішене. В знак глибокої пошани й поваги та визнання його заслуг перед товариством, запорожці насипали над могилою кошового високий курган і встановили хрест, який зберігся й до нашого часу.
Кожному своє.
* * *
Трагедія Запорожжя, з його ідеєю прав і вольностей, з поступовим переходом на фермерське господарювання, була в тому, що з трьох сторін його оточували держави основу економіки яких становила рабська, примусова, підневільна праця. Ці країни чіплялися за свої Темні віки – Середньовіччя. Кримське ханство так і не спромоглося ні на що крім набігів за ясиром та ясаком. Олігархічний польський режим повертає на Правобережжя кріпацтво. Самодержавна Росія, захоплена ідеєю Третього Риму, думає лише про територіальне розширення, зовсім не дбаючи про суспільний прогрес, розширює та поширює кріпосне рабство.
З іншого боку, і в Європі закінчується епоха шляхетного лицарства. На зміну малочисленому, активному професійному війську приходять багатотисячні отари «людей муштрованих» в мундирах. Гоноровитого шляхтича замінює торгаш, баришник. «Де за отамана швець, там січі кінець».
Якби Запорожжя не володіло такою багатющою землею, а ховалося десь у бідних та неприступних горах, то ми б як мінімум мали нову Швейцарію з прямою демократією та загальним озброєнням народу. Але…
Свидетельство о публикации № 11040 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...


Проголосуйте. Між трьох велетів.
Краткое описание и ключевые слова для Між трьох велетів:

(голосов:1) рейтинг: 100 из 100

 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:

Код:
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Введите код:

   
     
Між трьох велетів