Велика таїна кохання

Про добрих і гарних людей, які побачили один одного у післявоєнній веремії. Віталій Шевченко.


- Ми з ним домовилися, що хто з нас залишиться живим, то обов’язково повідомить родичам про його загибель і де він похований. Вийшло так, що я повернувся, а він залишився назавжди під Берліном… - Віктор Гречко схилив голову перед родичами, які зібралися і раділи, що він повернувся живим та здоровим.
Особливо раділа мати, вона не відходила від нього, світилася своїм стареньким обличчям назустріч синочку, підкладаючи йому у таріль не таку вже і багату їжу.
- А де він мешкав? – спитав його старший брат Микола, теж повернувся з фронту, але поранений, одне око у нього було закрите чорною пов’язкою.
- Та неподалік від нас, у селищі Південне, провулок Комінтерну, вісім, - пояснив Віктор, - він був одружений і мав трьох діточок, мал мала менше, я навіть знаю їхні імена: Васильок, Микитка і Вірунька. Він мені завжди про них розповідав.
- Господи! – сказала мати, - сирітками залишилися! – і вона перехрестилася у куток, де сумно виблискувала стара ікона. – Допоможи їм, Боже!
Вона посміхнулася сину і знову переключилася на нього:
- Ми тобі знайдемо гарну дівчину, одружися, заведеш діточок… - вона підклала зі сковорідки щось Віктору у таріль і продовжила:
- Їж… їж… синок…
Старший брат засміявся:
- Та він сам одружиться, мамо, зараз стільки дівчат і молодих жінок самотніх після війни залишилося! – і він обережно притис до себе свою дружину, Агафію, яка світилася йому назустріч з любов’ю і радістю. Нарешті, діждалася з фронту свого чоловіка, а на руках у Миколи, ще й дитинка, Ганнуся, теж радісно тримається за батька своїми рученятами.
Віктор подивився на них, зітхнув:
- Ні, спочатку я з’їжджу туди, до Південного, виконаю свій обов’язок. А вже потім подивимося…
І Віктор не став відкладати у довгу шухляду свою обіцянку. Тільки купив кульок цукерок, подушечок, для дітей, і пішов на залізничну станцію. Там з’ясував, що у бік Південного буде пасажирський тільки у дві години, довго чекати, вирішив добиратися товарними поїздами, ці йшли частіше.
В одному з них у тамбурі і поїхав до Південного. Таких, як він, було багато, навіть деякі відчайдухи їхали на даху вагону, підставляючи свої груди назустріч свіжому повітрю. Але він не схотів лізти наверх, йому і в тамбурі було добре.
До Південного їхати години три, і вже десь біля годин дванадцяти Віктор був на місці. Знайшов цей провулок, розташований на самій околиці селища. За малесенькими хатками добре видно зелене колгоспне поле. А на ньому рідкі постаті колгоспниць.
Ось і хата під номером вісім. На дворі бігає на ланцюгу собака, зупинився, гавкнув у бік незнайомої людини, замахав хвостом, з хати виглянув хлопчик, утупився теж у незнайомця. «Мабуть, Васильок».
- Привіт, Васильок! – сказав Віктор. – Поклич маму.
- Мати пішла до магазину по хліб. – сказав Васильок. – А звідки ти мене знаєш?
- Я все знаю! – загадково сказав незнайомець і простягнув йому цукерку. – На з’їж!
Той не відмовився і з задоволенням почав катати по роту солодку подушечку.
- Зайти в хату можна? – спитав Віктор.
- Можна, - дозволив Васильок і наказав собаці:
- Цить, Рябко, лізь у будку.
Той не став кидатися на Віктора і з охотою поплентався у будку. Звідки тільки виглядав його чорний носик.
В хаті були ще двоє дітей. Хлопчик і дівчинка. Вона була найменшою і сиділа на підлозі. І вони теж не відмовилися від солодощів.
- Добрий день Микитка і Вірунька! – привітався з ними Віктор.
- Звідки ти нас знаєш? – знову здивувався Васильок.
В хаті було прибрано і чисто. Діти сиділи в чистому одязі і умиті. В цей час на подвір’ї загавкав Рябко. Віктор виглянув у вікно і побачив, як до хати йде молодиця із сумкою в руці а навколо неї танцює на ланцюгу Рябко.
- Мама! – сказала Вірунька і простягнула свій пальчик до дверей.
- А де це мої хороші? – проспівала молодиця у сінях і зупинилася на порозі, побачивши молоду незнайому людину у кімнаті.
- Він нас усіх знає! – доповів із боку Васильок.
- Добрий день, Настя! – привітався Віктор.
Вона мовчки дивилася на нього і в очах у неї з’явилися сльози, але стрималася, не хотіла лякати дітей.
- Ви Віктор! – сказала вона.
- Так! – підтвердив він. – Товариш Івана.
Вона підійшла до нього, обійняла і поцілувала:
- З поверненням… живим і здоровим…
Віктор розгубився але взяв себе в руки, теж не хотів лякати дітей, притримав її за плечі, сказав:
- Так вийшло… ми з ним домовилися…
- Я знаю, - відповіла Настя, - Іван мені писав у листах…
- Ой, - огляділася вона, - треба вже готувати обід!
Але Господь послав їм у цей закуток землі не дуже багато, і Віктор зголосився ще раз піти у їхню лавку і купити щось до обіду.
- Там взагалі нічого немає… можна і не йти! – засміялася Настя, дивлячись на Віктора. Він вже виклав на кухні свої цукерки і Васильок із Микиткою зразу же до них прилипли. Але мати їх сховала:
- Знаю вас, зразу же все поїсте. – відмахнулася вона від дітей.
Віктор пішов у лавку, де товару майже не було, один хліб, але продавщиця, побачивши Віктора, подобрішала і витягла із під прилавку консерви з якоюсь рибою і нагороджуючи його нею і своєю найгарнішою посмішкою, сказала:
- Оце тільки привезли з району!
Віктор купив її, потоптався ще трохи у лавці і пішов назад. Коли повернувся, Настя щиро здивувалася:
- Нічого собі! Така скупердяга, як ця Вітрючка, і ще й дала консерву! Мабуть, хтось іздох у лісі! – вона засміялася і її дзвінкий сміх обійняв усю хату і навіть вибрався на двір, де Рябко увесь час терся біля дверей, надіючись і собі отримати щось із барського плеча.
- Пообідаєш із нами! – вирішала Настя і повернулася до плити. Він зам’явся:
- Я, мабуть, поїду додому. Що я вас буду об’їдати…
Настя рішуче замахала руками:
- Ні, ні, навіть і не думай! Правда, діти? – звернулася вона за підтримкою до дітей. Васильок, як старший, кивав головою, Микитка без усіляких церемоній ухопив Віктора за палець, тільки Вірунька посміхалася йому з лавки.
- Ну, добре, - погодився він, - що тобі тоді допомогти по господарству, щоб не сидіти без діла.
- Ти можеш сидіти біля мене! – вихопилося у неї. І вона зразу зашарілася:
- Тобто, якщо хочеш, то перенеси дрова у сарай, щоб вони не намокли під дощем. Васильок покаже!
Він пішов на двір до сараю, перевірив дах, Васильок показав де у них стоїть драбина, підправив у двох місцях дах, щоб не текло, а потім переніс усі дрова і ретельно поскладав ліворуч і праворуч від входу, щоб було зручно для господарки. «Треба їх ще поколоти!» - майнула думка.
Бачив, як якісь жінки заходили до Насті у хату, потім виходили, здоровкалися з ним і допитливо і здивовано дивилися на нього. Мовляв, що це за фрукт такий у нас з’явився?
Він не бачив, як з вікна кухні Настя теж дивилася на нього. З подивом і збентежено. Потім усі сиділи за обідом, Настя смачно все приготувала, і діти швидко їли, дивлячись на несподіваного гостя.
Тільки Вірунька спитала:
- Ти хто?
І він закашлявся і не знав, що відповісти дитині. Настя швиденько переключила увагу Віруньки:
- Зараз будемо пити узвар із грушок!
Після обіду Настя пішла вкладати дітей спати. Вони не хотіли, все чіплялися до Віктора, а Микитка навіть спитав:
- А ти не підеш від нас? – чим заставив обох дорослих почервоніти.
- Ні, - пообіцяв він, - не піду від вас.
Настя подивилася на нього і несмілива посмішка з’явилася у неї на обличчі:
- Краще не обманюй дітей. Вони все відчувають.
- Та ні… я не обманюю… - похитав він головою.
Після того, як діти позасипали, вони сиділи на призьбі, розмовляли.
- Ти одружений? – спитала Настя.
- Ні, не встиг, - відповів він.
- Ну, тепер встигнеш! – засміялася вона. – Такий красень! Кожна дівчина тобі не відмовить!
- Я ще не думав про це, - зніяковів Віктор.
Вона подивилася на нього і сказала:
- Пробач мені, ви там таке перенесли і не всі живі повернулися… - і сльози закапали у неї з очей.
Він доторкнувся до її руки, затримався на мить:
- Ти… не плач… вже нічого не змінеш… діти у тебе гарні…
А коли діти повставали, то вони знову причепилися до Віктора, навіть Вірунька захотіла сісти йому на руки. Так він бавився із ними до самого вечора. А Настя причепурилася, одягла своє саме красиве плаття, білі квіти по синьому полі.
Віктор навіть не втримався, сказав:
- Тобі дуже личить ця сукня!
- Правда? – вона, мабуть, перший раз невимушено посміхнулася до нього.
Поклали його спати у кухні і він довго ворочався на незручному ліжку, прислухаючись, як Настя бореться із дітьми,які не хотіли засипати.
Не помітив, як заснув. А вранці прокинувся від того, що Настя почала палити плиту, треба було готувати їжу для дітей.
Вона думала, що він спить і підійшла подивитися на нього. А він глипнув на неї очима, вона побачила і засміялася:
- Пробач, розбудила тебе…
- Ні, треба вже вставати! – засміявся і він у відповідь.
Настя відвернулася і він швидко натягнув свої армійські штани. Вмився на дворі. Причепурився теж. Рябко підійшов до нього і лизнув за руки.
Після сніданку, вони пішли з хати. Настя на роботу, залишивши Василька за старшого, а Віктор на станцію.
Наостанок Настя притулилася до нього і поцілувала у щоку:
- Спасибі тобі! Ти добрий…
- Ну, я піду, - стиха сказав Віктор і стояв і дивився, як вона швидко пішла у якийсь провулок і щезла в ньому.
Зітхнув і пішов на станцію. Повернувся додому так само, як і приїхав, в товарняку. Вдома його вже чекала з нетерпінням мати:
- Чого так довго, синок? – спитала його, мружачи свої очі.
- Розумієш, вона там з трьома маленькими дітьми… сама… допомоги ніякої немає… не міг зразу поїхати, - винувато казав син.
Цілий день він не знаходив собі місця. Тинявся по хаті, по двору. Згадував, як Вірунька вилізла до нього на руки і притулилася голівкою до його грудей і щасливо зітхнула, як Микитка міцно тримав його за палець, як Василько показував йому де у них знаходиться драбина, як Настя схилилася над ним ранком, думаючи, що він ще спить…
І він пішов у хату, дістав свій речовий мішок, з яким повернувся з фронту, сказав матері:
- Мамо, дай мені харчів, які є, я їм відвезу! Я не можу їх так кинути…
Мати все зрозуміла, сказала, уважно дивлячись на сина:
- Дивись, синок, троє діток, це важка ноша, не можна їздити туди-сюди!
- Я це розумію, мамо! – він поцілував матір і заходився збиратись.
З важким речовим мішком пішов на станцію. Сів на перший товарняк, але на цей раз щось у всесильному господарстві залізничних доріг не спрацювало і їм прийшлося десь у полі на запасних коліях довго стояти, пропускаючи пасажирські і товарні ешелони.
Нарешті рушили. І Віктор дістався до Південного серед глухої ночі. Дібрався до їхньої хати. Рябко не гавкав, лизнув кілька разів його руку.
В хаті спали і він не захотів будити дітей, лякати їх усіх. Сів на призьбі, довго дивився на зоряне небо і не помітив, як заснув. Рябко куняв за компанію поруч.
Вранці, ще сонечко тільки піднялося над обрієм, Настя вискочила з хати і завмерла. На призьбі біля дверей спав Віктор а біля нього притулився великий речовий мішок. Рябко вскочив і лизнув руку Насті, крутячі на всі боки хвостиком.
Вона схилилася над ним і щаслива посмішка замайоріла на її обличчі. Стояла і боялася порушити його сон.



22.06.2016р.

Свидетельство о публикации № 11056 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Рассказы
  • Уникальных читателей: 885
  • Комментариев: 4
  • 2016-07-13

Проголосуйте. Велика таїна кохання.
Краткое описание и ключевые слова для Велика таїна кохання:

(голосов:3) рейтинг: 100 из 100
    Произведения по теме:
  • "...Німих оркестрів початкові ноти"
  • Про людей на війні 1941-1945 і після. Солдат, що став вчителем. Віталій Шевченко.
  • Дитина в хаті
  • Зустріч після війни. Колгосп і районне начальство. Самотня дитина в хаті. Фронтове кохання. Віталій Шевченко.
  • Оля
  • Оповідання про кохання і долю безногої дівчини - інваліда Вітчізняної війни. Віталій Шевченко.
  • Стара ікона
  • Рассказы. Рассказ о святом. Рассказ о чудесном исцелении. Духовные истории. Оповідання про чудо. Віталій Шевченко.
  • Біло-синя матроска
  • Оповідання про долю сільської жінки, колгоспниці: тяжка праця, смерть дитини в голодні післявоєнні роки, смерть рідних, які воювали. Віталій Шевченко.

  • Пугачев Евгений Валентинович 13-07-2016
Дуже зворушливо. Наперед знаєш, що буде, але від цього оповідання не стає гіршим.
І написано дуже просто, як і повинно бути у такому випадку. Дякую.
  • Виталий Шевченко 13-07-2016
Спасибі, дорогий Євгене Валентиновичу, на доброму слові! Передати почуття людей, які почали відчувати один одного серед розмаїття подій, дуже важко. Ще раз спасибі!
  • Геннадий Любашевский 14-07-2016
Так, дуже зворушливо, щиро, по-людські. Майстер! Аж серце зайшлося...
Дякую .
  • Виталий Шевченко 15-07-2016
Дорогий Гена! Дуже дякую за увагу. Я намагався передати той час, який вже залишився в історії. Спасибі за теплі слова!
 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:

Код:
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Введите код:

   
     
Велика таїна кохання