Триста двадцять перша

Оповідання про нашу пам’ять і наше сумління. Віталій Шевченко.

- Йди на берег і перевір усіх, хто там лежить, - сказав командир роти охорони, капітан Куревич, своєму підлеглому єфрейтору Івану Гончаренку, - на такому морозі вони повинні усі бути мертві. Але на всяк випадок…
Івану цей наказ не сподобався, йти від тепла у пітьму, на холод, на берег річки і рахувати мертвих, нічого доброго в цьому не було. Але наказ є наказ. Треба виконувати.
Він вискочив з намету, де тулилися біля буржуйки його товариші, закинув гвинтівку за плече і неохоче почвалав у пітьму.
Кроків через двісті він побачив замерзлу ріку, їхній маленький пароплав, приткнутий біля причалу, і з обох боків від нього мертві люди. Гончаренку стало не по собі: «Де їх стільки набралося?»
Біля самого берега лежали якісь молоді хлопці. З них вже познімали теплу одежину. Хоч вона і так неоковирна, але і ту зняли. Ну, як вони можуть бути живі, коли стоїть 40-градусний мороз?
«Позамерзали», - несподівано співчутливо подумав Іван. Можна було повертатися назад і чесно доповісти капітану, що його наказ виконано, усі мертві.
Іван був кмітливим конвоїром, він чув, як капітан казав їхньому писарю:
- Ми відповідаємо за 321 ув’язненого. Дивись, щоб чітко на них отримували продукти харчування!
Той запобігливо кивав головою, тримаючи у руках сірі папірці.
Тепер Іван згадав це і критично подивився на застиглі бугри на березі, чи може він порахувати усіх їх? Підсвітив собі ліхтариком. В кінці кінців йому не наказували їх рахувати.
Вже збирався йти назад, але щось його зупинило. Він подивився на катер, що тьмянів унизу біля берега, щось там було не так. Іван погасив ліхтарик, взяв гвинтівку напоготові, і став обережно наближатися до катера.
Піднявся по залізній драбині, забутій екіпажем, на нього. Прислухався. Так, там усередині хтось був. Він спустився униз, посвітив ліхтариком, перед ним була майже роздягнена дівчина, замерзала.
- Не вбивайте! – попросила вона.
- Хто ти… ви? – здивувався Іван.
- Я відстала від екіпажу! – захищаючись долонями, сказала дівчина.
- Зараз! Зараз! – заметушився Іван. – Принесу вам одіж! Не виходьте, сидіть отут!
І він кинувся назад, до своїх, заскочив у намет, схопив свій речовий мішок. Там у нього зберігалися, а Іван був хазяйновитий хлопець, гімнастерка, запасні кальсони з начосом, два светра («підійдуть!» - майнула думка), ватні штани, вкрав колись на складі у старшини Мерзавцева («бач, знадобилися!»), наостанок випросив у свого товариша, червоноармійця Панченка, бушлата:
- Позич, Василь, терміново, я тобі потім все поясню!
І тримаючи все це в одній руці, а в іншій казанок із кашею, понісся назад. Дівчина була там, де він її залишив. Замерзала.
- Боже ж мій! – сказав Іван, дивлячись на неї.
Мабуть, Господь їх побачив із неба і простяг над ними свої рятуючи руки.
- Ось! Ось! – накидав перед нею свої бебехи Іван. – Одягайся! А потім будеш їсти! – відвертаючись від дівчини, додав Іван.
Коли вона поїла, наостанок вилизавши ложку, Іван її спитав:
- Як вас… тебе… звати?
- Іванна! – відповіла дівчина, кутаючись у бушлат, трохи завеликий, але нічого.
- Ти диви! – здивувався Іван, - Ще й тезки! А мене Іваном. Йдемо. Треба доповісти нашому капітану.
Коли Іван повернувся назад до наметів,то всі солдати збіглися дивитися на дівчину. Капітан Куревич спитав її:
- Хто така?
- Медсестра, - відповіла дівчина, кутаючись у завеликий бушлат, - відстала від команди катера.
Капітан критично оглянув дівчину, але нічого не сказав, у нього було шестеро дітей, і всі дівчатка, і він мав із ними постійний клопіт. Знову наказав Івану:
- Відведеш її у селище. Там є медпункт. Зрозумів?
- Так точно, товаришу капітане! – повеселішав єфрейтор. Цей наказ йому більше сподобався, ніж попередній.
Через кілька місяців Іван знову повернувся у ці краї. Їхній пароплав причалив до пристані і він зійшов на берег. Людей, як завжди, було малувато. Мертві на березі вже не лежали. Зустрічаючих не було, а ті, хто чекав на пароплав, миттєво на нього вмостилися.
І Іван пішов до селища. Йти було недалеко. Речовий мішок закинув за спину. А в іншій руці ніс гостинця. Ледве зібрав, що зміг. Кілограмів два яблук і кавун, привезли звідкілясь знайомі китайці.
Іванна якраз прибирала у медпункті. Старенький лікар, Іван Семенович, поїхав у район за ліками, а вона навела марафет у себе в кімнатці і взялася за приймальню.
І тут Іван всунувся знову із своїми бебехами. Поклав речовий мішок на підлогу і дивився на Іванну. Вона миттєво поправила свою одіж і серйозно глянула на нього, впізнала.
- Як тебе забути, коли знайшов серед мертвих! – кивнув їй Іван.


12.01.2016р. – 14.01.2016р. – 16.01.2016р.
Свидетельство о публикации № 11162 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Рассказы
  • Уникальных читателей: 938
  • Комментариев: 2
  • 2016-08-11

Проголосуйте. Триста двадцять перша.
Краткое описание и ключевые слова для Триста двадцять перша:

(голосов:1) рейтинг: 100 из 100
    Произведения по теме:
  • Дарина
  • Пригоди найкращого сержанта українського війська. Віталій Шевченко.
  • Біля входу в Аїд
  • Фантастичне оповідання про Аїд із доброю посмішкою. Богині-красуні й черговий хлопець. Я тебе потім переведу на краще місце, ніж біля входу в Аїд. Віталій Шевченко.
  • Залишився жити
  • Оповідання з часів війни про переправу в Запоріжжі. Друга історія із серії "Незвичайна історія на війні". Віталій Шевченко.
  • Справжній кінець великої війни
  • Оповідання про війну та кохання, про кінець війни і двох запорізьких дівчат. Віталій Шевченко.
  • Державна справа
  • Оповідання про розшук і захоронення бійців Вітчизняної війни відразу після Перемоги. Державная справа, яка була доручена дівчаткам. Віталій Шевченко.

  • Радислав Власенко-Гуслин 13-08-2016
Очень трогательно
  • Виталий Шевченко 13-08-2016
Дякую, дорогий Радиславе, за щирий відгук!
 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:

Код:
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Введите код:

   
     
Триста двадцять перша