Не кожному доля дарує кохання

Це треба відчути десь біля нас. Віталій Шевченко.

Він співчутливо подивився на присутніх в його кабінеті. Дві баби, ще нестарі, одна тримала за руку дитину, капловуху дівчинку, років шість, у довгому зеленому платтячку, мабуть, купили на виріст.
А збоку них притулилася на стільці дівчина, років двадцять п’ять, у військовій формі, погони з сержантськими личками, на грудях дві медалі «За відвагу», в спідниці захисного кольору, руками сором’язливо натягує її на коліна, не виходить, трохи коротка, і від цього вона соромиться, не дивиться в його бік.
Баба, що тримає дівчинку за руку, каже:
- Якби вона нам сама сказала, то ми й так пішли б з хати. Не чужі ж люди…
Він погодився, киваючи головою:
- Дійсно, вам треба звільнити помешкання. І чим швидше, тим краще. Сьогодні вівторок, значить, у четвер хата повинна бути вільною. Я перевірю.
Дівчина нарешті натягла свою сукню на коліна, зітхнула, і спитала:
- Невже нічого не можна зробити?
Він покатав олівця по столу, подивився на них, позавмирали, чекаючи відповіді, зітхнув, нічим не міг їм допомогти:
- Ні, всі документи на неї, Лукер’ю Демидівну Копій. Вона повернулася і має повне право на свою власність.
Інша баба, що мовчки сиділа, не витримала:
- Що, виганяти дитину на вулицю разом із захисником Батьківщини, це можна? Хто таке робить?
І він, щоб припинити цю непотрібну розмову, піднявся зі свого місця і рішуче сказав:
- Я нічого зробити не можу. Все по закону.
- Закон… - друга баба не збиралася мовчати, але дівчина сказала, піднімаючись із стільця: - Пішли, все ясно…
І перша попрямувала, не оглядаючись, до дверей.
Коли він залишився один у кабінеті, то довго ще не заспокоювався. Вигнати людей на вулицю, та ще жінок і дитину, до цього він не звик, бо став працювати дільничним нещодавно, якихось місяці три, не більше, після демобілізації. Вмовили, він не дуже хотів.
Та вийшло так, що у четвер йому не вдалося перевірити, чи звільнили ті хату, чи ні. Бо весь тиждень він був дуже зайнятий. Ловили банду Соколюка, йому прийшлося навіть сидіти у засідці цілу ніч.
Соколюк прийшов додому рано-вранці, і коли побачив, що попав у засідку, почав тікати і його застрелили. Він потім лежав на городі, поруч ридала його мати, а міліціонери стояли в оточенні, відганяли сусідів.
Цього Соколюка він пам’ятав ще по школі, вчилися в паралельних класах. А потім воював, як і він. Демобілізувався, приїхав додому і став злодієм. Довго за ним ганялися. А тепер він лежав на землі горілиць, очі дивилися кудись у небо, наче він хотів дізнатися, що там за тими хмарами.
А тут ще ніяк з відділку не їхала їхня машина, півторатонка, щоб забрати Соколюка. Тому тільки в неділю він згадав про отих, своїх відвідувачів. Сказав матері, що в нього ще є справи у відділку, треба попрацювати.
Мати попросила:
- Ти, синку, не запізнюйся на обід.
- Добре! – пообіцяв він і пішов до них.
Виявилося, що з хати вони таки вибралися, але тітка Лукер’я не знала, куди саме і він поплентався додому.
Добре, що хоч не треба застосовувати силу. Але було якось не по собі. Куди б це вони могли подітися? Ця Лукер’я позаторік спиляла зимою телеграфний стовп , нема було чим топити, і заробила собі рік тюрми. Бо перервала зв’язок між їхнім райцентром і областю. Працювала десь на Півночі, оце повернулася звідти, а тепер май із нею клопіт, слідкуй, щоб вона знову щось не утнула.
- Ні, начальник, не бійся, - сказала тітка Лукер’я йому, - я вже вчена, нема бажання туди ще раз потрапляти.
Коли підходив додому, зіткнувся із бабою, яка вела за руку дівчинку. Вона була в тому самому зеленому платтячку. Зрадів, що нарешті їх побачив.
- Як справи? – недоречно спитав.
- Як, як, ніяк, - буркнула баба, намагаючись обійти його.
- Де ви тепер? – він не відпускав бабу.
- А тобі яке діло? – зло дивилася вона, а дівчинка із цікавістю його розглядала.
- Ну, як же… - він шукав якісь слова, щоб вплинули на бабу, та не знаходив. – Я ж за вас відповідаю.
- Ну, якщо відповідаєш, то зроби щось… Ось, Маня у нас захворіла, а лікувати нема чим… - баба безпорадно дивилася на хлопця.
- А де ви живете? – ще спитав він.
- На вулиці Партизанській, дев’ять… - встигла ще сказати баба.
Дома йому кусок не ліз у горло. Він згадав, як вона сиділа у нього в кабінеті і натягала свою сукню на коліна. Дістав гроші із схованки, попросив у матері молока та масла. Хворим це потрібно в першу чергу, і сказав матері:
- Мамо, не питайте, я вам потім усе поясню! – і пішов на Партизанську вулицю.
Вона виявилася десь на самій околиці селища. За нею вже починалися колгоспні лани.
Зайшов у двір, нікого не видно, постукав у двері, тиша, клацнув клямкою, двері відхилились, зайшов у темні сіни, наштовхнувся на іншу бабу. Вона з подивом дивилася на нього.
- Я прийшов подивитися, як ви тут, - він відчув, що мовить щось не те, замовчав, потоптався на місці. Потім не витримав, спитав:
- А де … дівчина… Маня?
- А, ось що! – здогадалася баба. – Вона хвора.
- Хто там? – почув він з іншої кімнати кволий голос дівчини.
- Тут до тебе прийшли! – відповіла баба. – Якийсь молодий чоловік.
- Хто? – спитала дівчина.
- Я! – відповів він і просунувся у кімнату.
- Ви? – подив стояв в її очах. Вона лежала на ліжку, сіпнула ковдру собі на груди, ще встигла схопити щось на стільці і сховати під подушку.
Він підійшов, нахилився до стільця і поклав на нього банку з молоком і пакунок з маслом. А поруч притулив гроші.
- Ось, - сказав ніяково, - лікуйтеся, а завтра я до вас викличу лікаря.
Блідий рум’янець з’явився на її щоках.
- Ви… той… не треба… - вона не знала, що казати.
Та за спиною у нього баба поставила всі крапки над і.
- Як це не треба? Як воювати, то треба, а як лікувати, то зась! – прогриміла вона з коридору.
І дівчина з хлопцем розсміялися, і незручність і сором’язливість у них кудись поділися. Вона з цікавістю дивилася на нього, їй була приємна увага молодої людини. А йому було хороше тут, поруч із дівчиною, наче був знайомий із нею все життя.


23.07.2012р.
Свидетельство о публикации № 11197 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Рассказы
  • Читателей: 1 206
  • Комментариев: 2
  • 2016-08-18

Проголосуйте. Не кожному доля дарує кохання. Це треба відчути десь біля нас. Віталій Шевченко.
Краткое описание и ключевые слова для: Не кожному доля дарує кохання

(голосов:2) рейтинг: 100 из 100
    Произведения по теме:
  • Баба Фроська
  • Людина живе, поки її пам’ятає хоч одна жива душа. Ось так сиділа, згадуючи минулі роки і все намагаючись згадати щось таке, що пов’язане було б з її чоловіком. І нічого згадати не могла, все
  • "Теплом душі доторкнутись до тебе..."
  • Повернення з АТО. Глибока депресія. Побачив і залишився біля її ніг. Кращих ліків, ніж кохання, людство не винайшло. Віталій Шевченко.
  • Дуся
  • Оповідання про дівчину з розвідки і сирітку в часи після Второй світовой війни. Випадок з рецидивістом. Віталій Шевченко.
  • Оля
  • Оповідання про кохання і долю безногої дівчини - інваліда Вітчізняної війни. Віталій Шевченко.
  • Справжній кінець великої війни
  • Оповідання про війну та кохання, про кінець війни і двох запорізьких дівчат. Віталій Шевченко.

  • Леонид Жмурко Автор offline 19-08-2016
При похожих обстоятельствах познакомились мои дедушка и бабушка...
  • Виталий Шевченко Автор offline 19-08-2016
Дякую, Леоніде, за відгук! В мене це оповідання виникло із сімейних історій.
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
Не кожному доля дарує кохання