"Три радості у мене неодіймані..."

Слова любові до великого поета. Про Володимира Свідзинського, тонкого лірика, талановитого митця, життя якого дуже рано урвалося. Віталій Шевченко.


Чого ж твої очі в журбі?
Володимир Свідзинський

Доля найталановитіших митців слова в Україні в XX столітті склалася трагічно. Геніальний Павло Тичина (1891-1967) був зламаний тоталітарною системою і з унікального співця, який приходить на землю один раз на сто років перетворився у пересічного другорядного поета, який штампував слабкі вірші на догоду наділених владою.
Микола Куліш (1892-1937), Микола Зеров (1890-1937), Євген Плужник (1898-І936), Михайло Драй-Хмара (1889-1939), Микола Хвильовий (1893-1933) були фізично знищені і не встигли створити все, що їм було написано у Книзі Долі.
Іван Багряний (1907-1963), Тодось Осьмачка (1895-1962) та Василь Барка (1908-2003) опинилися за межами України після війни 1941-1945рр і тому зберегли своє життя, але творили, знаходячись в еміграції, звідки їхній потужний голос не долинав до України.
У пізніші часи стан речей не змінився. Найвидатніші поети другої половини XX ст. Василь Стус (1938-1985) та Василь Симоненко (1935-1963) не мали можливості донести до власного народу свої твори. Загинули, перший у тюрмі, другий вдома.
Навіть благополучний (на перший погляд) Олесь Гончар (1913-1995), коли несподівано для всіх виступив із непересічним романом «Собор», в якому піддав критиці радянську дійсність, то був ошельмований і нагло вилучений на довгий час з літературного процесу.
А найвидатніша поетеса сучасності Ліна Костенко (нар.1930р.) не могла десятиліттями зі своїми творами вийти до читачів.
Та найтрагічніша доля була у видатного поета Володимира Свідзинського (1885-1941). Він був живим спалений у сараї енкавеесівцями неподалік від Харкова під час відступу радянських військ.
Тонкий, м'який лірик, який своїм серцем відчував найменьший порух природи.

Я плеканець полів сумовитих
і тиші грабових гаїв.
Я над озером днів пережитих
Віти серця глибоко склонив.

Де колихають темну зелень
Дощем побризкані сади.
За ними поле половіє,
Там мак цвіте, стежинка в нім...
Чому ж не йдеш, моя леліє?
Твій подих в вітрі запашнім.

Відповідь прийшла до поета у вигляді осіб у захисних гімнастерках та яловичих чоботях.
Володимир Свідзинський був заарештований 27 вересня 1941 року у Харкові, а 24 жовтня німецькі війська зайняли місто. Ось десь ближче до цієї другої дати і загинув поет.
Народився він у сім’ї подільського священика, отримав гарну освіту, вчився в Тиврівській духовній бурсі та Кам’янець-Подільській духовній семінарії, звідки вийшли видатні діячі української культури Степан Руданській, Анатоль Свидницький, Микола Леонтович.
Та Свідзинський не захотів завершувати духовну освіту і перейшов вчитися в Київський комерційний інститут.

Слухайся голосу правди
та й думки не май про насильство,
Цей-бо закон для людей
встановив олімпієць Кроніон...

Ці слова давногрецького поета Гесіода були дороговказом для поета, тільки шкода, що не всі в XX столітті ними керувалися.
Чудова українська природа, в якій виростав поет, помножена на виховання батьків та отриману освіту призвели разом до виникнення непересічної особи - поета з тонким ліричним струменем.

В воді озерець дощових
Рум’яний світиться, відтінок
Забутих тучею хмаринок...
………………………………
Ніч вереснева холодна.
Тихо. Тебе я не жду.
Сосни, як хмура сторожа,
Темно стоять у ряду.

На початку 20-х років поет живе у Кам’янці-Подільському, тут у 1922 році виходить його перша книга «Ліричні поезії».
У Кам’янці ж поет одружився з вчителькою Зінаїдою Йосипівною Сулковською. Незабаром в них народжується донечка Мирослава.
В 1925 році поет переїжджає до Харкова, працює до самої війни літредактором в журналі «Червоний шлях» (з 1936р. – «Літературний журнал»).
В 1927 році у нього у Харкові виходить друга книга поезій «Вересень», а в 1940р. у Львові вийшла третя книга «Поезії». В ній був поміщений ліричний шедевр під назвою «Угляр»:

Попродав чорний вугіль, чорний сам,
Купив вина і хліба, повечеряв
Та й похиливсь на свій візок дощаний.
Терплячий кінь уважно подивився
І взяв щипати жовклі бур’яни.

Поїде поночі. А путь далека.
Низовина, туман, очерети,
Тоді горбів піщаних білі ребра,
І віддаля коноплі млосний дух,
І довга ніч, і довга самота.

Над досвітком проїде через греблю,
Попід гіллям узенького заулка
Сколошкає застояне тепло –
І тихо пирхне коник, гуркне засув,
І спалахне з порога: «То вже ти?»

Мінімальними словесними засобами поет створив яскраву картину буття простої людини. Прочитавши цього вірша, зупиняєшся, щось торкається твого серця і не відпускає тебе.Чи не це і є справжня поезія?
Сучасники закидали поетові, що в його віршах немає досягнень радянської влади, трудових тріумфів робітничого класу, щасливого життя колгоспників.Чи не тому його творчість виявилася для всіх людей і навіки?

І час далекий, і земля далека,
А пам’ятаю все. Маленький двір,
Страпата стріха. На гнізді лелека
Задумався. В саду ласкавий мир...

Цілий день Володимир Свідзинський був на роботі, працював над чужими рукописами, над своїми вдавалося працювати тільки тоді, коли була глибока ніч.Тоді у поета народжувалися шедеври.

...На горби
збігає сад; під скелею початок
Струмка дзвенить - і двоє козеняток
Стоять на погребі... Чолом тобі
Землі ласкавої куточку милий!
………………………………….
Луска морозу срібнить вікно.
Марний смуток облиш.
Пий в самоті вино.
Там, над озером, мерзне комиш.
………………………………….
Холодна тиша. Місяцю надламаний.
Зо мною будь і освяти печаль мою.
Вона, як сніг на вітах, умирилася,
Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.
Три радості у мене неодіймані:
Самотність, труд, мовчання. Туги злобної
Немає більше. Місяцю надламаний,
Я виноград відновлення у ніч несу.
На мертвім полі стану помолитися,
І будуть зорі біля мене падати...

Поетовою вершиною став окремий цикл із семи творів, присвячений померлій дружині. Без перебільшення можна сказати, що такої високої напруги почуттів, переживань, болю втрати немає більше у світовій поезії.
Скільки писали тоді, критикуючи Свідзинського, мовляв, нема у нього віршів про комуністичну партію. А де тепер та партія і де ті вірші!
А віршам Володимира Євтимійовича судилося вічне життя, допоки буде сяяти сонце на небі, рости соняшник у полі, співати пташки у гаю...
А тоді, у жовтні сорок першого, конвой десь біля Верхнього Салтова, під Харковом, відчуваючи за спиною смертельний подих наступаючих німецьких військ, загнав у сарай заарештованих, обілляв його бензином і підпалив, звільняючи собі руки.
Дивно, але в поета є вірш під назвою «Сарай» і там зустрічаємо такі рядки:

А що чужих нап’єшся сліз,
Коли надійде ніч осіння,
Наслухаєшся голосіння
На дрова рубаних беріз...

У тому сараї, теж плакали і проклинали своїх вбивць, і цей плач і досі лунає через поетові рядки...
В іншому вірші він пророче написав:

В полум’ї був спервовіку,
І в полум’я знову вернуся...
і як те вугілля в горні
В бурхливім горінні зникає
Так розімчать, розметають
Сонячні вихори в пасма блискучі
Спалене тіло моє...

Але безсмертна душа загинути не може. Попіл того сараю змішався з землею, а вона кожного року народжує різнобарвні трави та квіти, одягає у зелень дерева, уквітчує прекрасну нашу Батьківщину і промовляє до кожного людського серця, до кожної душі словами поетовими:

Все непотрібне в цім крузі тліннім,
Дорогоцінна навіки любов.
________________________
Дорогоцінна навіки любов!


29.02.2004 р. – 07.11.2004 р.

Свидетельство о публикации № 11206 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...


Проголосуйте. "Три радості у мене неодіймані...".

Слова любові до великого поета. Про Володимира Свідзинського, тонкого лірика, талановитого митця, життя якого дуже рано урвалося. Віталій Шевченко.


Краткое описание и ключевые слова для: "Три радості у мене неодіймані..."

(голосов:2) рейтинг: 100 из 100
    Произведения по теме:
  • "Дорогой шла негладкою..."
  • Марину Цветаеву убили. Факты расследования. Тяжёлый путь к правде, который нам завещала великая поэтесса. Виталий Шевченко.
  • "...Їм промовляти душа моя буде"
  • Про перетинання біографії Лесі Українки з марксизмом. Віталій Шевченко
  • Письменники Запоріжжя: історія
  • Стаття про запорізьких письменників до уроків літературного краєзнавства. Перша частина.
  • Із записників Іллі Ільфа
  • Литературоведение. Афоризми та влучні висловлювання Іллі Ільфа.
  • «Cas leti...»
  • Нарис про роман Мілана Матєйчика «Помирати треба натще» (журнал «Всесвіт» №3–4, 2011 р.) на тлі спогадів про післявоєнне буття чехів-переселенців в Західній Україні. Віталій Шевченко.

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
"Три радості у мене неодіймані..."