Розплата

Про бессудний розстріл колгоспників і Божу кару. Божа кара знаходить усіх, хто ходить кривими шляхами. Віталій Шевченко.


Коли Василь Федоренко, голова комітету незаможних селян села Голубече, прийшов до комнезаму, там його вже виглядав заклопотаний Федір Дирман, місцевий міліціонер.
- Сьогодні уночі викрали барана та теличку, - доповів він.
- Роззява, - матюкнувся Василь, - не можете зберегти народне добро… Хай вам чорт…
- Та я те… - запнувся Дирман, - знайшов їх…
- З цього б і починав, - Василь сів до столу, поклав на нього наган, подивився на міліціонера. Тому було трохи більше 20-ти, худа шия визирала з – під коміру гімнастерки а великі грубі пальці, звиклі до тяжкої селянської роботи, нервово танцювали над бляхою ременя.
- Ну, хто це зробив? – поцікавився Василь.
- Йосип Дмитренко… Сергій Довгий… і ота… - він запнувся знову, не знаючи, чи казати, і таки сказав: Килина… Полюшко…
- Бач… - засміявся Василь, хоча сміятися не було чого, Килина була його давня любов, - гідра контрреволюції. Ми їх тепер усіх в расход пустимо. Що вони кажуть? Признались? – розпитував Василь.
- Так… призналися… мовляв, їсти нема чого… - видавлював із себе Дирман.
- Всім нема чого їсти… Он Ленін умер… Треба оплакувати його… а вони… красти… - не погодився Василь.
Килина була його перша любов, коли йшов на імперіалістичну, освідчився їй, а вона відмовила. Горда, графа їй подавай, а тепер, бач, вкрала.
- Де вони? – спитав Дирмана.
- Отут, - мотнув той на засніжене вікно, - сидять у темній.
- Добре, - сказав Василь, - зберемо комнезамівців і будемо вирішувати, що з ними робити.
- Петре! – покликав він секретаря, молодого комсомольця, який сидів над паперами у другій кімнаті, той зазирнув у кабінет, запитливо дивився на начальника, хукав на руки, мороз добрячий, у приміщенні холодно, - давай, збігай за комнезамівцями, зараз проведемо збори.
Хряпнули вхідні двері, тиша, помовчали, Дирман продовжив розповідь:
- І ось що, той, барана знайшли а теличку ні…
- Знайдемо! – рішуче відповів міліціонеру Василь, - раз вони в наших руках.
- Йдем, допросимо їх, - вирішив він, - поки люди зберуться!
Пішли. Дирман відчинив двері у льох, придивились до темряві, там десь унизу темніли троє постатей.
- Ну, що, догрались? – задоволено спитав Василь, дивлячись на маленьку постать, що приткнулася трохи ближче до виходу, Килину, - Тепер будемо судити революційним судом!
Там, унизу, мовчали.
- А де поділи теличку? – провадив своє далі Василь. – Бач, зазіхнули на народне добро.
- Ми своє забрали, - зітхнув один з них, літній селянин, Йосип Дмитренко.
- Їсти ж треба, - підтвердив його інший, високий, як каланча, Сергій Довгий, з набряклими від морозу, босими синіми ногами.
Килина мовчала, дивилась кудись убік.
- Ну, добре, - сказав Василь, - ми зараз вирішимо, що з вами робити.
А в комнезамі вже збирались люди, не багато, як чекав Василь, але все ж.
Петро, який повернувся, доповів, що оце і все, інших або нема дома, або не хочуть йти, мороз, мовляв, нема чого взути.
- Бач, - відказав Василь, - коли революція вимагає, вони, той, у кущі.
- Ми їм це згадаємо, - додав він, пильно дивлячись на прибулих. Потім вимовив:
- Доповідаю момент. Контрреволюціонери, той, Йосип Дмитренко, Сергій Довгий і та… … Килина… - він спіткнувся на її прізвищі, - Полюшко… вкрали барана і теличку… народне добро… і повноваженнями з центру… - він підхопив якийсь папірець зі столу, потряс ним перед присутніми, - я наказую їх розстріляти…
Петро закляк на місці, у Дирмана руки знову затанцювали над бляхою, а ті, що прийшли, почали потихеньку виходити з приміщення.
- Ви що? – заволав Василь, схоплюючи нагана і кидаючись до дверей, але ніхто його не слухав. Останній з комнезамівців, що застряг у дверях, чотирнадцятирічний комсомолець Левко Панасенко схлипнув раз, другий і заплакав.
- Тьху на вас! – визвірився Василь і розмахуючи наганом, сказав Петру і Дирману:
- Будемо розстрілювати утрьох! – Він подивився на Левка і скривився: - Йди!
Той щосили кинувся за двері.
Дирман спробував заспокоїти Василя:
- Може, той, я їх відвезу у район? Там розберуться.
Але Василь не піддавався на умовляння:
- Що це за влада у нас? Революція під загрозою. А вони злякалися!
Коли вивели тих з темної, то вони не зразу зрозуміли, що будуть робити з ними. Коли зрозуміли, то Килина уперше відгукнулась:
- Дайте попрощатися із дітьми.
Але Василь буркнув:
- Йди… йди…
Сергій Довгий плюнув їм під ноги:
- Проклинаю вас усіх! Тьху!
Один Йосип Дмитренко насмішкувато дивився на скуйовджених законників. Вони теличку так сховали, що ніхто не знайде, значить, діти не вмруть від голоду.
Петро перелякано дивився на Килину, вона була вагітна, а Дирман глипав очима кудись убік. Вирішив для себе, що завтра напише заяву, щоб звільнили його від цих міліцейських обов’язків.
Василь виніс з комнезаму гвинтівки, роздав їх, потім у сільській тиші дзвінко пролунав безладний залп і усе скінчилося.
Але коли в 1937 році Василю у районному НКВС слідчі відбивали печінки, вимагаючи, щоб зізнався, що він аргентинський шпигун, то згадав тоді Василь мерзлу стіну комнезаму і тих, хто лежав під нею і зрозумів, що це йому Божа кара.

16.07.2000 р.

Свидетельство о публикации № 11214 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Рассказы
  • Читателей: 1 136
  • Комментариев: 4
  • 2016-08-21

Про бессудний розстріл колгоспників і Божу кару. Божа кара знаходить усіх, хто ходить кривими шляхами. Віталій Шевченко.


Краткое описание и ключевые слова для: Розплата

Проголосуйте за: Розплата

(голосов:3) рейтинг: 100 из 100


  • Радислав Власенко-Гуслин Автор offline 22-08-2016
Жутко. Как ужасен бывает человек. Сильно написано.

По-маркесовски... что-то такое реальное, скульптурно выпуклое в слове.
  • Виталий Шевченко Автор offline 22-08-2016
Дорогой Радислав! Спасибо Вам большое.
  • Светлана Скорик Автор offline 22-08-2016
Страшно и мерзко бывает то, что человек иногда творит, но такой сильный, рельефно выписанный рассказ не только психологически точно вскрывает наше прошлое, но и побуждает задуматься о том, что есть человек вообще. В том числе - настоящий. В условиях войны - особенно. Возможно, мы не знаем самих себя и на что способны и лишь цепляемся за розовые очки теленовостей.
Вам удалось в небольшом рассказе отразить нечто очень важное в человеке, Виталий Иванович. Возможно, Вы даже сами не знаете, как это получилось и, когда писали, чувствовали свою задачу гораздо скромнее - как историк. А вышло потрясающее обобщение.
  • Виталий Шевченко Автор offline 23-08-2016
Дорогая Светлана Ивановна! Спасибо за столь высокую оценку!
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
Розплата