Кущ шипшини

Про дідів та батьків наших. Вбитий німцями чоловік, який пропав на фронті, приходить до дружини у сні і вказує, де його могила. Реальна подія. Віталій Шевченко.


Вона прокинулась від того, що їй почувся голос чоловіка, котрий пропав десь на фронті у сорок третьому році.
- Лисавета, чого це ти мене ніколи не провідаєш?
Вона хвилину з подивом роздивлялась сіру стелю, що нависала над її ліжком, та прислухалась до дощу, який одноманітно тупотів за вікном, і розплакалась.
- Олексійочку… - схлипувала вона, - любий… я ж не знаю… де ти… лежиш…
Дзвінка тиша кімнати була їй у відповідь. Піднялася, на подвір’ї було ще темно, запалила каганець, дивилася, як тінь полохливо гасала по стінці.
Вона тоді повернулася з городу, почала готувати обід і коли почула, як рипнули двері, озирнулася: на порозі стояв Альоша.
Стурбовано посміхався:
- Забирають. Дали півгодини на збори.
- Ой! – зойкнула вона, опустилася на лавку і ледве втримала сльози. - Як я буду без тебе, Олексійочку!
Він зняв картуза, розкуйовдив волосся, притис дружину до грудей:
- Красуне ти моя…
Потім повісив його на гвіздок та коли йшов, забув. Лисавета не знімала його звідти років двадцять; коли було особливо важко, підходила, доторкалась, і на душі ставало легше.
За вікном дощ, підганяємий вітром, невдоволено пішов з двору, визирнуло сонечко і направило свої бліді промені на село, яке з великими труднощами прокидалось.
Розповідали, що тоді вони всі загинули під Снігурівкою, у першому ж бою, навіть не встигли їх переодягнути.
Вони з Шуркою Маренчихою ходили туди, але нікого не знайшли. У списках убитих, які зберігалися у Снігурівській сільраді, Альоші не було, як і Маренчишиного Миколи.
Коли прийшла до сусідки, та теж щойно піднялася і сиділа, тепло одягнена, у холодній хаті.
- Що трапилося, Лисавета? – спитала вона свою подругу.
- Альоша сьогодні вночі розмовляв зі мною! – сказала та і завмерла.
- Ти шо? – вразилась Маренчиха.
- Спитав, чому я до нього ніколи не приходила, - схлипнула Лисавета. У відповідь схлипнула собі і Шурка, згадала свого Миколу.
Сльози у обох котилися по зморшкуватим щокам. А куди йти? Коли заспокоїлися, Маренчиха спитала:
- А ти не пам’ятаєш, де він стояв? Може, він якійсь знак подавав?
Лисавета примружила очі, намагаючись пригадати сон:
- Альоша десь стояв… у своєму… пам’ятаєш, я йому купила… новому з металевими ґудзиками… з якірцями… піджаці… він йому так подобався… а позаду… щось темніло… не розібрала…. що саме… зверху… врунилось… якесь дерево… чи кущ… швидше кущ… шипшини… мабуть… - непевно згадувала вона.
- Та це ж Шипшинові хутори! – зойкнула Маренчиха. – Як ми раніше не здогадалися!
Приголомшено дивилися вони одна на одну.
Як назло, племінник Маренчихи перед тим, як вони прийшли, поїхав у місто, і його дружина, товста та весела Катря, вмовляла їх почекати.
Але вони, не домовляючись, хитали головами:
- Ні! Зараз підемо!
Йшли довго. Хутори лежали в стороні від Снігурівки, біля самого лісу, замість якого тоді було узвишшя, де і засіли німці. Усіх новобранців кидали на нього, щоб звідти вибити ворога.
Але хто міг здогадатися, що потім всі підуть, а їх позабувають!
Тільки о першій годині вони підійшли до яру, який роз’єднував Шипшинові хутори та Снігурівку. Він вже повністю заріс, був на відшибі, мало хто сюди заходив. Посиділи, відпочиваючи, і Маренчиха знову звернулась до неї:
- Не згадаєш, де саме?
- Ні, не впізнаю! – винувато відповіла Лисавета.
Далі пішли по самому дну глибокого яру, який рясно заріс чагарником та деревами. Йшли повільно, тому що тут дороги не було. Маренчиха зачепилась за якійсь сук і розідрала свою нову, спеціально куплену на зиму куфайку. Але змовчала, тому що і у подруги справи були не кращі: роздряпала щоку і прикладала до неї деревій.
Схилилась за травою і завмерла: перед нею в стінці яру темнів вхід у землянку, а над ним врунився кущ шипшини.
- Шуро! – тихо гукнула вона подругу. – Дивись…
Вхід у землянку був давно завалений землею, і тому їм прийшлося довго відкривати його.
Коли їхні очі звикли до темряви, вони заплакали:
- Хлопчики… наші… любі…
Біля ніг Лисавети лежали на землі позеленіли від часу ґудзики з якірцями.

Избранное: рассказы о войне 1941
Свидетельство о публикации № 11221 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Рассказы
  • Читателей: 1 161
  • Комментариев: 4
  • 2016-08-22

Проголосуйте. Кущ шипшини.

Про дідів та батьків наших. Вбитий німцями чоловік, який пропав на фронті, приходить до дружини у сні і вказує, де його могила. Реальна подія. Віталій Шевченко.


Краткое описание и ключевые слова для Кущ шипшини:

(голосов:3) рейтинг: 100 из 100
    Произведения по теме:
  • Я жінка!
  • Оповідання про почуття, які треба берегти усе життя. Щастя материнства і подружня зрада. Жінка, яку несправедливо образили. Віталій Шевченко.
  • Сон у руку
  • В пошуках рідної душі. Віталій Шевченко.
  • І дощ, і сніг, і віхола, і вітер...
  • Дві чутливі душі... Віталій Шевченко
  • На зорі життя
  • Після війни у селі, дитячі судьби. І з неї самі вилетіли оті слова, які вже не заховаєш нікуди: - Твій батько герой… і красивий… мені баба Варка казала. Віталій Шевченко
  • «Чардаш» Монті
  • Оповідання про материнську долю жінки 30-40-х років. Віталій Шевченко.

  • Пугачев Евгений Валентинович Автор offline 22-08-2016
Душа, вона підказує.
  • Виталий Шевченко Автор offline 23-08-2016
Спасибі, дорогий Євгене! Я нічого не придумав, тільки обробив, це мені розповіли родичі героїв.
  • Светлана Скорик Автор offline 3-09-2016
Это и по рассказу чувствуется, что случай совершенно реальный. И я тоже слышала похожие истории. Многочисленность подобных свидетельств подтверждает реальность посмертного бытия.
  • Виталий Шевченко Автор offline 3-09-2016
Світлана Іванівна! Дякую за відгук! Наше завдання фіксувати час і обставини.
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
Кущ шипшини