Після війни

Новела про кінець війни ВОВ. Прощання солдат, дівчина-пепеже і нове кохання. Вона прикрила обличчя руками, тільки було видно усміхнені очі. Віталій Шевченко.

До відправки потягу залишалося ще з півгодини, і тому Куранда заквапився:
- Давайте, товаришу лейтенанте, вип’ємо на коня, бо час-година упливає! – і він почав розливати горілку з прим’ятої фляги, яка пройшла з ним усю війну.
Лейтенанту вже не хотілося пити, в голові макітрилось, кортіло весь час посміхатись, а погляд вихоплював збоку якісь мерехтливі картини. Ось повз них пройшла заклопотана жінка, на плечах бесаги, за руку тримала дитинча. Те зацікавлено дивилося на військових, що притулилися біля берізки у привокзальному сквері.
Ось двоє солдатів з валізами в руках пробігли до вокзалу, а ось – іще двоє, він і вона, знайомий майор і його пепеже, навпаки, від вокзалу пройшли повз них у глибину скверу…
- Лейтенанте! – почув він знову голос Куранди, - шо ви там замріялися? Пийте! Ми вже випили.
Він подивився на плащ-палатку: справді, в усіх уже були пусті кружки, крім нього.
- Коли приїдете у Голубече, то спитайте мене, там усі знають, де я живу! – звертався до нього з доброю посмішкою старшина Козаченко.
- Швидше б додому! – ввернув і своє третій, ще один його солдат, Юхновський, найстарший з них. – До діточок… Ех, і нудьгую я за ними. Мабуть, вже повиростали… - і він замріяно через берізку кудись далеко-далеко подивився.
Лейтенант перехилив кружку і квапливо почав закусювати, морщачись від горілки. Але коли Куранда знову налив ще по одній, лейтенант рішуче відвів його руку:
- Мені все. Досить.
Куранда засміявся:
- Ви так і не навчилися пити.
Але ті двоє підтримали свого командира:
- Не чіпляйся до чоловіка.
- Тобі б, Семене, тільки пити!
Наостанок гаряче обнімалися, прощаючись, і щось казали, оточивши його:
- Якщо приїдете в Голубече, то той…
- Я вам обов’язково напишу…
А Куранда, наостанок пильно подивившись на свого командира, серйозно мовив:
- Лейтенанте, дивіться, щоб вас не обібрали вокзальні злодіюки.
Але він байдуже махнув рукою: що в нього є? Нічого. Ось вже і затихло за його солдатами. Пішли.
Він ще трохи посидів, потім все прибрав у речовий мішок і поплентався углиб скверу. Його потяг відходив за дванадцять годин, ще є час. Побачив порожню лаву, присів на ній, потім підклав під голову зеленкуватий томик Мопассана, покрутився, зручніше вмощуючись на лаві, і непомітно для себе заснув. Горілка зробила свою справу.
Прокинувся від того, що місяць на небі грайливо світив йому в очі. Хотілося пити. Він помацав біля себе рукою і рвучко сів. Речового мішка не було, зник. Такі обібрали. От халепа. Швидко провів рукою по кишенях. Слава Богу, документи і гроші на місці.
Прислухався. Хтось недалеко жалібно хлипав. Зазирнув за деревину, там на сусідній лавці причаїлась жіноча постать.
- Щось трапилось? – спитав.
Вона, здригнувшись, подивилась на офіцера, що несподівано виник перед нею. І він упізнав - та сама пепеже, що йшла з майором. Був у них у дивізії начальником хімпідрозділу. Опухлі очі від плачу, губи тремтять, завелика шинеля.
- Може обікрали? – згадав своє.
- Н-ні-і, - тихо прошепотіла у відповідь, намагаючись не плакати, але не втрималася. – Він мене кину-ув … - і знову сльози покотилися з очей. – Сказав, що в нього є жінка … і ді-і-іти… і він поїде до ни-и-их…
- Ну, і хай їде, - махнув він рукою у відповідь, - було б з-за чого плакати. Ти молода, а він старий, як пень. Хай їде до своєї старої, - дозволив він.
- У мене нікого немає, нема куди їхати, - вона вимовила це так тихо, що він ледве розібрав, що вона сказала.
- І мені нема куди їхати, - засміявся він, - але ж не плачу! Як тебе звати?
- Марусею, - відповіла вона.
- А мене Миколою. От і познайомилися. Хоча… - і він сам себе обірвав. Не хотів нагадувати їй, що бачив її в дивізії з отим мухомором.
- Що – хоча? – перепитала вона. Сльози вже розтанули на її обличчі.
- Пити у тебе немає? – перевів він на інше. – А то в горлі пересохло.
- Є горілочка, - і вона з готовністю схилилася над своїм мішком.
- Ні, горілки не треба. А води нема?
- Немає, - вона винувато зітхнула.
Почало розвиднятися, і він добре її розгледів. Курносеньке обличчя, довірливо на нього дивиться.
- Добре, - сказав він, - я зараз піду пошукаю води. А ти тут посидь, почекай мене.
Віддав їй томик Мопассана і пішов до семафора, бо ще вдень там бачив кран з водою. Напився досхочу, умився і, посвіжілий, пішов назад. Хай і вона тепер піде освіжиться.
Позазирав у вікна вокзалу, там скрізь ще спали люди, військові і цивільні, хоча сірий ранок вже добрався і до них.
Коли повертався, то побачив, що біля неї стоять двоє офіцерів, зайшов до них з-за спини.
- Давай, не коверзуй, йди з нами. Столєтніков дозволив, - сказав один з них. Він її не побачив, закривали ті, але почув тихий голос:
- Не піду.
- Не роби із себе… - почав другий, але він їх перебив.
- Вона зі мною і нікуди не піде, - вийшов і став поруч з нею. Незнайомі майор із капітаном ворожо дивилися на нього.
- Йди, лейтенанте, своє дорогою, - сказав один з них.
- А я вже прийшов, - відповів він і дістав з-за халяви чобота трофейного ножа. І додав: - Чули про господарство Семененка? Я якраз звідти.
Господарством Семененка в їхній дивізії називали розвідників. Він ще застав його, знаменитого на всю армію капітана, загинув у Альпах. І ті враз злиняли.
- Ми ще тебе, лейтенанте, зустрінемо! – пообіцяв майор, і вони хутко пішли з капітаном геть.
- Йди до семафора, там є вода і помийся, - сказав він, - а я посторожу твої бесаги.
- Добре, - вона нерішуче піднялася.
- Йди, йди, - він засміявся, - я не зникну, не бійся.
Вона пішла, але кілька разів все ж таки озирнулася. Він погортав Мопассана, подобався йому цей письменник. Розповідав так цікаво про звичайне життя, що оточує людину, і не бачив у ньому ніяких фривольностей, про що так багато гомонять, згадуючи його ім’я. Він і сам намагався щось записувати, але все те пропало разом із його мішком. Роззява. Зітхнув, згадавши про це.
А ось і вона. Йшла із шинелею на руці. Причепурилася. Курносеньке личко усміхалося до нього. Ладненько все так на ній.
- Скільки тобі років? – спитав дівчину.
- Дев’ятнадцять. А тобі?
- Ну, мені набагато більше, двадцять три…
Вона засміялась і спитала:
- Їсти хочеш?
- Хочу! – відповів він і додав: - А мене вночі обікрали.

- Обікрали? – протягнула вона, дивуючись: отакого хлопця - і обікрали.
- Спав, - зізнався він і здивувався. З нею було легко розмовляти: - Я трошки того… той…Прощався із своїми хлопцями і допрощався, - засміявся він.
- У мене все є, - заметушилася вона над своїми вузлами. – Зараз…
І так ловко розстелила на лавці рушника, поклала на нього хліб, огірки, банку тушонки, дві стопки, флягу.
- Ні, - сказав він, - пити не хочу. Засміявся: - А то загубимо і твої бесаги.
Вона знову заховала стопочки і флягу. Дістала масло, варену картоплю. Він нарізав хліба, помазав маслом, відкрив банку, куснув огірок. І подивився на неї:
- Гарно як!
Вона посміхнулася до нього. Їй це теж подобалося. З апетитом поснідали. Він сказав:
- Поїдемо до моря жити. В Одесу.
Вона прикрила обличчя руками , тільки було видно усміхнені очі, спитала:
- Ти береш мене з собою?
- Угу, - відповів він, - а ти, що, не згодна?
Вона нахилила голову до плеча, помовчала.
- Згодна.
- Ну, тоді збирайся. Бо зараз буде потяг.
Коли зібрались і вона звично схопилась за мішки, він відсторонив її:
- Ні, я сам.
Закинув один мішок за спину, інший взяв у руку і сказав:
- Пішли.
Вона вперше ішла так, біля чоловіка і з вільними руками. І було це якось дивно і незнайомо, але приємно. Їй здавалось, що всі звертають на них увагу, і не здогадувалась чому. Воно так і було, бо дивилися на їхні щасливі обличчя: молоді й залишилися живими.

Избранное: рассказы о войне 1941
Свидетельство о публикации № 11256 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Рассказы
  • Уникальных читателей: 989
  • Комментариев: 0
  • 2016-08-29

Проголосуйте. Після війни.
Краткое описание и ключевые слова для Після війни:

(голосов:2) рейтинг: 100 из 100
    Произведения по теме:
  • Франц і Генріх
  • Придивляйтеся до життя, що навколо Вас буяє! Віталій Шевченко.
  • Єдина стежина у житті
  • Історичне оповідання. Ільф і Петров під час поїздки до Дніпрогесу, у містечку Токмак. Віталій Шевченко.
  • Дуся
  • Оповідання про дівчину з розвідки і сирітку в часи після Второй світовой війни. Випадок з рецидивістом. Віталій Шевченко.
  • Сучасна історія
  • Десь біля нас... Віталій Шевченко.
  • «Слышен звук далёкий Рейна...»
  • Оповідання про війну 1941, про шпиталь, про пораненого бійця. Бачив себе, молодого бійця, пораненого на фронті, що потрапив сюди у глибокий тил в шпиталь на лікування. Віталій Шевченко.

 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:

Код:
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Введите код:

   
     
Після війни