"Раз добром нагріте серце вік не прохолоне!"

Історики-викладачі Одеського університету радянської доби. Пам’яті наших вчителів присвячується! Спасибі їм усім, що вони в темряві тоталітарного режиму наполегливо тримали перед нами ліхтарик Світла, Правди і Любові!


Ця книга (Г.І. Гончарук, Л.М. Іваніченко, Персональна справа №88, Одеса, Видавництво «Бахва», 2016 р., 188 стор. з фото) потрапила до мене випадково. Моя однокурсниця Алла Кудінова (дівоче прізвище Артамонова) влітку цього року поїхала разом із чоловіком в Одесу і там зустрічалася із нашими однокурсницями Валей Вітрюк і Ларисою Пилипець. І ось Лариса передала Аллі почитати цю книгу, бо один із авторів книги (Гріша Гончарук) – теж наш однокурсник, і цікаво прочитати книгу, яка розповідає про той вже далекий час, коли ми всі були молоді і разом вчилися на історичному факультеті нашого рідного університету. Нема чого казати про те, що я її дуже уважно прочитав, а деякі місця навіть по кілька разів.
Розповісти про невідому сторінку історії нашого рідного університету, про ректора О.І. Юрженка (1910–1999), фактично при керівництві якого пройшли наші студентські роки, маловідому сторінку історії Одеси, нашої України – це багато значить. І за це, безумовно, велика подяка авторам книги.
Цікаво було зустрічати на сторінках книги людей, з якими ми в свій час спілкувалися, зустрічалися на якихось заходах, в аудиторіях, слухали їхні лекції, розмовляли в перервах між парами. Одним словом, згадував разом із дружиною, бо вона теж закінчила наш факультет, тільки на два роки пізніше – справи «давно минулих літ»!
Зі сторінок книги вимальовується трагедія людини, нашого ректора Юрженка, який віддавав усього себе справі будівництва університету. Ми це добре відчували у своєму студентському житті, бо новий корпус студентського гуртожитку на Довженко, 5, що відкрився у 1964 році, це наш гуртожиток, в який ми поселилися після його здачі в експлуатацію і де пройшли наші щасливі студентські роки. Тепер автори книги ґрунтовно розповідають про те, що відбувалося із нашим ректором саме у ці роки – 1963-1970рр – роки, коли ми вчилися, а після навчання почали влаштовуватися у житті.
Тут я хочу зробити невеличкий відступ і написати про наших викладачів, найкращі з яких виховували в нас любов до історії, навчали нас цій складній професії історика, вмінню проводити історичне дослідження. Я якось знайшов в Інтернеті якусь книгу про історичний факультет і був прикро здивований, що нашим вчителям, Вчителям із великої літери, не знайшлося місця на сторінках цієї книги. Автори написали тільки про себе, а тих, хто був до них, навіть і не згадали.
Тому я хочу виправити цю помилку і згадати всіх поіменно: декани нашого факультету, при яких ми вчилися: Самсон Михайлович Ковбасюк (1903–1986) и Заїра Валентинівна Першина (1925–2002), старший лаборант кафедри історії України Василь Терентійович Галяс (1921–2006), доценти кафедри історії України Петро Іванович Воробей (1921–1984) і Анатолій Діомидович Бачинський (1933–1995), вчені з європейським ім’ям Вадим Сергійович Алексєєв–Попов (1912–1982) і Петро Осипович Каришковський (1921–1988), доцент кафедри історії стародавнього світу і середніх віків Ірина Володимирівна Зав’ялова (1911–2001). Вже пройшло майже 50 років після закінчення університету, а ми пам’ятаємо їх, вдячні їм, що вони зробили з нас справжніх істориків, любимо їх, радіємо, що вони зустрілися на нашому життєвому шляху.
В книзі дуже добре розкривається негативна роль (згадую тих, з ким мені довелося зустрічатися) декана філфаку І.М. Дузя, доцента кафедри історії КПРС Івана Григоровича Леонова.
В свій час народний депутат України кількох скликань і Голова Національної Спілки письменників України з 2001 р. по 2011 р. Володимир Яворівський співав дифірамби Дузю, мовляв, який він молодець, який він патріот! А тепер зі сторінок книги вимальовується мерзенна постать негідника.
Але ось із характеристикою Самсона Михайловича Ковбасюка, яка приведена у книзі (стор.38 та стор.171) я принципово не згодний. Я думаю, що ті, хто сидів на його лекціях і не слухали Самсона Михайловича, займалися своїми справами, не могли відчути його особистість. Були і таки серед студентів! А Самсон Михайлович вмів вкласти в душу тих, хто його уважно слухав, любов до нашої України, до нашої історії, і це в умовах тоталітарного режиму, про що самі ж автори книги і розповідають!
І зверніть увагу, що, головуючи на закритих партійних зборах, Самсон Михайлович і слова не вимовив проти Юрженка. А міг і репліки подавати, і самому собі надати слово. Ми ж знаємо, як ведуть себе у подібних випадках головуючі на подібних партійних зборах. Тому вважаю, що це один із недоліків книги.
Тих, хто уважно слухав Самсона Михайловича на студентській лаві, можна безпомильно зараховувати до славної когорти вчених-істориків, які тягнуться непереривною вервечкою від самого засновника української школи історії України В.Б. Антоновича (1843–1908) і через його учнів І.А. Линниченка (1857–1926), академіка М.Є. Слабченка (1882–1952), С.М. Ковбасюка докотилося і до нас. На нашому курсіце Іван Іванович Брагінець, Валера Арбіч, Ваш покірний слуга. А на курсі моєї дружини – Серьожа Калитко, Серьожа Заремба, Віктор Сулько, Павло Коріненко, Володимир Качур, Олександр Павлина, Любов Варивода та моя дружина Тамара Шевченко. Надіюсь, що і ми зуміли своїм словом, бажанням, вміннямрозбудити і своїх учнів, які слухали нас у житті, і встали теж у цей ряд науковців за покликанням, щоб і далі зоріла над нашою землею Правда історії.
Хотів би ще зупинитися на одній деталі, про яку автори книги не дуже виразно пишуть. В цілому все вірно, але відмовчуються, хоча один із авторів книги добре її теж відчував у свій час. Це обов’язковість бути членом партії, щоб будувати собі майбутню наукову кар’єру. Якщо ти не член партії, то ніхто тебе не візьме на наукову роботу, ні лаборантом, ні викладачем, ні затвердить доцентом і так далі. Історик повинен бути партійним! І не тільки історик!
В книзі згадується (стор.25), що у травні 1968 року в університеті працювало близько 550 викладачів. А на сторінці 45 читаємо, даю мовою оригіналу: «На партийном учёте состоит 586 членов КПСС и 26 кандидатов в члены КПСС».
Тобто, фактично кожний викладач університету повинен був бути членом партії. Бо якщо він не був ним, то в університеті він би не працював.
Ось про це чомусь автори книги промовчали. Ще з часів Леніна в країні була вибудована така тоталітарна система, що якщо ти не член партії, то тобі дороги нікуди немає, ні на яку гарну роботу за твоїм покликанням не потрапиш.
Якби автори книги про це написали б, то цій книзі ціни не було б!
З автором цих рядків була така історія. Коли закінчувалося вже навчання і потрібно було працевлаштовуватися, то, позаяк я вчився непогано, мене наш вчений з кафедри історії СРСР М.Ю. Раковський (1916–2003) рекомендував на кафедру історії КПРС. Я туди прийшов, спочатку розмова йшла нормальна, але коли вони взнали, що я безпартійний, то вони мені сказали:
– Добре, прийдіть завтра!
І це «завтра» розтяглося на ціле життя.
А Раковський потім вичитував тих, хто назвав йому моє прізвище:
– Що, ви не знаєте порядку? Він же безпартійний?
– Він же гарно вчиться!
– Ну, той що? Але ж безпартійний!
Якби автори книги про це нагадали, то всі ці Калустьяни, Дузі і іже з ними зразу же опинилися б там, де їм і місце, на задвірках історії, де вони, врешті решт, і залишаться назавжди.
50–60 роки ХХ століття – це був підйом у суспільстві, які підняли на поверхню таких непересічних людей, як Юрженко в Одесі, а у нас в Запоріжжі Миколу Петровича Киценко (1921–1982), який зробив все, щоб у нас на Хортиці постав історико-культурний заповідник запорозького козацтва. Навіть не пошкодував з-за цього своєї кар’єри.
Коли ми переїхали із дружиною у Запоріжжя, то 1 вересня 1970 року, коли виникла адміністрація Заповідника, то я був одним із перших науковців цього музею, а через два тижні стала працювати в ньому і моя дружина, Тамара Шевченко, автор і творець першої на Україні експозиції з історії запорозького козацтва, яка відкрилася в музеї у 1983 році.
Це треба було побачити, скільки людей тоді з усіх усюд йшли, щоб потрапити у наш музей!
Це заслуга і наших вчителів Самсона Михайловича Ковбасюка, Заїри Валентинівни Першіної, Петра Івановича Вороб’я, Вадима Сергійовича Алексєєва–Попова, Василя Терентійовича Галяса, Петра Осиповича Каришковського, Анатолія Діомидовича Бачинського, Ірини Володимировни Зав’ялової.
І тепер, після прочитання цієї книги, ми додамо у цей список і славного нашого ректора Олександра Івановича Юрженка. Спасибі їм усім, що вони в темряві тоталітарного режиму наполегливо тримали перед нами ліхтарик Світла, Правди і Любові!

P.S. Тепер напишу коротко про себе. Закінчив у 1967 році Одеський університет ім. І.І. Мечникова (історичний факультет). З 1970 року мешкаю у місті Запоріжжі.
З 1970 і по 2016 послідовно працював старшим науковим співробітником в Державному історико-культурному заповіднику запорозького козацтва на о. Хортиця, завідуючим відділом інформації Запорізького виконкому, науковим редактором в науково-редакційному відділі по підготовці серії книг «Реабілітовані історією», редактором газети «Ветеран» в міській газеті «Запорозька Січ».
Почав писати ще з часів навчання в університеті. Перший надрукований твір – гумореска «Мои раскопки» в університетській газеті «За наукові кадри» від 18 вересня 1964 року.
Член Конгресу літераторів України. Дуже подобається писати новели. Вже написав їх більше тисячі. Для порівняння – у Антона Павловича Чехова їх біля 500. Видав 14 збірок новел. Деякі з них перемагали в різних всеукраїнських конкурсах оповідань (такі, як «Оля», «Дочка Палестини» та «Після війни»).
До 70-річчя з дня народження Запорізька обласна наукова бібліотека видала біобібліографічний покажчик «Часу та історії збережена мить…», де зафіксовані на 2009 рік 564 позиції моїх творів.
Книг по історії та краєзнавству вийшло 29. Крім того, працюючи з 2008 по 2016 рік у міській раді ветеранів, випустив 9 книг про участь запоріжців у Другій світовій війні, про оборону Запоріжжя у 1941 році та звільнення Запоріжжя у 1943 році, де введені у науковий обіг безліч документів, спогадів учасників, які вперше надруковані.
Деякі з моїх книг є в Одеській обласній науковій бібліотеці та в Києві у Національній Науковій бібліотеці ім. В.І. Вернадського. По моїм сценаріям київським режисером Леонідом Анічкіним (1937–2009 рр.) (Царство Йому Небесне!) на студії «Київнаукфільм» було знято п’ять фільмів з історії України.
Крім того, під час роботи у науково-редакційному відділі «Реабілітовані історією» вийшло понад двох десятків книг, де в кожній книжці багато моїх нарисів.
Серед того, що мені вдалося дослідити і видрукувати, ставлю на перше місце свої дослідження «Розбита шибка» (Альманах «Спокута», Запоріжжя, №1, 1999 р.) та «Думки проти течії» (Журнал «Всесвіт», №№3-4, 2015 р.), де я довів, що видатний український діяч і письменник Микола Хвильовий (1893–1933) був убитий, а не покінчив життя самогубством.
Теми моїх новел – життя людей під час Голодомору, репресій, війни та післявоєнного часу.
Починав писати новели під великим впливом Василя Стефаника. Тому спочатку мої новели мали трагічне забарвлення. Але потім я зрозумів, що читачу, взагалі людині, потрібна якась надія у цьому жорстокому світі. Людина завжди, у всі часи і у всіх народів, сподівається на краще і сприймає це тільки так. І тому вона кожний випадок у житті і літературі відчуває у своїй душі як такий, що відбувається із нею самою, і тому не можна залишати її без надії.
Ось що я хотів нагадати читачу моїх новел.

27.08.2016 р.

Віталій Шевченко, м. Запоріжжя.

Избранное: статьи по истории
Свидетельство о публикации № 11288 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...


Проголосуйте. "Раз добром нагріте серце вік не прохолоне!".
Краткое описание и ключевые слова для "Раз добром нагріте серце вік не прохолоне!":

(голосов:2) рейтинг: 100 из 100

  • Безух Юрий Валентинович 5-09-2016
Дякую, в тому числі, що згадуючи той час, згадали також і про себе. Мені було цікаво.
  • Светлана Скорик 5-09-2016
Очень интересно было читать. Замечательно, что люди умеют быть благодарными и вспоминают своих преподавателей добром, даже издают о них книгу! И Ваши дополнения, да и само освещение этих материалов очень ценны, Виталий Иванович.
Ну и, как уже сказал Юрий Валентинович, было действительно интересно читать о Вас самих. Мы хоть сможем полностью представить жизненный путь своего коллеги.
Подобные статьи дорогого стоят.
  • Виталий Шевченко 6-09-2016
Спасибо большое, Светлана Ивановна и Юрий Валентинович! P.S. я написал для Гриши Гончарука, так как он будет цепляться к каждому слову отзыва, ведь я его послал в издательство, где вышла с его соавтором книга. У него вышла его автобиографическая книга "Мемуары профессора". Те из наших сокурсников, которые ее читали, говорят, что там масса ошибок. В частности, он написал обо мне так:"Шевченко работал в Запорожье где-то в партийных органах..." И это при том, что я ему посылал в своё время свою книгу "Под сенью музы терпеливой". Значит, он ее даже не читал, а там ясно было написано, что я работаю в Заповеднике на Хортице. Пришлось дать реальную картину, чтобы он опять не перевирал! Спасибо Вам еще раз!
 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:

Код:
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Введите код:

   
     
"Раз добром нагріте серце вік не прохолоне!"