Паша і Циган

Про забутих фронтовиків після війни. Віталій Шевченко.


- Хто у тебе відтяв руку, той хай тебе і годує! – проказав мертвий жіночий голос.
Ці слова звідкілясь вихопилися, забриніли десь, накочуючись на неї, яка застигла перед ними і будинком, де пройшло її дитинство і де вони всі стояли, вдарили Пашу у самісіньке серце, відгороджуючи її від усіх її родичів. Посмішка розтанула на блідому обличчі, ще хвилина, і вона впаде перед ними на землю.
Але в останню мить вона витримала цей тягар, що оповів її серце, нахилилась, підхопила лівою рукою річ мішок, правої не було, загубила на фронті, закинула за плече, повернулася і пішла, відрізуючи себе від них, тепер далеких і чужих, тих, хто був колись її близькими.
Отак опинилася на якомусь вокзалі, серед людей, які сновигали в усі боки, приїжджаючі, з надією на зустріч, як і вона, і від`їжджаючі, з новими надіями у серці.
Але це вже не про неї, бо не знала куди себе подіти. Захотілося їсти. Пішла кудись углиб вокзального приміщення. Де б це присісти? У самому кутку було вільне місце, сіла, поклала біля себе річ мішок, єдиною рукою і зубами швидко розв`язала його, витягла звідти хусточку, поклала на лавку, розстелила, потім дістала хлібину, огірки.
Все це так ловко в неї вийшло, що солдат, який сидів навпроти, замилувався. Вона перехопила його погляд, поправила волосся, спитала:
- Що?
- Гарно все робиш! Не так, як в мене! – і він стукнув себе рукою по нозі.
Тільки зараз Паша роздивилася, що в нього однієї ноги немає, нижче коліна бовтається пуста штанина. Ти диви, ще є такі, що їй заздрять!
Тут підійшло двоє якихось типів, кудлатих, звернулися до солдата:
- Не ховайся від нас! Йди і проси, Циган сказав, щоб назбирав грошей. Якщо в кінці дня не здаси пайку, то він тебе одлупцює! – і один з них замахнувся і вдарив солдата по голові, той зігнувся і закрив голову руками.
Паша піднялася і сказала типам:
- Не чіпайте людину!
Вони швидко обернулися, побачили дівчину і глузливо засміялися:
- Хто, ти… захисник? Оба на!
Це була їхня помилка. Паша ногою вдарила одного типа по печінках, в нього зник вираз зухвалості на обличчі, він поточився, впав на коліна, а потім брикнувся головою на підлогу, а другий відкрив від подиву рота і Паша приставила йому ножа, який невідомо як з`явився у неї в руці, до горла і сказала:
- Забирай свого байстрюка і скажи Цигану, що якщо ще раз пристанете до нього, то будете мати зі мною справу!
Той швидко швидко закивав головою, погоджуючись, кинувся до товариша, який бовванів на заплюваній підлозі і потяг його на вихід.
Солдат зачудовано дивився на дівчину:
- Слухай… той… Циган ще та звірюка… краще я піду… той… жебракувати…
- Ні, - сказала впевнено Паша, - він тепер сюди не сунеться… а якщо прийде, то отримає відкоша… на все життя запам`ятає…
- А ти де воювала? – спитав солдат.
- У розвідниках… та яке це тепер має значення! – махнула рукою Паша, - тебе як звати?
- Семеном. А тебе? – солдат хотів встати.
- Сиди. Сиди. Паша мене звати. Зараз поїмо. Що Бог послав. – і вона повернулася до своєї хусточки. Зламала окраєць хліба на дві половинки, більшу дала солдатові, огірок ще у придачу. Він замахав руками:
- Я… той… в мене все є…
- Бачу, що є… - посміхнулася Паша, - їж!
Збоку від них, майже поруч, сиділа ще не стара жінка, з трьома дітьми. Не зводила очей з Паші.
- Ти давно тут? – спитала Паша.
- З місяць. Нема куди подітися. А ти?
- Я оце тільки приїхала.
- Звідки?
- Там, де була, вже немає. – Згадала, як проводжали, зітхнула. – Оце роботу шукаю, та ніде не беруть.
- А ти піди у школу, залізничну, там, я чув, потрібні прибиральниці.
- А де вона?
- Перейдеш через колію, і справа побачиш.
- Добре! Бувай!
- Бувай!
Отак і пішла туди. Правда, не зразу, зайшла ще на базар, попитала, чи нема де переночувати. Послали до якоїсь Семенівни, в неї завжди ночують, хто сходить тут з потяга.
А потім пішла таки до школи. Може, й справді поталанить. Зараз там канікули, до 1-го вересня залишився тиждень, тому біля школи юрмилися діти, самі найменші, першокласники, прийшли сюди із батьками.
Розчинилася в цьому святково- піднесеному натовпі і Паша. У вестибюлі її зупинила якась вчителька, спитала:
- Вам кого?
- Мені сказали, що вам потрібні працівники. Прибиральниці. – пояснила вона.
Та мимовільно зупинила свій погляд на її порожньому правому рукаві і хмарка жалю прохопилася на обличчі:
- Ні, нам прибиральниці не потрібні… - і пішла кудись убік.
Ну, що ж, так і знала. Вона повернулася і пішла на вихід. Вже біля самих дверей почула, як її хтось погукав:
- Жєнщіна! Жєнщіна!
Вона озирнулася і побачила, як у її бік біжить якась незнайома жінка, посміхаючись до неї:
- Я вас зразу признала! Я вже розповіла Лідії Іванівні про вас. Ходімо до неї!
І помітивши подив в очах Паші, пояснила:
- Я бачила, як ви розправилися з отими бандитами, вже набридли вони нам усім у містечку!
- А-а-а… - здогадалася Паша, це та, що з дітьми сиділа на вокзалі.
Зайшли у кабінет до директора. Лідія Іванівна виявилася ще не старою жінкою, у перешитому із військового сукна костюмі.
- Мені Віра Олексіївна розповідала про вас, - зразу же пояснила директор, - ми навіть хотіли вас розшукувати. Беремо вас у прибиральниці, а там подивимось. – уважно роздивляючись молоду жінку, що стояла перед нею, сказала директор. Мабуть, сподобалася, бо задоволено спитала:
- Як звати?
- Паша, - вихопилося у неї. Обидві жінки по доброму усміхнулися. Їм ця новенька подобалась.
- Добре! Із завтрашнього дня приступаєте до роботи! – вирішила директриса.
Так почалося для Паші нове життя. Пролунав і проминув перший дзвоник у школі, почалися трудові будні, вона швидко призвичаїлася до своєї роботи.
Мила підлогу у вестибюлі, в класах на першому поверсі, коли похолоднішало, приймала до уроків і видавала після уроків учням з гардеробу їхній нехитрий одяг.
Якось знову зустріла свого старого знайомого, солдата, жебракував біля входу на базар. Зрадів, коли її побачив. Вона спитала його:
- Що, знову заставили тебе?
- Та ні… я… той… - але було видно, що брехати не вміє.
- Добре, я з ними порозмовляю, - сказала вона.
- Не треба, вони й вбити можуть… - відмовляв Семен.
- Я і не таких бачила на фронті, - і переклала ножа з ремінця, який вона носила на талії у кошик, бо збиралася купити на базарі огірків та помідор.
- Там може бути Циган… - ще попередив Семен.
- Нічого. Ти краще йди звідси… - сказала вона, відчуваючи у своєму тілі холодну відважність, як це було з нею на фронті перед атакою.
- Де вони збираються? – спитала вона, глипнувши на Семена, і той злякався, перед ним був боєць. Зараз він піде ув атаку і нещасний той, хто потрапить йому на дорозі.
- У їдальні, он там, - махнув кудись убік Семен. А вона вже рішуче карбувала свої кроки у потрібному напрямку.
Ось і двері розлетілися від її удару по них ногою. Побачила за столом закляклих кудлатих, четверо, нічого. Вони теж її побачили. Але запізнилися. Хрясь одного по мармизі, пішов під стіл, іншого вперіщила ногою, він покотився разом із стільцем кудись убік. Заверещали жінки навколо, буфетниця стояла за стійкою ні жива, ні мертва. Третій вискочив на свою біду з-за столу, вона і йому межі ніг, всадила ногою, буде довго тепер на лікарняному, а четвертий кинувся тікати, та Паша його наздогнала і ножем прижала до стіни:
- Кому я казала, що б його не чіпали? – пломеніло поруч її темне око.
- Не буду, не буду, - зарюмсав четвертий, - хай йому чорт.
В цей час усе стихло за спиною Паші, вона озирнулася і відскочила убік. У їдальню зайшов молодик, чорнявий, у перешитій гімнастерці, галіфе, з цікавістю дивлячись на дівицю, яка розгромила у пил усю його зграю. «Циган!» - здогадалася Паша.
- Ну, ну, - сказав він, - хто це моїх хлопців так утюжить?
З-за його спини вискочив ще один, що прийшов із Циганом і став заходити збоку.
- Зачекай! – наказав Циган. На фронті він теж задніх не пас. Бачив таких солдат, як ця дівчина і знав їм ціну.
- Забирай їх усіх! – мотнув головою прибулому, несподівано повернувся і вийшов з їдальні.
Молодику не треба було повторювати і він усіх забрав із собою.
Як завжди, останньою прийшла міліція, в особі дільничного міліціянта і буфетниця щось йому гаряче розповідала, показуючи рукою на Пашу. Вона збиралася вже йти, як міліціянт вирішив перевірити її документи. Вони були у порядку а ніж знову лежав у схованці на ремінці. Прийшлося відпустити дівчину. Тим більше, він прочитав у її офіцерській книжці, що вона нагороджена орденом Богдана Хмельницького. А в нього була тільки одна медаль. «За бойові заслуги».
На другий день, коли Паша вранці приймала одіж у дітей, пробився до неї скрізь юрму учнів, хлопчина з рідкими веснянками на обличчі і, запинаючись, попросив:
- Павле Сидорівно, навчить мене битися!
Навколо нього зацокотів, заджерготів веселий сміх дітей:
- І нас! І нас, тітко Паша!
Отак з легкої руки учнів, несподівано для себе Паша організувала у школі гурток навчання рукопашного бою. Цю дитячу ініціативу підтримала і Лідія Іванівна:
- Менше будуть вештатися без діла по вулицям.
Бажаючих було так багато, що їх прийшлося поділити на дві зміни.
Їй самій це сподобалося.
В цій історії була несподівана розв`язка. Одного дня, пройшов, мабуть, місяць, не більше, коли Паша закінчувала прибирати перший поверх, хтось постукав у двері. Паша відкрила і побачила на порозі Цигана. Він тримав руки за спиною.
- Можна? – спитав він, чи не вперше у своєму житті просячи дозволу.
Паша гарячково міркувала, як дістатися до стійки, де вона необережно залишила пояс із ножем.
- Взагалі-то, учбовий день вже закінчився, - сказала Паша, тягнучи час, - діти вже пішли додому. І ваша дитина теж.
- В мене ще немає дітей. Бо я нежонатий, - і він простягнув Паші букет квітів. А другу тримав за спиною, тому Паша не втратила пильності. Дивилася здивовано на букет квітів. А сама потихеньку пересувалася до стійки.
І Циган здогадався, засміявся, витяг другу руку із кульком цукерок:
- Не бійся, я сам такий, як ти, командир взводу розвідників, демобілізувався, а в мене хвора мати, поїхати нікуди не можу, ото й вештаюсь тут на станції. А це побачив тебе у їдальні, зрозумів, що ти така ж сама, як я, але ж вихід знайшла, молодець! – він посміхався їй, такій ж прибитій війною і теж залишеній після фронту напризволяще.
В школі затрималася тільки Лідія Іванівна, вона збиралася вже йти додому, вийшла з кабінету, побачила їх удвох, Пашу і Цигана, першого зірви - голову на станції, а колись же гарно вчився, ще до війни, здогадалася, що у них відбувається, тихенько повернулася у кабінет і зачинила за собою двері.


19.01.2013р.

Свидетельство о публикации № 11348 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Рассказы
  • Уникальных читателей: 733
  • Комментариев: 2
  • 2016-09-15

Проголосуйте. Паша і Циган.
Краткое описание и ключевые слова для Паша і Циган:

(голосов:1) рейтинг: 100 из 100
    Произведения по теме:
  • Хімерне явище буття
  • Слава їм усім! Віталій Шевченко
  • Призначення богів
  • Кого мені призначив Господь? Віталій Шевченко
  • Баба Фроська
  • Людина живе, поки її пам’ятає хоч одна жива душа. Ось так сиділа, згадуючи минулі роки і все намагаючись згадати щось таке, що пов’язане було б з її чоловіком. І нічого згадати не могла, все
  • Від людей не сховаєшся
  • Віталій Шевченко
  • Дуся
  • Оповідання про дівчину з розвідки і сирітку в часи після Второй світовой війни. Випадок з рецидивістом. Віталій Шевченко.

  • Пугачев Евгений Валентинович 16-09-2016
Дуже сподобалося оповідання, Віталію Івановичу. Дивно, що читають, але не оцініють. Гарного Вам дня.
  • Виталий Шевченко 16-09-2016
Дорогий Євгене! Дякую Вам за відгук! Спасибі за побажання. Дійсно, був у мене вдалий день.
 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:

Код:
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Введите код:

   
     
Паша і Циган