Барса-кельмес

На березі Аральського моря. Віталій Шевченко.

Розгніваний вітер уперто гнав зелені хвилі на безлюдний беріг. Наче хотів захопити все, що потрапляло йому до рук і затягнути у морську безодню.
Хмари низько котилися по небі, здавалося ось ще трошки і вони з хвилями увійдуть у смертельний танок, в якому людині не буде місця. Він зітхнув. Що далі робити? З тих пір, як на острів з останнім пароплавом висадився міліціонер, він почувався тут незатишно. Чого це його принесло сюди?
І втікати нема куди, скрізь вода. Останній лист з дому був тривожний, маму і всіх сестер розкуркулили, кудись вивезли і тепер невідомо що з ними. Таких, як він, тут багато, із Зеленого Клину, Кубані, України, навіть із Вороніжчини.
Хоч ніхто про себе не розповідає, але здогадатися можна. Чого б це всіх занесло сюди на край світу, на глухий острів Аральського моря? Місцеві жителі, казахи, дивуються, ніколи тут стільки людей не було. Оце тільки лише комсомольці з Ленінграду почуваються вільно, приїхали на заробітки, ловлять рибу, п’ють горілку, співають пісень… Одним словом хазяї життя.
Зіщулився, вітер почав його діставати, і пішов до куреня, де грілися ще двоє таких, як він, рибалок. Сьогодні з-за погоди в море не пішли, залишилися на березі. Взагалі-то сезон вже закінчується і треба подумати, що далі робити.
Голова селищної ради, українець із Сірого Клину, завжди в розхристаній вишиваній сорочці, Бубенець Іван Павлович, їм на днях запропонував:
- Давайте, хлопці, йдіть до мене в бригаду. Треба на наступний рік побудувати бараки для приїжджих. Жаліти не будете.
Мабуть, прийдеться погоджуватись.
- Ти чув, Василь, - звернувся один з рибалок до нього, - міліціонер збирається перевіряти документи. Мені сказав Іван Павлович по секрету.
- Ну, що ж, хай перевіряє, - відповів спокійно, а в самого тьохнуло серце. Почалося.
- А коли це він намислився? – спитав, протягуючи руки до грубки, щоб нагрітись.
- А завтра і почне! – хихикнув другий, невеличкий малий, в заштопаному піджаку, сполохано дивлячись на Василя, в нього теж не все було гаразд з паперами.
- А якщо Іван Павлович візьме на роботу, то він, той… - сказав і не закінчив думку, бо ті двоє і так зрозуміють.
- Ні, - другий нашорошено прислухався до моря, яке ревло за п’ятдесят метрів від них, - цей Бубенець сам вимагає від нас якихось посвідчень.
- Якби вони в нас були, ми б тут сиділи? – пхикнув він.
Ті двоє засміялись. Але веселого було мало.
- Ну, добре, піду подивлюсь, як там в центрі, - сказав Василь. І хоч іноді сипало з неба дощем, але він пішов, бо треба щось вирішувати. Не чекати ж, коли загонять у пастку.
Біля невисокої дерев’яної споруди, покритої комишем, в якій розміщувалась селищна рада, теж нікого не було, негода усіх розігнала. Він хотів вже заходити але побачив у вікно, що у Івана Павловича знаходиться міліціонер. Вони удвох дивились на якійсь папір. Знову неприємно тьохнуло серце. Чи, часом, не про нього розмовляють?
І тому не пішов туди. Обійшов споруду, за якою тулилася мазанка, в ній зазвичай збиралась молодь після роботи. Сьогодні там теж нікого не було.
Коли вже збирався йти назад, хтось позаду засміявся.
- Васильку, ти! – це була Христина, українка, звідкілясь із Сибіру, її теж занесли сюди якісь дошкульні вітри. – У таку сльоту!
Дивився на її миле дівоче обличчя, затулене великою, мабуть, бабусиною, хустиною, червоне із білим, була сповнена радістю від несподіваної зустрічі. Щось ворухнулося в його душі.
- Ти, той, Іван Павлович попередив, що міліціонер буде перевіряти документи.
Радість сповзла з її обличчя і набігло відверте занепокоєння:
- Хай перевіряє… - але було видно, що вона злякалася.
- В тебе, той, - кашлянув Василь, - з ними все в порядку? – в перший раз наважився спитати.
- Як і в тебе! – знову засміялась дівчина, не витримавши, їй було приємно з ним удвох бути.
- Та в мене все гаразд! – збрехав він.
- Якби було все гаразд, чого б ми тут опинилися? – засміялася знову Христина, не здогадуючись, що майже повторює його слова, щойно сказані хлопцям.
Вони відійшли від селищної ради, розмовляючи між собою, Христині не хотілося його залишати, і вона шукала приводу, щоб побути з ним ще трохи. І Василя щось зачепило в цій дівчині.
Була майже його зросту, а коли вітер налітав на неї і обіймав її з платтям, то з’являлись довгі, стрункі ноги. Вона тоді швиденько нахилялась і ну давай загороджуватись від нього, але де тут заховаєшся на цій белебині?
Коли Василь ненароком озирнувся, то побачив, що на ганку ради стоять Іван Павлович і міліціонер з червоною шиякою і дивляться їм услід.
- Пішли, - сказав він Христині, яка теж зупинилась, - не оглядайся.
Коли тих не стало видно, сказав дівчині:
- Треба негайно звідси вибиратися, бо завтра може бути пізно.
- Як тут виберешся, коли скрізь вода, - засумнівалась Христина.
- Я знаю як, - він подивився на дівчину, - підеш зі мною?
- Піду, піду, Василечку, - закивала головою Христина.
- Ну, тоді йди, збирайся, я тут тебе зачекаю, тільки не барись! – йому не треба було повертатися у курінь, бо він завжди був напоготові, а ці жінки, в них все не так.
Вона від радощі не втрималася, притулилася до нього і поцілувала у підборіддя, засоромилася і, дзвінко засміявшись, швидко-швидко побігла збиратись.
Його план був простий, як все геніальне. З Довгої коси до материка найвужче місце в затоці, але крім того, між ними ще є два острівки. Ось через це місце і треба перебратись. Тай вітер буде у спину, теж добре.
Шкода тільки книжки, Нечуя – Левицького. Залишилась у курені. Але повертатись за нею не буде. Хай менше людей їх сьогодні бачать. А завтра знайдуть всі човни у пристані і не будуть знати, що й думати.
- А ось і я! – через цей вітер вона непомітно підійшла до нього майже впритул. В руках у неї була торбинка.
- Оце в тебе і все? – засміявся. – Весь твій посаг?
Вона враз стала серйозною – серйозною, подивилася йому в очі:
- Ти береш мене в дружини?
- А, що, ти не згодна? – він теж серйозно спитав її.
Вона хвильку затрималась з відповіддю, а йому це здалося цілою вічністю.
- Згодна! – і притулилася до його плеча.
І було зрозуміло, що тепер їх не розлучать ніякі відсутні документи і червонопикі міліціонери.
- Ну, тоді пішли. – сказав він і повернув на Довгу косу.
Саме найтяжче місце виявилося від другого острівка і до материка . Вони і втомилися, і замерзли, і глибше, ніж він розраховував, - але таки вибралися на материк.
Сиділи в комишах, стукотіли зубами, мокрі але щасливі.
- Йди, перевдягайся, - сказав він їй, торбинку весь час тримав над головою, вона й була суха, - а я відіжму свій одяг.
- Якщо ми з тобою чоловік і дружина, - спитала вона, - чого я маю від тебе ховатися?
- А коли ми будемо лаятись, щоб ти не казала, що я занапастив твоє життя! – засміявся він.
- А ми будемо лаятись? – здивувалась Христина.
- Я ні, - хитнув головою він.
- І я ні, - підтримала вона його.
- Ну, от і добре, - погодився він, - лізь у комиш.
Коли трошки обсохли, Василь сказав:
- Тут десь неподалік є залізнична станція, поїдемо у Ташкент. Велике місто, не знайдуть.
І вони пішли від того моря, де у 1849 році якраз повз них пропливав їх геніальний земляк.
10.04.2001р.
Свидетельство о публикации № 11524 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Рассказы
  • Читателей: 845
  • Комментариев: 2
  • 2016-10-15

Проголосуйте. Барса-кельмес. На березі Аральського моря. Віталій Шевченко.
Краткое описание и ключевые слова для Барса-кельмес:

(голосов:2) рейтинг: 100 из 100
    Произведения по теме:
  • "Мені сльози з очей йдуть..."
  • Ніяк до цього не можна звикнути Віталій Шевченко
  • Сім Сорок
  • Ось так! Ось так! Танцюємо ми! Віталій Шевченко
  • Розплата
  • Про бессудний розстріл колгоспників і Божу кару. Божа кара знаходить усіх, хто ходить кривими шляхами. Віталій Шевченко.
  • Руфка
  • Оповідання про героїню ХХ століття. Віталій Шевченко
  • Життя, як воно є
  • Віталій Шевченко.        Круцик посадив за стіл навпроти себе тестя і тицьнув йому анонімку.      – Тепер треба реагувати! – жалібно промовив він.      – Старший економіст планового відділу

  • Светлана Скорик Автор offline 17-10-2016
Психологически точный и душевный рассказ. От этой пары веет таким теплом и нежностью, такой любовью, что, чувствуется, они пронесут её через всю жизнь, сколько бы там им ни было отпущено...
  • Пугачев Евгений Валентинович Автор offline 17-10-2016
Да, Светлана Ивановна, простотой, естественностью и любовью.
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
Барса-кельмес