Невідомий Чехов

Чехов, його батьки і мала батьківщина – Україна. Чехов в дитинстві жив на Україні, бо Таганрог до 1926 р. вважався українським. Його предки, включаючи батька, були із Слобожанщини. Чехов чудово знав українську мову.

Радіоточка на кухні транслює якусь сумну красиву пісню, мелодія її невідомо як переносить мене у той час і, здається, у ту місцевість, де жила і працювала ця незвичайна людина.
У відкрите вікно схвильовано протягує до мене свої пожовклі, під впливом осені, листочки виноград, що вже вкладається спати на зиму, а навпроти срібна тополя тихо шелестить мені, переповідаючи новини, що сталися з нею минулої ночі.
І непомітно для себе опиняюся серед того оточення, про яке я останнім часом багато читаю і думаю.
І дивно, що ні я, ні хтось інший раніше цього не помітив. Досить було тільки відкрити його книги. Але ми звикли до того шкільного Чехова і, мабуть, більшість з нас цим у своєму житті і обмежується.
Знаємо його хрестоматійні «Іонича», «Людину в футлярі», «Палату №6», «Степ» чи «Хамелеон» та «Товстого і тонкого». А далі не йдемо. Можемо ще досить впевнено розібрати його п’єси – «Три сестри» та «Вишневий сад», в яких він розповів про добрих та дивних людей, оце і все. А великий світ, неосяжний материк творчості митця так і залишився поза нашою увагою. Про це шелестіло листячко срібної тополі, що тягнула до мене у вікно свої зелені гілки.
І мені здається, що я вже в іншій кімнаті, в тій, де Антон Павлович написав свою знамениту «Чайку», дивлюся у вікно і бачу перед собою буяння квітів, що посаджені ним перед хатою, – резеду, червоні троянди, далі за ними липи, ялини а на самому березі ставка мерехтить вишневий сад…
Антон Павлович дуже любив квіти і тому все навколо нього завжди розквітало і тут в Мелехові і потім в Ялті.
А я пригадую своє дитинство, коли ми їздили на татову батьківщину у Кіровоградську область і теж потрапляли у чудовий світ квітів – у кожного в селі на подвір’ї перед хатою буяли яскраві мальви, жовтогарячі чорнобривці, запашна матіола…
А коли батько вже побудував свою власну хату на півдні, в Одеській області, то там перед вікнами він створив чудовий квітник. А за хатою тулився невеличкий вишневий садочок, який нас, його дітей, до себе завжди принаджував.
Оце згадую зараз і бачу, що ці традиції, про які нам ніхто не говорив, закодовані в нашому єству, тому, мабуть, і виділяють нас, українців, серед усього людства.
Потім, з часом, уважно придивляючись до життя та творчості Антона Павловича, побачив, що до переїзду у Москву, де він поступив у Московський університет, Антон Павлович, тоді просто Антоша, завжди жив на Україні, бо Таганрог і навколишні землі до 1926 року вважалися українськими.
Більше того, всі його предки, включаючи і батька, народилися в селі Ольховатці Острозького повіту, Воронізької губернії, а це землі Слобожанщини, які входили до Острозького слобідського полку. Ще Центральна Рада ставила питання перед Тимчасовим урядом під час розмежування кордонів між Україною і Росією в 1918 р., щоб ці землі, населені переважно українцями (в Острозькому повіті, наприклад, частка українців становила понад 90% усього населення), залишилися в Україні. А потім українські комуністи у 20-х роках не зуміли відстояти їх перед Москвою.
Тобто, як не дивно буде це тепер звучати, але батько Антона Павловича, Павло Єгорович, в молоді роки переїхав з однієї частини України (з села) в іншу (в місто). А ми знаємо, що навіть в наші часи, коли молода людина переїжджає на навчання або на роботу з села у місто, то в більшості випадках дуже швидко намагається перейти на «городську» мову, тобто російську, щоб показати, що вона вже прилучилася до міського життя.
А що ж казати про те, що відбувалося сто, сто п’ятдесят років тому назад на Україні!
Нічого дивного в цьому немає, бо церква тоді в містах була російська, навчання на російській, мова в установах теж російська. І тому діти таких людей вже з самого дитинства звикали до іншої мови. Таке трапилося і з нашим Антоном Павловичем.
На жаль, в його оточенні не знайшлося людини, яка б йому відкрила очі на красу українського слова та рідної мови.
Але гени змінити не можна! І тому так рясно в листах до рідних та друзів у Антона Павловича розкидані українські слова. Коли зустрічаєшся з ними, бачиш, що він чудово знав українську мову.
Зверну увагу, що Павла Єгоровича діти в листах між собою називали батьком, а свого дядька Михайла Єгоровича, теж в листах, називали старичиною, досить характерне українське слово.
А своїх племінників дітей старшого брата Олександра Павловича, з теплим гумором у листах Чехов називає… цуценятами. «Поклон… цуцынятам!». А в іншому місті зустрічаємо: «…сонные дришпаки и головы дынькой».
Ми вже й забули, що це таке за дрешпаки, про яке знав Антон Павлович. В словнику Б. Грінченка читаємо: «У овчинников: когтеобразный железный гребешок, которым расчесывают шерсть на обработанной уже овчине».
В листі до О.С. Суворіна він згадує старий український анекдот: «Коли б я був царем, то украв би сто рублів і втік».
А скільки поговірок та прислів’їв розкидано по листах Антона Павловича!
«Сказав пан – кожух дам…», «За дурною головою і ногам горе», «Не мала баба клопоту та купила порося», «Поперед батька в петлю не лізь», «Хто любить попа, а хто попову наймичку»…
Крім того, у нього ще – «театр ригоче», «бугай кричить», «чччерта вы уторгуете в такой холод!», на цепу скачет «Гапка» (собака), «Хведя» щось повідомляє, та «я у него один из солидных бджіл» і «фури сделали свое дело»…
В листі до Т.Л. Щепкіної-Куперник Антон Павлович підписався «Кум мирошник, или сатана в бочке». Сьогодні не кожний знавець літератури скаже, що так називається водевіль українського актора середини ХІХ століття Василя Дмитренка, який ставив на сцені Антоша Чехов із своїми друзями.
Тому і не дивно, що про свого діда Антон Павлович писав, що він малорос, – так офіційно в Російській імперії називали українців, а про себе Антон Павлович повідомляв, що він хохол. І знову ж таки це не дивно, бо і досі в Росії нас у просторіччі називають хохлами.
Головне не в цьому, а в тому, що створюючи чудові твори в російській літературі, які вплинули на всю світову літературу, Антон Павлович добре знав, хто він є.
У 1892 р. Антон Павлович купив у Меліховому маєток і почав його облаштовувати і постійно в ньому жити. І поїздки його під місто Суми, куди він наїжджав кілька років влітку для відпочинку, припинились. А шкода, бо хто знає, може він зумів би знайти шлях до того народу, звідки вийшов.
Ось що він пише в листі відомому російському поетові О.М. Плещеєву про власників садиби під Сумами, де вони разом з поетом відпочивали: «Украйнофильство Линтваревых – это любов к теплу, к костюму, к языку, к родной земле. Я же имел ввиду тех глубокомысленных идиотов, которые бранят Гоголя за то, что он писал не по-хохляцки…».
Сьогодні, коли в кінці ХХ століття надзвичайно загострилося національне питання, бачимо, що і сто років назад воно теж впливало на життєвий шлях людини. Бо і тоді були люди, які вперто заявляли: «Якщо не пишеш по-нашому, то ти не наш!».
Але попри все – Чехов з нами і наш. Бо мав таку навдивовижу чудову і м’яку душу, переймався бідами кожної людини, відгукувався на кожне прохання, був закоханий у навколишню природу.
«Недавно я подорожував по Полтавській губернії. Був у Сорочинцях. Все те, що я бачив і чув, таке чарівливе й нове… Тихі, духмяні од свіжого сіна ночі, звуки далекої хохлацької скрипки, вечірній полиск річок і ставків, хохли, дівчата – усе це таке ж широколисте, як хохлацька зелень». І далі: «На які весілля ми натрапляли в дорозі, яка чудова музика звучала у вечірній тиші і як п’янко пахло свіжим сіном! Душу можна віддати нечистому за радість поглянути на тепле вечірнє небо, на річки й калюжки, в яких вигравало притомлене, печальне заходове сонце…».
І все це він щедрою рукою розсипав по своїх творах та листах.
Письменниця Т.Л. Щепкіна-Куперник згадувала: «Цветение фруктовых деревьев вызывало в нем какие-то радостные ассоциации – может быть, сады его детства в южном городке…».
Тому і не дивно, що ми зустрічаємо в листах до рідних чудові замальовки української природи: «Еду из города (Славянска) переулочками, буквально тонущими в зелени вишен, жерделей и яблонь».
Або таке: «Харцызская, 12 часов дня. Погода чудная. Пахнет степью и слышно, как поют птицы. Вижу старых приятелей – коршунов, летающих над степью… Курганчики, водокачки, стройки – все знакомо и памятно. Погода чертовски, возмутительно хороша. Хохлы, волы, коршуны, белые хаты, южные речки, ветви Донецкой дороги с одной телеграфной проволокой, дочки помещиков и арендаторов, рыжие собаки, зелень – все это мелькает, как сон…».
А нам залишається тільки доторкнутися до цього чистого джерела і жадібно пити, вгамовуючи свою спрагу.
Втомлене сонечко сховалося за дахами високих будинків, похолоднішало. Я встав і підійшов до вікна, визирнув з нього. Дивився, як день тихенько відраховує останні години і думав про людину, яка згоріла на початку століття, що закінчується, а тепло його душі і досі гріє нас.

07.10.1999 р.
Свидетельство о публикации № 11696 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...


Проголосуйте. Невідомий Чехов. Чехов, його батьки і мала батьківщина – Україна. Чехов в дитинстві жив на Україні, бо Таганрог до 1926 р. вважався українським. Його предки, включаючи батька, були із Слобожанщини. Чехов чудово знав українську мову.
Краткое описание и ключевые слова для Невідомий Чехов:

(голосов:3) рейтинг: 100 из 100

  • Светлана Скорик Автор offline 17-11-2016
Очень тёплая, идущая от сердца зарисовка о Чехове, доказывающая, что писателя любят не только за язык, на котором он писал. Прежде всего, важны его творения, потом его личность, отношение к жизни, к окружающему, а ещё – дополнительно – придаёт оттенок сердечной связи, если писатель "наш человек". Спасибо за это добавление сердечной ниточки (землячества) к нашей любви к Чехову, это тоже важно.
Вообще же человек имеет ту национальность, к какой он сам себя причисляет, и Чехов открыто признавал, что он малорос. Удивляют те люди (горе-теоретики), которые ориентируются только на язык писателя, лишь по этому признаку считая его тем или иным, но сколько было случаев, когда язык и национальность не совпадали!
Творчество таких людей, как Чехов и Гоголь, конечно, принадлежит сразу двух странам, глупо было бы этого не понимать.
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
Невідомий Чехов