"Тече вода в синє море, та не витікає..."

Про мій родовід і про родовід Тараса Шевченко. Ще багато чого залишилось невідомим для шевченкознавців. Віталій Шевченко.


Поучившись старому, зануримо душі наші в нього, бо є наше...
Велесова книга


Якби-то далися орлинії крила,
За синім би морем милого знайшла...
……………………………………
Защебетав соловейко –
Пішла луна гаєм;
Червоніє за горою;
Плугатар співає...
………………………………….
Тече вода в синє море,
Та не витікає;
Шука козак свою долю,
А долі немає...

Чи не вперше торкаємося до велетенської постаті поетової, коли в далекому дитинстві зупиняємося над ось цими його рядками?

По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.

Отак в кінці 40-х рр. XX ст. їхали у село Федорівку Добровеличківського району Кіровоградської області, де народився батько. З обох боків дороги до самої Синюхи вітер гнув «тополю до самого долу», а мати на підводі нас все затуляла собою, щоб нам не було так холодно...
В селі ще пам’ятали діда, Григорія Васильовича Шевченка, розкуркуленого у 1929 році і висланого на Північний Урал, у містечко Чердинь, де він і загинув.
Коли мати пішла на другий день зі мною до центру і я йшов біля неї, заклавши руки за спину, поважно і неквапно, то люди, які стояли біля лавки, казали:
– Викапаний старий Шевченко.
Мої пращури переселилися в Федорівку з села Петроострів Новомиргородського району Кіровоградської області ще в середині XIX століття. Займалися святою селянською роботою, вирощували хліб, годували людей до самого більшовицького перевороту…

Де ж ти дівся, в Яр глибокий
Протоптаний шляху?
Чи сам заріс темним лісом,
Чи то засадили
Нові кати?

Коли діда розкуркулили, то старші діти, дядько Гаврюша та мій батько, втекли з села, щоб їх теж не забрали. Тим і врятувалися. Згодом дядько Гаврюша став вчителем в Ульянівці, а батько – головним механіком у Крижопільській МТС.

Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбійник не стане...

Прадід мій Василь Митрофанович і прапрадід Митрофан Петрович та й перший відомий в нашому родоводі Петро Шевченко були з того самого Петроострова, єдиного села з такою назвою на всю Україну, яке знаходиться в якихось 88 кілометрах від Шевченкової Кирилівки.

І не встануть з праведними
Злії з домовини. 
Діла добрих обновляться,
Діла злих загинуть...

Коли в спогадах дружини Осипа Мандельштама, Надії Мандельштам, прочитав про їхнє перебування в Чердині, куди їх перший раз заслали, то все ввижалося, що читаю про діда.
Дядько Гаврюша тоді у 1933 написав листа до Калініна з проханням звільнити стару людину, яка окрім добра нічого не зробила у своєму житті, і в табір прийшов наказ звільнити діда. Його повідомили про це, він прийшов у барак, сів на нари і вмер. Від розриву серця.

Жить тяжко в оковах!

Дядько Гаврюша все життя мучився від того, що ненавмисне вкоротив віку батькові...

Господь Бог лихих карає –
Душа моя знає...

Отаке знання про наших пращурів зберігається в нашій сім’ї. В часи «Велесової книги» люди знали про своїх пращурів до сьомого коліна.

Отаке-то, мій братику,
Було мені в світі...

Приємно, що навіть у такий спосіб наближаємося до нашого генія.

От я крадусь попідтинню
До своєї хати.

В один з наших приїздів у Федорівку батько повів нас, малих дітей, гуляти і завів на якесь пустирище, звідусіль там росли дерева.
– Бачите? – сказав він. – Тут колись була дідусева хата.
І довго стояв, думаючи про щось своє.

Згадайте, братія моя...
……………………….
Коли ми зійдемося знову
На сій зубоженій землі?

Вже в наші часи я звернувся до СБУ, щоб повідомили про долю мого діда. Але, на жаль, вони не допомогли мені, бо не знаю, коли і де народився мій дід, Григорій Васильович Шевченко, коли і де його арештували…

І стежечка, де ти ходила,
Колючим терном поросла...
………………………………
І я згадав своє село.
Кого я там коли покинув?

Склалося так, що в Федорівці тепер близьких родичів не залишилося...

І жалем серце запеклось.
Що нікому мене згадати!
……………………………
Свою Україну любіть,
Любіть її... Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.

Та садок вишневий коло хати дідусевої у моєму серці завжди... Бачу їх всіх молодими: дядька Гаврюшу з батьком, матір а біля них дядька Трохима із дружиною, тіткою Вірою, сидять біля хати, перемовляються між собою, усміхнені, їм так приємно бути усім разом, є про що погомоніти...

Сем’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає...

Яка то краса – вечір в селі над рікою Синюхою... Коники стрекочуть десь у траві... А найстарший брат наш, Толя, йде з хлопцями у нічне і не бере нас з собою, і так нам прикро, що на очах виступають гіркі сльози.

Давно те діялось...
............................
...а й досі, як згадаю, 

То серце плаче та болить...

.......................................
Ходімо в селища, там люде,
А там, де люде, добре буде...
……………………………..
Бо де нема святої волі,
Не буде там добра ніколи...

З тих пір почав я вивчати життя і творчість нашого генія, Тараса Григоровича Шевченка. Навіть пощастило написати кілька статей, зробити деякі уточнення.

Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!..

Родовід нашого Кобзаря і досі не вивчений як слід. Багато працювало і працюють шевченкознавців, а ніхто не дослідив, скільки було братів і сестер у батька Тараса Шевченка Григорія Івановича і у діда Івана Андрійовича теж. Не дослідив, хто жив у Кирилівці за часів дитинства поетового, хто зустрічався йому кожний день у селі на стежках та вулицях... Здавалося б так просто – підняти відповідні архіви, але ніхто не підняв…

…Не говорить,
Мовчить і гнеться, мов жива,
В степу пожовклая трава;
Не хоче правдоньки сказать,
А більше ні в кого спитать...

...Не описав, коли те село ще було живе...

…Книжечки
Мережаю та начиняю
Таки віршами...

В газеті «Слово Просвіти» (1999 р.) Людмила Бондаренко, правнучка двоюрідного брата Кобзаря, Нестора Йосиповича Шевченка, надрукувала статтю «Не так давно все те було», в якій розповіла перекази про Тараса Григоровича Шевченка, які зберігаються в родині і передаються з покоління в покоління.

Хіба самому написать
Таки посланіє до себе
Та все дочиста розказать...

Під статтею симптоматична примітка від редакції: «Ми сподіваємося, що шевченкознавці зацікавляться цією публікацією і визначать її достовірність. Якщо навіть ці спогади і не знайдуть підтвердження про нову гілку родового дерева Кобзаря, то все одно вони цікаві як свідчення народних переказів в Шевченківському краї».
Що ж викликало таке зауваження редакції?

Тії незримії скрижалі,
Незримим писані пером...

Людмила Бондаренко пише, що вона веде свій родовід від Остапа Шевченка, рідного брата Григорія Шевченка, батька Тараса Шевченка. А ще в них була сестра Олександра Шевченко, яка вийшла заміж за Олексія Олійника. В дослідженні Олександра Кониського «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя» (Київ, «Дніпро», 1991 р., стор.29) перераховуються під роком 1806 діти Івана Шевченка, діда Тараса Григоровича: Омелян, Савва, Павло, Григорій, Демникія, Олена, Домникія. Ні Остапа, ні Олександри серед них немає.

Мені ж, о Господи, подай
Любити правду на землі...

Мабуть, народилися пізніше і не потрапили під пильну увагу вчених. А меж людьми ж вони жили!
Ось скільки ще невідомого в безкрайнім морі шевченкознавства! Треба просто старанно, з любов’ю, працювати і воно повернеться до нас новими знаннями та відкриттями, бо –

Жива душа поетова святая,
Жива в святих своїх речах,
І ми, читая, оживаєм
І чуєм Бога в небесах.

Французький вчений Ш.Н. Мартен довів, що в кожній людині в десятому поколінні є прямих предків – 1024, починаючи від батька з матір’ю, а в двадцятому коліні таких предків вже стає 1 млн. 50 тис. 176 чоловік.

І досі сниться: під горою,
Меж вербами та над водою,
Біленька хаточка. Сидить
Неначе й досі сивий дід
Коло хатиночки і бавить
Хорошеє та кучеряве
Своє маленькеє внуча...

Тобто, якщо люди живуть давно на одній території, то через двадцять поколінь вони практично всі родичі.

Не покидай мене. Вночі,
І вдень, і ввечері, і рано
Витай зо мною і учи,
Учи неложними устами
Сказати правду...

Тому не помилялася Людмила Бондаренко, розповідаючи про своїх родичів, вони всі є з родовідного древа Тарасового.

Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою...
…………………………….
Дай на себе подивитись.
Дай і пригорнутись,
Під крилом твоїм любенько
В холодку заснути...

А з Петроострова шлях простеляється до Шполи, усього тридцять кілометрів, на сучасний час, це якихось 15 хвилин їзди, звідти до Василькова 8 кілометрів, від нього до Стецівки рукою подати...

...І чудесам
Твоїм увірують на світі
Твої малі убогі діти!

Від Стецівки до Ватутіного 6 км, за 45 хвилин дійдемо, раніше було б швидше, так тепер літа пригинають до землі.

Щоб наша правда не пропала,
Щоб наше слово не вмирало...

Від Ватутіного до Звенигородки 12 км, їхати годину, бо пішки, як ходили колись, нездужаємо, хоч люди ходили, бо транспорту, як кажуть тепер, тоді не було.

Радуйся, ниво неполитая!
Радуйся, земле, не повитая
Квітчастим злаком! Розпустись,
Рожевим крином процвіти!
………………………………..
Не лякайтесь дива, –
Се Бог судить, визволяє
Долготерпеливих
Вас, убогих. І воздає
Злодіям за злая!..

Перепочивши в Звенигородці, направляємо стопи свої у Кирилівку, святу землю нашого Тараса, святу для кожного українця, для всіх нащадків поета, бо всі ми есмь його близькі... по крові і по духу...

По всьому світу розійшлись,
І іменем твойого сина,
Твоєї скорбної дитини,
Любов і правду рознесли
По всьому світу...

Звідси з Кирилівки по всьому світові і –

...слово нове
меж людьми криком пронесе
і люд окрадений спасе
Од ласки царської...

Отак і я припав до ніг Тарасової Правди колись у дитинстві і несу це слово з собою все життя...
Стояв із ним на Хортиці у дні святкування 500-ліття славного Запорозького козацтва. І в Києві на площі перед Київською мерією, коли піднімали там жовто-блакитний стяг, і в Одесі, де вперше у нові часи теж замайорів наш стяг біля Одеської мерії. І скрізь був з нами Тарас.
Він і зараз з нами, щоб спасти люд окрадений від ласки царської... Бо як сказав поет:

...мій Боже, на землі
Подай любов, сердечний рай!
І більш нічого не давай!

31.12.2003 р.

Шевченкове (Кирилівка) ? 22 км ? Звенигородка ? 12 км ? Ватутіна 6 км ? Стецівка ? Васильків ? 8 км ? Шпола ? 30 км ? Петроострів. Кордон між Черкаською та Кіровоградською областями. А потім від Петроострова і до Федорівки – шлях, який пройшли мої предки від Шевченкової Кирилівки і до Федорівки…

Свидетельство о публикации № 11719 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...


Проголосуйте. "Тече вода в синє море, та не витікає...".
Краткое описание и ключевые слова для "Тече вода в синє море, та не витікає...":

(голосов:3) рейтинг: 100 из 100

  • Безух Юрий Валентинович 19-11-2016
Дякую, Віталію Івановичу. Дуже прониклива, душевна й розумна стаття. В ній, як це й буває в житті, тісно переплелося велике й мале, в часі, просторі і Вічності. Всі ми Тарасові діти по духу. Тягне до коріння, до землі, все звідти. А хто довго, завзято і вперте шукає, знаходить. Не раз міг у цьому пересвідчитись.
  • Виталий Шевченко 20-11-2016
Дякую, Юрію Валентиновичу за відгук і розуміння! Спасибі і Світлані Іванівні за гарну редакцію, бо я не вмію так виставляти. Я давно хотів, щоб ці перекази не загубилися, бо вже скоро їм буде 200 років. Хай наші онуки знають до якого роду вони належать.
 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:

Код:
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Введите код:

   
     
"Тече вода в синє море, та не витікає..."