Десь на цій великій невідомій війні

Десь на цій великій невідомій війні. Віталій Шевченко

Що там відбулося в таємних коридорах ГУЛАГу невідомо, але диво сталося, Соньці Золотій Ручці та її подругам Вірці Козак та Оксені Хохлушці відкрилися тюремні брами і вони вийшли на волю.
Можливо, подіяли їхні заяви з проханням відправити на фронт, та швидше за все те, що німці прорвалися під Харковом і тугі, незмазані ворота верескливо піддалися, випускаючи їх з млосного царства беззаконня, щоб допомогти Державі встояти на якихось невідомих ще рубежах.
- Я б вас випустив, бляха муха, - вилаявся, оформлюючи їм документи, старшина Пузняк, дебелий здоровань, який у цілковитій безпеці потоптав отут не одну зеківку.
- Пролетів, як фанера над Парижем! – у Соньці на репі цвіла посмішка.
Вірка Козак промовчала, бо ще, не дай Боже, знову запруть.
А Оксеня потім казала подругам:
- Він хотів переспати зі мною, слимак!
Пузняк тільки сплюнув, йому було пофігам те, що відбувається на фронтах, він вже давно жив у мерехтливому царстві тісних камер, тугих замків та заґратованих вікон.
Правда, воля була відносна, вони опинилися у теплушці, яка котила на захід разом із такими, як вони, уважно прислухаючись до всього, що діється навкруги, двері були на засуві а в тамбурі завмерли вартові з рушницями, пасли їх, напіввільне царство бувших зеківок.
Сонька відразу захопила керівництво у вагоні:
- Слухай сюди, - поводячи вродливою але блідою від постійного недоїдання, репою, кинула вона у принишклий натовп, - робити все так, як я кажу!
Охочих сперечатися з нею не виявилося, всі визнали Соньку за старшу. Коли зупинилися на якомусь перегоні, Сонька загрюкала у двері, викликаючи охорону.
Заскрипів знадвору засув, потім повільно відкотилися убік двері і в ущелину заглянуло невдоволене обличчя військового:
- Що там у вас?
- Випусти посцяти! – наїжачилась Сонька.
- Тьху! – тільки сплюнув військовий, але уважніше глянувши на Соньку та на тих, хто завмер за її спиною, несподівано погодився.
- Добре, - сказав він, - тільки хвилин десять, не більше, бо можуть німці налетіти.
Дівчат з вагону як вітром здуло.
- Далеко не заходьте! – крикнула їм услід Сонька. Сама сплигнула на землю і залишилася біля військового. Той уважніше придивився до Соньки:
- Ти тут за старшого? – спитав.
- Так, - кивнула вона.
- Як прізвище? – уточнив він.
- Смородина… - зніяковіло відповіла Сонька. Її давно так ніхто не розглядав і не питав. Вона і сама нишком на нього глипнула, високий, чубатий.
З інших вагонів виглядали солдати і весело щось гукали дівчатам услід. Ті з них, самі нетерплячі, посідали у всіх на виду, не добігши до посадки. Військовий відвернувся, ніяковіючи.
- Не запирайте вагона, - попросила Сонька, - бо дуже задушно.
- Зробимо! – кивнув головою той і пішов кудись убік, бо вже почали повертатися веселі дівчата і кожна щось своє, та й скаже чубатому. Язики ж не зав`яжеш. Тим більше на волі.
- Добре, добре, - гримнула на них Сонька, - досить теревенити. Хутчій у вагон.
Тільки останню витягли за руки, як потяг рушив. Двері залишилися відкритими, самі одчайдушні посідали на підлогу, спустили ноги униз, так і їхали, підставляючи обличчя вітру і весело перемовляючись. Хоч їхали у невідоме, так на волі.
Проїхали, не зупиняючись,якесь містечко, вщент розбите, всі у вагоні принишкли. Оксеня Хохлушка зітхнула біля Соньки:
- Ой, лишенько…
Наступного разу зупинилися десь у лісі, коли вже почало темніти. Від голови потягу передали команду:
- Старших вагонів до командира!
Сонька подивилася на дівчат, які скупчилися біля дверей і наказала:
- Без мене з вагону не виходить. Старша Вірка Козак.
Зіскочила на землю і побігла уперед, до паровозу, минаючи вагони з солдатами. Вони чіплялися до Соньки:
- Сестричка, йди до нас!
Коли Сонька прибігла до паровозу, там вже скупчився з десяток командирів, серед них був і той, чубатий. В центрі стояв якийсь начальник і віддавав накази:
- Потяг далі не йде. Повертається назад. Поступила команда зайняти оборону біля села Могили.
- Скільки у вас людей? – спитав він у Соньки.
- П`ятдесять три… зі мною… - від несподіванки Сонька навіть загубила голос.
- Переходите в моє розпорядження! – пояснив той. – Відберіть десятеро людей, повертаємо їх з потягом назад.
- В них немає зброї, - сказав чубатий.
- Видати… Степанов, розпорядись… - наказав начальник.
- Людей накормити… виступаємо через годину… - він відпустив командирів.
Сонька заспішила назад до дівчат. Степанов ще встиг їй сказати:
- Надішли людей за термосами і казанками.
- Добре! – відповіла Сонька.
Біля вагона купчилися солдати, перегукувалися із дівчатами. Сонька їх розігнала і наказала дівчатам вишукуватись по ранжиру. Десятьом самим низеньким сказала, що після вечері їх відправляють назад до штабу.
- Візьми людей і піди до паровозу за термосами з їжею, - наказала вона Оксені.
- Єсть! – відповіла та по військовому і кинулася виконувати наказ. А Сонька знову вишукувала людей в шеренгу і наказала їм:
- Хто вміє стріляти, вийдіть вперед на два кроки!
Вийшла Вірка Козак і ще одна зеківка.
- Йоханий бабай! – вилаялася Сонька, - що мені з вами робити!
Та принесли всього п`ять гвинтівок і Сонька роздала тим, хто вміє стріляти а також Оксені і ще одній зеківці. А п`яту залишила собі, з штиком.
Тут прийшов начальник і відібрав восьмеро дівчат і наказав їм йти за собою.
- Доукомплектуємо санітарками, - пояснив він Соньці. Серед них опинилася і Вірка Козак. Вона благально подивилася на Соньку і та сказала начальнику:
- Рядовий Козак мій заступник, візьміть когось іншого!
Начальник гримнув на неї:
- Тут наказую я! – але уважніше подивившись на Соньку, погодився: - Добре, хай залишається!
Оксеня принесла термоси з їжею і заходилася ділити, це в неї добре виходило, пригодився зеківський досвід. Дівчата обступили Оксеню зі всім, що в них було: казанки, миски, в одній зеківці виявилася навіть алюмінієва склянка.
Суп пахнув апетитно, був із тушонки. Такого вони в таборі не їли.
А наостанок, перед тим, як піти до того села Могили, Сонька поділила дівчат, які залишились, на три частини і призначила до них трьох старших – Вірку, Оксеню і ту третю, що вміла стріляти.
- Як тебе звати? – спитала її Сонька.
- Манюня, - відповіла та.
- Манюня, - повторила за нею Сонька, - звідки ти навчилася стріляти, Манюня?
- В мене був батько офіцер, - відповіла дівчина, - він мене навчив.
Сонька хотіла ще щось спитати Манюню, та глянувши на дівчину, стримала себе.
Та до невідомої Могили дійти не вдалося. Коли відійшли від залізниці кілометрів півтора, їх наздогнав наказ зупинитися і зайняти позиції саме тут, щоб захищати залізничну колію. Дуже вчасно, бо дівчата вже втомилися і розтяглися по дорозі, як їх не підганяла Сонька.
- Не відставайте, дурепи! – гриміла вона на них, - загубитесь у темряві.
Та дівчатам було байдуже, вони насолоджувалися свободою.
- Нарешті можна йти, куди хочеш! – сміялися вони.
Прибіг заклопотаний Степанов і дав наказ копати окопи.
- Чим? – спитала його Сонька. Він тільки махнув рукою і знову зник у темряві. Прийшлося заночувати серед поля.
Тільки коли наступив світанок, Сонька зорієнтувалася і відвела дівчат до лісу, все ж таки якийсь захист. І вчасно, бо налетів німецький літак, покружляв над ними і скинув кілька бомб на сусідів, що окопалися у полі.
Знову прибіг Степанов і забрав ще кількох дівчат перев`язувати поранених. Сонька спробувала їх не віддавати:
- Та я так зовсім без людей залишусь! – визвірилась вона на Степанова, та той її не слухав. І знову зник. Цілий день сиділи в лісі. Німців не було видно. Іноді налітали німецькі літаки і бомбили солдат у полі.
- Чому вони сидять у полі? – спитала Оксеня у Соньки, - їх же там усіх переб`ють!
І Сонька вирішила піти і доповісти начальнику, що краще заховатися у лісі, а якщо німці підуть тут, то ліс вони не минуть, бо іншої дороги до залізниці немає.
- Залишаєшся за мене! – сказала вона Вірці і пішла до начальника. Той сидів у землянці, яку встигли викопати солдати, за столом і пильно розглядав карту.
- Можна до вас звернутися, гражданін начальник? – спитала Сонька, вона колись бачила у фільмах, як це робиться і собі так захотіла зробити.
- Слухаю! – погодився старший у війську, розглядаючи красиву, трошки бліду від безсоння, як він думав, а насправді не кормили достатньо гади у ГУЛАГу, свою підлеглу.
- Ворог весь час вас бомбардує, бо бачить вас, - доповіла Сонька, - а якщо відвести людей у ліс, то він вас вже не помітить, а мимо нас пройти не зможе, ми його оточимо з обох сторін, - виклала Сонька свій простий до геніальності план.
Начальник відкрив рота, потім закрив, подивився на Соньку, знову на карту, стукнув себе по лобі, засміявся:
- Господи, як все просто. А ми тут мордуємося!
І правда, коли бійці передислокувалися у ліс і німці захотіли через поле наступати на залізницю, то вогнем з обох сторін їх відігнали назад.
У своєму підрозділі Сонька зробила нову перестановку, поділила своїх дівчат на дві групи і поставила на чолі Вірку і Манюню, а Оксені наказала забезпечувати їжею і та хутко зникла за колією і через якусь годину з найближчого села на підводі привезла все, що Бог їм послав і місцевий колгосп «Червоне життя». Накормила своїх дівчат і ще залишилося іншим бійцям.
Німці більше не сунулися на це поле, а обійшли і його і ліс, де заховалися дівчата, і попрямували далі на схід. Прийшлося відступати. Якось несподівано біля Соньки опинився Степанов, йшов, тримаючи на плечі гвинтівку, потім забрав у Соньки її гвинтівку, сказав:
- Давай понесу.
Сонька хотіла відмовитись, але глянувши на чубатого, промовчала, хай несе, якщо хоче.
Увага цього хлопця була їй приємна. Врешті решт вона жінка а не якась там зеківка, яку треба весь час підганяти!


P.S. Оповідання написане на основі документів.

01.01.2006р.
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
Свидетельство о публикации № 11933 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Рассказы
  • Читателей: 1 233
  • Комментариев: 0
  • 2016-12-21

Стихи.Про
Десь на цій великій невідомій війні. Віталій Шевченко
Краткое описание и ключевые слова для: Десь на цій великій невідомій війні

Проголосуйте за: Десь на цій великій невідомій війні


    Произведения по теме:
  • Залишився жити
  • Оповідання з часів війни про переправу в Запоріжжі. Друга історія із серії "Незвичайна історія на війні". Віталій Шевченко.
  • Меморіал воїнам
  • На війні як на війні. Віталій Шевченко
  • На зорі життя
  • Після війни у селі, дитячі судьби. І з неї самі вилетіли оті слова, які вже не заховаєш нікуди: - Твій батько герой… і красивий… мені баба Варка казала. Віталій Шевченко

 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail: