"Потонули во тьме нашей жизни страницы..."

Тиха лірика в російській поезії. Серед тих, хто першими торували шлях до правдивого зображення війни, були поети «тихой лирики». Виталий Шевченко.

Мені тепер вже важко згадати, коли я відкрив для себе «тихую лирику» російської поезії. Мабуть, десь у 70-х роках. Зустрівшись із поезією Миколи Рубцова, Анатолія Жигуліна, Олексія Прасолова, Анатолія Передрєєва, Володимира Соколова, її ніколи вже не можна було забути.

Тихая моя родина!
Ивы, река, соловьи…
Мать моя здесь похоронена
В детские годы мои.

– Где же погост? Вы не видели?
Сам я найти не могу. –
Тихо ответили жители:
– Это на том берегу.

Тихо ответили жители,
Тихо проехал обоз.
Купол церковный обители
Яркой травою зарос.

Там, где я плавал за рыбами,
Сено гребут в сеновал:
Между речными изгибами
Вырыли люди канал.

Тина теперь и болотина
Там, где купаться любил…
Тихая моя родина,
Я ничего не забыл.

Новый забор перед школою,
Тот же зелёный простор.
Словно ворона весёлая,
Сяду опять на забор.

Школа моя деревянная!..
Время придет уезжать –
Речка за мною туманная
Будет бежать и бежать.

Николай Рубцов

Оця тиха поезія про те, що оточує нас з вами, малу Батьківщину, матір, яка невсипущою працею підняла вас, про батька чи старшого брата, які не повернулися з війни, про важкі роки воєнні чи післявоєнні, все це було близьке вашій душі, торкалося до вашого серця.

Утиные Дворики – это деревня.
Одиннадцать мокрых соломенных крыш.
Утиные Дворики – это деревья,
Полынная горечь и желтый камыш.

Холодный сентябрь сорок пятого года.
Победа гремит по великой Руси.
Намокла ботва на пустых огородах,
Увяз студебеккер в тяжелой грязи.

Утиные Дворики…
Именем странным
Навек очарована тихая весь.
Утиные Дворики…
Там, за курганом,
Еще и Гусиные, кажется, есть…

Малыш хворостиной играет у хаты.
Утиные Дворики.
Вдовья беда.
Все мимо
И мимо проходят солдаты.
Сюда не вернётся никто никогда.

Корявые вербы качают руками.
Шуршит под копной одинокая мышь
И медленно тают в белесом тумане
Одиннадцать мокрых
Соломенных крыш.

Анатолий Жигулин

І маловідомі на той час поети зверталися до вас своїми рядками поезій, які точно влучали у ваше серце. Тоді, коли ще скрізь партійні працівники, у яких очі запливають жиром від тяжкої праці, з високих трибун волали, що «никто не забыт, ничто не забыто!» А у них під носом були тисячі не похованих солдатів, і «… нам нужна одна победа, одна на всех – мы за ценой не постоим». І тепер бачимо біля кожного села українського братську могилу полеглих у бою. І вперше почали про це розповідати саме поети «тихой лирики»!

Только выйду за ворота,
Только выбегу, и вот,
Вижу: движется пехота,
По бокам стоит народ…

За колонною колонна,
Колыхаются полки –
Непреклонные знамена,
Неуклонные штыки.

За шеренгою шеренга –
Грудь равняется на грудь –
Пылью светятся железной,
Потом, блещущим, как ртуть.

За винтовкою винтовка –
Монолитный взмах руки…
Алюминиевые только
Им мешают котелки.

Этих касок половодье!
Этих труб литая медь!
Мне догнать бы их сегодня,
Попрощаться бы успеть.

Анатолий Передреев

Війна, справжня, не видумана у штабах, яка двічі прокотилася залізним мечем по землях нашої України у 1941 та 1943-1944 роках. І тоді, коли багато борзописців прославляли партію, яка вела на подвиг радянський народ у Великій Вітчизняній війні, ці поети обережно доторкнулися до ран народу і зуміли їх показати усім тим, хто міг їх побачити і відчути своїм серцем.
І серед тих, хто першими торували шлях до правдивого зображення війни, були поети «тихой лирики».
Коли я прочитав вірш Анатолія Передрєєва «Воспоминания о старшем брате», то в мене тьохнуло серце: це ж про мого старшого брата Альошу, який загинув десь під Берліном у дев’ятнадцять років. Теж невідомо де загинув і де його могила, як і у вірші поета.

То ли сон о старшем брате,
То ли память детских лет:
Рук широкое объятье.
Портупея. Пистолет.

Помню всё на цвет, на запах,
Помню, главное, на слух:
«Дан приказ ему на запад…» –
Песня слышалась вокруг.

С этой песней на неделю
Прибыл он под отчий кров…
С этой песней скрипнул дверью,
Слышу скрип его шагов.

Скрип шагов живого брата,
Уходящего от нас, –
Дан приказ ему на запад,
Дан приказ,
Приказ,
Приказ.

…Он успел из-подо Львова,
Первым принявшим грозу,
Написать четыре слова:
«Был в бою, стоим в лесу…»

Не узнать мне, что с ним сталось
Во втором его бою,
Может, после не осталось
Даже леса в том краю…

Не воротится назад он,
Слишком столько долгих лет
Дан приказ ему на запад…
Портупея… Пистолет…

А в моїй пам’яті залишилося, як брат підкидує мене у дідусевому саду високо в небо і я лякаюсь і намагаюся схопитися за плечі брата, а потім він зриває з дерева яблука і пригощає мене ними. І таких великих яблук я у своєму житті більше ніколи не бачив.
Оце і все, що я запам’ятав: веселе обличчя брата і яблука, яблука і… веселе обличчя брата…
Спотикнувся я і об вірш Юрія Кузнєцова «Возвращение».

Шел отец, шел отец невредим
Через минное поле,
Превратился в клубящийся дым –
Ни могилы, ни боли.

Мама, мама, война не вернет…
Не гляди на дорогу.
Столб крутящейся пыли идет
Через поле к порогу.

Словно машет из пыли рука,
Светят очи живые.
Шевелятся открытки на дне сундука –
Фронтовые.

Всякий раз, когда мать его ждет, –
Через поле и пашню
Столб крутящейся пыли бредет,
Одинокий и страшный.

Я тоді згадав розповідь дружини, в неї загинув батько у 1944 році на сумно відомому Нікопольському плацдармі.
Вона розповідала, що коли стало відомо, що війна закінчилася і всі в містечку раділи, сміялися, обнімалися, а мати з бабусею стояли біля свого подвір’я і плакали, бо у бабусі загинуло обидва сини на фронті, татусь моєї майбутньої дружини і дядько Микола, і моя майбутня дружина ніяк не могла зрозуміти, чого вони плачуть, коли всі навколо радіють, бо війна ж скінчилася!
Коли мій молодший брат Гарік вперше ознайомився із віршами поетів «тихой лірики», то він сказав:
– Молодці, хлопці, немає у них жодного рядка про цю вонючу партію!
Хоча потрібно відмітити, що те, що сходило з рук російським поетам, то те було крамолою для українських. Наприклад, коли російський поет напише:
«Россия, Русь, земля моя родная!» то крім схвалення від критиків і читачів, нічого йому не буде. А якщо український поет напише: «Україна, ненька моя рідна! За тебе віддам своє життя!» то буде мати, як мінімум, звинувачення ув українському буржуазному націоналізмові!
Що це так і нічого не міняється у сусідів, подивіться на те, що зараз відбувається на Донбасі та Криму.
На жаль, таке відношення виховувалося у наших сусідів з давних давен. Навіть і кращі російські поети цього не минули! Ось що пише «тихий лирик» Юрій Кузнєцов у своєму вірші:

Родные черты узнавая,
Иду от Кремлевской стены
К потемкам ливонского края,
К туманам охотской волны.

Ливонский край – це сучасна Литва, суверенна держава, навіть тоді, коли її прихопив СРСР і цього не визнали держави світу і виключили СРСР із Ліги Націй. А в Охотському краї збереглася жменька аборигенів, які ще не зникли від братських обіймів старшого брата. На сьогодні в ньому мешкає : 949 евенів, 120 евенків, 6 удегейців, 5 негідальців, 4 нівхи та один нанаєць. Тобто, кожний десятий мешканець цього краю.
І на завершення своїх нотаток зазначу, що коли наші сусіди вилікуються від імперського шовінізму, то їм ціни не буде і на цьому шляху лікування їм будуть завжди допомагати кращі поети «тихой лирики».

Как я хочу, чтоб строчки эти
Забыли, что они слова,
А стали: небо, крыши, ветер.
Сырых бульваров дерева!

Чтоб из распахнутой страницы,
Как из открытого окна,
Раздался свет, запели птицы,
Дохнула жизни глубина.

Владимир Соколов

21.01.2017 р. – 23.01.2017 р.
Свидетельство о публикации № 12149 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...


Проголосуйте. "Потонули во тьме нашей жизни страницы...". Тиха лірика в російській поезії. Серед тих, хто першими торували шлях до правдивого зображення війни, були поети «тихой лирики». Виталий Шевченко.
Краткое описание и ключевые слова для "Потонули во тьме нашей жизни страницы...":

(голосов:4) рейтинг: 100 из 100
    Произведения по теме:
  • Крапку ще ставити рано
  • Треба і далі йти складними шляхами дослідника до істини! Віталій Шевченко.
  • Тревожный житель земли: встречи с Николаем Рубцовым
  • Воспоминания о встречах с Николаем Рубцовым во время совместной учёбы в Литинституте, об общении и дружбе с поэтом.
  • Души немолкнущие струны
  • Николай Рубцов и Людмила Дербина: трагедия любви и смерти. Рубцов прекрасно понимал, какая пропасть лежит между ним и Дербиной. Казалось бы, два замечательных поэта, красивых, молодых.
  • Одинокий журавль: о поэзии Николая Рубцова
  •  Статья о поэзии Николая Рубцова. Поэзия Рубцова как бы предвосхищала изменения в общественном сознании, указывала путь. Евгений Пугачёв.
  • «Cas leti...»
  • Нарис про роман Мілана Матєйчика «Помирати треба натще» (журнал «Всесвіт» №3–4, 2011 р.) на тлі спогадів про післявоєнне буття чехів-переселенців в Західній Україні. Віталій Шевченко.

  • Валентина Хлопкова Автор offline 24-01-2017
Віталіє Івановичу, дуже цікава інформація. Дякую.
  • Виталий Шевченко Автор offline 26-01-2017
Дорога пані Валентино! Дякую на доброму слові! Оце тільки зараз написав Вам!
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
"Потонули во тьме нашей жизни страницы..."