Не вічні ми, та вічнеє життя...

Да пошле Господь усім людям безтурботне і чесне життя! Віталій Шевченко.

Десь тут її скинули з потягу. Місточок, річечка, залізнична колія вбігає у лісок. Дерева, акації, липи, дуби підбігають до самого потягу, простягаючи до нього свої зелені віти, щоб через хвилину відбігти і знову випустити його на широкий простір.
- Десь саме отут! – чути чийсь роздумливий голос, - пам’ятаю оцю річечку.
- Вона ще була жива?
- Ні, вже відійшла… від нас…
Вони якийсь час стояли на роз’їзді, його і сьогодні звідси видно, побілені стіни, чорний дах. Він добре пам’ятає це, бо конвоїри саме під час руху потягу відкрили двері, щоб її скинути.
Він ще запам’ятав її біле, втомлене обличчя, закриті очі, солдати ногами зіштовхнули її з підлоги униз і він наважився, бо все одно попереду чекала смерть. Рвонувся і плигнув слідом за нею.
- Стой, гад! – кричали з вагону, ляскали постріли, а він сторчма летів межи дерев і на його щастя
не зіткнувся ні з одним з них. Потім підхопився і щодуху побіг як надалі від цього місця. Коли вже не було сил бігти, впав і лежав, віддихаючись. А потяг давно пішов. Ті не стали зупинятись, куди там, німці за спиною.

Він, молодий студент університету, знав творчість її батька, помер той ще задовго до революції. На знаменитій світлині, де знялися найвідоміші письменники у Полтаві на згадку про відкриття пам’ятника Котляревському, сидить і він.
Якось їй нагадав про це. Вона посміхнулася і спитала:
- Як вас звати?
Він дуже здивувався, чи не вперше в його житті звернулися до нього на «ви».
- Юрко…
- Ви ще молодий… ви повернетесь у Київ…
І було в її голосі щось таке, що він швидко-швидко заговорив до неї:
- І ви теж повернетесь у Київ… обов’язково…
Вона подивилася на нього, посміхнулася:
- Хіба що своїми творами… Але все одно спасибі на доброму слові…

І хоч роз’їзд був недалеко, але прийшлося до нього довго йти, колія вигиналась кудись убік, а вони, люди в основному підстаркуваті, втомилися. Його онука, у такому віці, як він тоді, дивилася на все широко відкритими очима. Отут йшов потяг, і її дід, тоді молодий хлопчина, стрибнув з нього, і залишився живим, бо тоді не було б її.
Вона дивувалася з цього і не розуміла, як так не було б її… А він таки повернувся тоді у Київ, розтерзаний і німцями і нашими, і заходився шукати її родичів, але не знайшов нікого. Тільки взнав, що єдину доньку письменниці розстріляно у катівнях НКВС.

На роз’їзді мешкала молода сім’я, він і вона, хто тут жив до них, та ще під час війни, вони не знали. Здивовано дивилися на іноземців, які розмовляли їхньою мовою.
Далі йти було вже нікуди. Вирішили пом’янути саме отут, біля колії. Але молода, здогадавшись, що вони хочуть робити, пошепки щось сказала чоловікові, той кивнув головою і вона запросила всіх до хати.
- Прошу всіх до хати. Звиняйте, що тісно.
А сама почала щось смажити на маленькій кухоньці. Це дуже сподобалося професорові із Торонто:
- Бачите, як файно, не загинули наші українські звичаї!
Потім сиділи тісно притулившись один до одного за маленьким столиком і дивилися на нього, він хотів піднятися, та не зміг.
- Кажіть сидячі! – залунало навколо. Він дивився на всіх присутніх, на свою онуку, на молодих залізничників, до горла підкотилася гаряча хвиля, він проковтнув її і сказав:
- Я все життя надіявся, що зможу таки повернутися сюди і пом’янути всіх, хто загинув в лабетах тоталітаризму і особливо її, яка прийняла свій хресний шлях на моїх очах.
Тихенько випили, кожний свою чарочку, хто заморського коньяку, хто міцну українську горілку, а кому не вистачило, то і місцеву чисту, як сльоза, оковиту.
Помовчали, а потім загомоніли, кожний про своє. А професор, який випадково опинився біля чоловіка молодиці, сказав йому, нахилившись до його вуха:
- Коли втрапите до Торонто, то спитайте там Гаву, це я, мене всі там знають.
Чоловік кивав, дійсно, оце як потраплю до Торонто… А професор підняв руку і процитував із заповіту її батька:
- …мати свою, дружину мою Софію, не залишати без доччиного доглядання, хоча самовідданості дочки моєї Людмили немає кордонів. За тим, в очикуванні Справедливого Суду, я прошу у всіх любих і близьких моєму серцю друзів – дружини та дітей – вибачення за все, що коли-небудь учинив, по безсиллю людському, скривдивши їх, усвідомлюючи, що безмірно їх усіх люблю і труджуся до останніх сил своїх їм на добро. Да пошле їм усім Всевишній безтурботне і чесне життя, да не згасне в їх серцях любов до своєї батьківщини і її народу, яка зігрівала мене все моє життя.

Всі сиділи мовчки, слухаючи ці гарні слова і приймаючи їх до самого свого серця. Як робили це колись до них і робитимуть після, бо не вічнії ми, та вічнеє життя.

08.09.2001 р.
Свидетельство о публикации № 12195 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Рассказы
  • Читателей: 725
  • Комментариев: 0
  • 2017-01-26

Проголосуйте. Не вічні ми, та вічнеє життя.... Да пошле Господь усім людям безтурботне і чесне життя! Віталій Шевченко.
Краткое описание и ключевые слова для Не вічні ми, та вічнеє життя...:

(голосов:2) рейтинг: 100 из 100
    Произведения по теме:
  • Кущ шипшини
  • Про дідів та батьків наших. Вбитий німцями чоловік, який пропав на фронті, приходить до дружини у сні і вказує, де його могила. Реальна подія. Віталій Шевченко.
  • Не кожному доля дарує кохання
  • Це треба відчути десь біля нас. Віталій Шевченко.
  • Я жінка!
  • Оповідання про почуття, які треба берегти усе життя. Щастя материнства і подружня зрада. Жінка, яку несправедливо образили. Віталій Шевченко.
  • Сучасна історія
  • Десь біля нас... Віталій Шевченко.
  • Просто людина
  • Оповідання про концерти на війні. Третя історія із серії «Незвичайна історія на війні». Віталій Шевченко.

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
Не вічні ми, та вічнеє життя...