"Мені сльози з очей йдуть..."

Ніяк до цього не можна звикнути Віталій Шевченко

Сержант Пробийголова співчутливо подивився на своє воїнство. Перед ним стояли втомлені украй пішим переходом дівчата, одягнені хто як міг, хто в шинелях, а хто у куфайках. На головах теж був повний розгардіяш, у одних пілотки, в інших каски, а ще в інших шапки. Дивилися на нього, свого командира, з під лоба, - дай нам відпочити, стомилися ж.
- Добре, дівчата, відпочивайте! – сказав він. – А я піду до начальства, взнаю, що і як.
А їм тільки це і треба, обліпили три крайні хати у селі. Кому пощастило, ті вже були у середині, а хто гав ловив, ті посідали під хатами, закуняли, поки є час, бо їхній командир міг з’явитися кожної хвилини з якимось завданням.
Христинка Чміль закуталась у свою завелику шинелю, натягнула пілотку на вуха і присіла під хатою, обпершись спиною об стінку, бо навіть місця не хватило попасти до сіней, там були ті, кому повезло більше ніж їй.
Вона сюди у штрафбат потрапила з тиждень тому, а здавалося, що була тут усе своє коротке життя. До неї приставав у колишній частині, де вона раніше воювала, один командир, офіцер, завжди напідпитку, і вона не погодилася бути з ним, бо Христинка собі уявляла біля себе зовсім іншого хлопця, з яким буде усе своє життя.
І тепер маєш, загнав,скотина, сюди у штрафбат. А таких тут більше 300, з поламаними долями. Але не здаються, надіються на щось. Їхній командир, сержант із козацьким прізвищем, як може, заступається за них, але даремно, бо посилають їх у самі найтяжчі місця. Оце і зараз, невідомо, що буде, та гарного нема чого чекати.
Вона незчулася, як закуняла, бо раділа, що може, хоч так, притулитися до холодної стіни хати і відпочити.
Пробудилася від того, що хтось над нею сказав:
- Господи! Це ж дівчата!
Вона відкрила очі і побачила, що над нею стоять розвідники зі своїм командиром, верталися з
німецького тилу. Вони з подивом дивилися на дівчину, яка притулилася до стіни хати. Але це була якась мить, бо зразу же з хати вискочили усі, хто там був і оточили розвідників.
- О, хлопці!
- Які красиві!
- Залишайтеся з нами!
- Матусин синочок! Йди до мене!
- Ха-ха-ха!
- Ти диви,він ще соромиться!
Командир розвідників не відійшов від Христинки, простягнув їй руку, допоміг піднятися, спитав:
- Хто ви такі?
- Та, - сказала Христинка, - Ми…штрафники…
Хлопець, а було йому не більше 25, такий самий, як Христинка, здивовано дивився на дівчину. Спитав: - А де ваша зброя?
Відповіддю йому був сміх дівчат:
- А у нас немає зброї!
- У нас зовсім інша зброя!
- Ха-ха-ха!
- Підійди, ми тобі покажемо нашу зброю!
Але тут зайшов у двір сержант Пробийголова з алюмінієвим кухлем у руках, а позаду нього
двоє дівчат тягнули з собою бідон.
- Шикуйтеся! – наказав сержант і веселі дівчата миттєво вишикувалися перед ним на очах отетерілих розвідників.
Бо сержант збирався давати їм по кухлю горілки, значить, підуть в атаку. Тільки Христинка не
захотіла шикуватися, бо відмовилася на очах у розвідників пити горілку. І розвідники під сміх і жарти дівчат тихо ретирувалися з подвір’я.
Та щось зламалося у планах високих командирів, чи розвідники принесли потрібні розвіддані, але атаку штрафників на німецькі редути відмінили.
- Відпочивайте! – знову наказав сержант і ушився кудись по важливих справах.
Тоді Христинка випила своїх наркомівських 100 грамів, раз нікого з розвідників не було у подвір’ї, і підійшла до старої груші, яка росла перед дверима хати і зірвала грушку, що росла на дереві, ховаючись від людей у зелених гілках.
«Смачно!» - подумалось їй і вона пішла далі у садок, який був за хатою. Так само зірвала яблуко а потім кілька слив. Посміхнулася, бач, ніхто не здогадався. Мало не впала, бо сто грамів на голодний шлунок почали діяти.
Непомітно підійшла до якоїсь повітки, хотіла її обминути, та несподівано звідкись випнувся боєць із автоматом у руках:
- Сюди не можна! Повертай назад!
- Ччому? – не погодилася Христинка, - я ттут ггуляю!
- Не можна! – на неї дивилося суворе хлопчаче обличчя. – Бо стрілятиму!
На голоси з сараю визирнув лейтенант. Здивовано дивився на дівчину:
- Це ви?
Христинка впізнала командира розвідників:
- А що вви ттут рробите? – заплітався язик у неї.
Він уважно подивився на дівчину, на її веселу посмішку, здогадався, що з нею, сказав:
- Йдіть зі мною! – і повів її у сарай. Христинка слухняно пішла за ним.
- Сідайте, - сказав лейтенант, - Мартиненко, дай дівчині поїсти!
- Єсть! – відгукнувся хлопчачий голос і перед Христинкою миттєво з’явився казанок із гречаною кашею з тушонкою.
Вона втягнула в себе повітря, посміхнулася лейтенантові:
- Смачно!
Мартиненко сунув у казанок ще й дерев’яну ложку і Христинка почала їсти. Навколо неї стояли розвідники і великими очима дивилися як вона їсть.
З’ївши кашу, вона захотіла встати і піти, та спіткнулася і мало не впала, і лейтенант встиг схопити її за плечі. Вона несподівано притулилася до грудей лейтенанта і тихо сказала:
- Як тут ггарно у ввас! – засипаючи.
Лейтенант обережно притулив її на старе місце, укрив ліжником:
- Хай спить!
І віддав наказ своїм розвідникам:
- Голосно не розмовляйте!
А в цей час сержант знову вишикував своїх підлеглих. Поступив наказ розвідати підходи до мінного поля.
- Пішли! – наказав він своїм підлеглим. Їм знову пощастило. Бо старий товариш сержанта, мінер Осавуленко, допоміг йому із міношукачем. Тому із дівчат ніхто не підірвався.
Коли встановили проходи і сиділи і відпочивали, то Пробийголова сказав Осавуленку:
- Шкода дівчат, гинуть як мухи у глею.
- А чому так? – поцікавився Осавуленко.
- Бо дуже самостійні! Не підкоряються начальству. Їм навіть не видають зброю і не зараховують у штат! – відповів Пробийголова.
- Не знаєш, що робити! – пхикнув Осавуленко. – Видай їм документи і відпусти їх на всі чотири сторони. І ніхто не взнає.
Пробийголова тільки мовчки дивився на свого товариша.
А в сараї в цей час прокинулася Христинка і з подивом дивилася навколо себе. Усміхнені молоді
обличчя солдат розвідників, уважне обличчя знайомого лейтенанта… Вона схопилася з місця і завмерла, прижавши руки до грудей:
- Я,я, - тільки і сказала.
- Нічого, не хвилюйтеся, зараз усе вирішимо! – посміхнувся їй лейтенант. – Дайте вашу червоноармійську книжку!
- В мене її немає, - розгублено відповіла дівчина.
- Як немає? – настала черга дивуватись командиру розвідників.
- Стару відібрали, а нову не виписали… так у нас у всіх… в штрафбаті…
- Так, що, ви ніде не значитесь? – дійшло тут до лейтенанта і він скомандував:
- Мартиненко! Негайно виписати бійцю червоноармійську книжку!
- Єсть виписати! – відгукнувся невидимий Мартиненко, не підозрюючи, що теж саме збирається зробити невидимий тут сержант Пробийголова.
- Тільки яке їй виписати прізвище? – спитав Мартиненко у лейтенанта. Лейтенант помовчав, подивився на дівчину, що притулилася поруч, і зніяковіло проказав:
- Можеш написати моє прізвище… Так мені буде легше її захищати…
Христинка великими очима дивилася на нього…
Дійсно, лейтенант Підкуймуха був правий, розшукати під іншим прізвищем бійця буде практично неможливо, бо ніхто не повірить, що хтось може створити жіночий штрафний батальйон без зброї і документів. Не повірите і ви!
13.01.2017р.
Выразить благодарность автору можно нажав на кнопочки ниже
http://stihi.pro/12502-men-slozi-z-ochey-ydut.html
Свидетельство о публикации № 12502 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Рассказы
  • Уникальных читателей: 233
  • Комментариев: 2
  • 2017-02-20

Проголосуйте. "Мені сльози з очей йдуть...".
Краткое описание и ключевые слова для "Мені сльози з очей йдуть...":

  • 100

    Произведения по теме:
  • Поле соняшників
  • Зустріч з американцями після війни. Солдат-водій і американки. На узбіччі стояли дівчата в формі американської армії, чекали поки повз них проїде колона радянських автомашин. Віталій Шевченко.
  • Після війни
  • Новела про кінець війни ВОВ. Прощання солдат, дівчина-пепеже і нове кохання. Вона прикрила обличчя руками, тільки було видно усміхнені очі. Віталій Шевченко.
  • Руфка
  • Оповідання про героїню ХХ століття. Віталій Шевченко
  • Державна справа
  • Оповідання про розшук і захоронення бійців Вітчизняної війни відразу після Перемоги. Державная справа, яка була доручена дівчаткам. Віталій Шевченко.
  • Гостювання на празнику життя
  • Оповідання про війну 1941. Віталій Шевченко. – Майстрюченко? – перепитала вона. – Погано з ним. Ще на початку війни згорів у танку. Підбили його десь під Голубечем.

  • Безух Юрий Валентинович 21-02-2017
Повіримо, ще й як і стільки таких поховань тільки на Запорожжі! Дума Росія (14.02.17) врешті визнала що у війні загинуло не 6 млн. як брехав товариш Сталін, не 10 як молов Микита, не 20 як розповідав дорогий Леонід Ілліч і не 27 як розповідав перебудовник Горбачов, а 42млн, в т.ч. 19млн. у збройних силах. Це без тих 5млн. дітей які не доросли до 4х- років.
Велика шана вам Віталій Іванович, за те що ви робите. і за геть фантастичний щасливий кінець.
  • Виталий Шевченко 21-02-2017
Дякую, дорогий Юрію Валентиновичу, за відгук! Рука не піднялася вбивати таких молодих і красивих...
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
"Мені сльози з очей йдуть..."