Постскриптум до інтерв’ю Володимира Віхляєва

Про що думаю, про те і пишу! Віталій Шевченко

Звернув увагу на інтерв’ю, яке надруковано у «Запорізькій правді» (23 лютого 2017 року) з головою Запорізької обласної організації Національної спілки письменників України Володимиром Віхляєвим.
Воно досить цікаве і я постараюся поділитися з читачем думками, які виникли при його читанні. Відверто скажу, що писати буде дуже важко, бо щоб в мене не вийшло, як в тому вірші, який виник ще за часів радянської літератури:
«Нам, товарищи, нужны
Подобрее Щедрины
И такие Гоголи,
Чтобы нас не трогали».
Тобто, якщо писати відверто, то наживеш собі ворогів. Як тут не згадати, що я мав в свій час необережність сказати одному запорізькому поету, що Григорій Іванович не вихована і не освічена людина і він зразу же побіг і доніс Григорію Івановичу про це. А позаяк він тоді мав великий вплив на місцевий літературний бомонд, то Григорій Іванович наполіг, щоб ув альманасі, який готував Конгрес літераторів України разом із обласною Спілкою письменників України мене не було. Що і відбулося!
Але нічого не поробиш. Якщо писати правду, то буде багато незадоволених, якщо писати так, щоб «никого не трогать», то немає ніякого сенсу взагалі писати. Тому піду по першому шляху!
Уважно прочитавши інтерв’ю, я зрозумів, чого метри запорізької літератури Микола Білокопитов, Кость Сушко та Пилип Юрик не вступили у затяту боротьбу за обласну письменницьку булаву! Бо тому, хто буде вибраний на цю посаду, прийдеться вигрібати із смердючої ями, яку створив у письменницькій запорізькій організації Григорій Іванович. А вони, крім усього іншого, ще не мають юридичної підготовки, а тут знайшовся молодий, талановитий хлопець, та ще й юрист. Йому і карти в руки!
Вийшло так, що я спостерігав (і брав посильну участь) за роботою обласної спілки письменників з 1980 року. В мене, як і в багатьох людей, які починали «мережити» слова на папері, були наївні думки, що, якщо ти починаєш писати і друкуватися у місцевій пресі, то ти таким чином прилучаєшся до кращих людей твого народу. Я ходив і дивився на зборах на Петра Павловича Ребра, Миколу Лиходіда, Віктора Черевкова, Михайла Ласкова знизу уверх, ловив кожне їхне слово.
Але коли в мене вийшла перша моя книжка новел «Летним вечером в городе» в 1992 році і я поткнувся до Петра Павловича, мовляв, «в мене вийшла книжка оповідань, і… теє… можливо… мене… можна… теє… туди… у спілку?» Тут і почалося! «Розумієш! Віталій… ти пишеш російською… а в тебе таке прізвище! В Києві не зрозуміють!» Бачте як! І мова не така і прізвище не таке! Дійсно, нехер тебе там делать, писателю!
Прийшлося знову ходити на збори і дивитися знизу угору на неприкасаемых. З часом я зрозумів, що скільки я туди б не ходив і щоб не робив, в мене щось буде не так для прийому у «неприкасаемые».
І тому дорогий пане Володимире у своєму розлогому інтерв’ю трохи лукавить, коли каже, що «зараз спілок письменників багато. Я часто зустрічаюся з їхніми членами. Національна спілка відрізняється від таких організацій ретельним, принциповим підходом до прийому нових членів спілки. Тому саме в НСПУ потрапляє найменше графоманів».
Я думаю, що графоманів скрізь багато, і головне в роботі кожної спілки це не боротьба із графоманами а виховання талановитої молоді. І коли цю молодь підтримувати, то в неї ростуть крила і вона досягає таких висот, про що ніхто ніколи і не подумає.
Я, коли зрозумів, що обласна Спілка письменників це самозакохана в собі закрита інстанція, то перестав туди ходити. Міг би привести конкретні прізвища, та не хочу нікого ображати, бо більшість з них вже пішли з життя.
Розказують усім нам, які вони надзвичайно талановиті особистості, а самі при кожній можливості бігають ув обласну держадміністрацію, щоб випросити для своїх книжок гроші. Ось вам і уся графоманія!
Коли створювався у Запоріжжі Конгрес літераторів України, то і я опинився серед засновників цієї авторитетної організації. Серед них були Юрій Базилєв, Олександр Бродецький, Євген Гринберг, Андрій Ковтун, Маргарита Мислякова, Тетяна Окунева, Тетяна Патенко, Віра Пашкова, Раїса Пепескул, Алла Серова, душа і двигун нашого товариства Світлана Скорик, Борис Ткаля… Чудові поети і прозаїки!
Вони всі були, до речі, у найближчому запасі в Петра Павловича Ребра. Тобто, якщо не сьогодні, то завтра, надійтеся, будете прийняті до спілки! Ходіть, шановні! Надійтеся і чекайте!
Але на якихось етапах свого ходіння вони теж зрозуміли, що це звичайна казочка про білого бичка. В них, мабуть, вийшло так, як і в мене: не така мова, не такі прізвища!
А що ми тепер маємо у сухому залишку? Що всі вони, кого я перерахував вище, відбулися як чудові поети та прозаїки. Що сьогодні прекрасні поетеси Світлана Скорик і Маргарита Мислякова, Тетяна Окунева, Раїса Пепескул і Тетяна Патенко, поет і прозаїк Євген Гринберг, прозаїки Юрій Базилєв і Віра Пашкова, Алла Серова і Андрій Ковтун своїми творами оздоблюють запорізьке небо поезії та прози України.
І коли я їх читаю на нашому сайті, то в мене від цього завжди гарний настрій. Бо чудова поезія створює навколо читача безкрайній Всесвіт Добра і Любові.
P.S. Коли я вже написав свій «Постскриптум», то не думав, що буду писати «Постскриптум» до свого «Постскриптума». Але мені потрапили слова з інтерв’ю знаного письменника, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка і багатьох літературних премій Михайла Слабошпицького. Погодьтеся, що літературний рівень його надзвичайно високий. І ось що він сказав:
      «Я не маю жодних ілюзій на майбутнє Спілки письменників – її майбутнє більш ніж проблематичне. Департаментом літератури, як колись, вона вже не буде. І якогось впливу на літературу вже не має і ніколи не матиме. Уявімо собі: майже три тисячі людей(і з них половина – називаймо речі своїми іменами – посередності або й безталанні(!- В.Ш.) сьогодні в Спілці. Приймали всіх, хто хоч якісь книжечки зліпив. У багатьох  професійний рівень – про хист і не говоритимемо – просто жалюгідний. Це нагадує комсомольські й робітничі призови до Спілки пролетарських письменників у 30-ті роки минулого століття, коли в такий спосіб комуністична влада прагнула зміцнити ідейний дух Спілки й поповнювала її агресивними графоманами.
      Я розумію всіх тих письменників, які в останні роки цілковито дистанціювалися від Спілки. Їм не хочеться товктися в цьому «колгоспі».
      Я був секретарем правління Спілки і тоді ще більше допевнився: Спілку неможливо реформувати – вона неминуче розпадеться на низку літературних асоціацій, клубів, гуртків і т. ін. Цей анахронізм сталінських часів урятувати нікому не вдасться.
      Тому всі розмови про єдність письменницьких лав, про одностайність – це як волання в пустелі» (Журнал «Київ», №№7-8,2016р., стор.76 – 77).
       Краще, мабуть, і не скажеш!
                      28.02.2017р. – 03. 03.2017р.
Свидетельство о публикации № 12578 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...


Проголосуйте. Постскриптум до інтерв’ю Володимира Віхляєва. Про що думаю, про те і пишу! Віталій Шевченко
Краткое описание и ключевые слова для Постскриптум до інтерв’ю Володимира Віхляєва:

(голосов:3) рейтинг: 100 из 100

  • Виталий Шевченко Автор offline 3-03-2017
Шановне товариство! Я знайшов додатковий аргумент до свого "Постскриптума", який я розмістив у додатку. Це відомий письменник Михайло Слабошпицький. Він повністю підтверджує те, що я написав раніше у "Постскриптумі". Почитайте його думку!
  • Светлана Скорик Автор offline 21-10-2017
Возможно, всё идёт к тому, что и у нас, как в Европе, когда-то не будет вообще никаких официальных Союзов писателей, только лит.гостиные, творческие клубы, кружки и т.д. Допускаю, что в этой тенденции и нет ничего страшного. Во всяком случае, это не хуже, чем та жалкая ситуация, которая существует в литературе сейчас. Конечно, кому охота при таких обстоятельствах брать на себя ответственность и возглавлять процесс! Теперь понятно, почему не Сушко и не Юрик.
  • Виталий Шевченко Автор offline 21-10-2017
Дякую, Світлана Іванівна,за увагу до мого матеріалу! І спасибі Вам, що Ви так само думаєте!
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
Постскриптум до інтерв’ю Володимира Віхляєва