Невідома красуня

Невідома красуня. Віталій Шевченко

Кращий захист це напад, і вона з усієї сили вперіщила переднього хлопця монтувалкою. Той зігнувся від болю:
- Ти, сука, що робиш?
Вона повернулася до іншого і його змела з дороги. А третій виставив їй назустріч руки з переляканим обличчям:
- Та ти шо, я нічого, тю, дурна! – посуваючись кудись убік.
І тепер вона ходить після роботи, а зміна закінчується у неї завжди півдванадцятої ночі, тільки з монтувалкою, так безпечніше, і хлопці знають про це і мовчки дивляться з напівтемряви, розірвали б її, та не хочуть залишитися каліками.
А потім один з них удень сунувся у маршрутку, побачив її за кермом, вирячив очі, після розказав іншим і вони припинили чіплятися до неї. Робота, відомо, важка, та ще й з дитиною, дівчинка, рочків п’ять вже. Мама з нею сидить удома, коли вона працює. А ви, дурні, до неї чіпляєтесь. Їй не до ваших тупих компліментів, покрути цілий день баранку, отоді побачиш, почім хліб із маслом.
До неї і на роботі чіплялися деякі, та вона їх швидко поставила на місце. Хочеш мати зі мною справу? Спочатку одружися. А потім будемо розмовляти. Таких не знайшлося. Вона зітхнула, а звідки вони тут візьмуться, лицарі, у цьому занедбаному таксопарку? Кому життя теж повертається колючим дротом, як до неї, хоча вона не любить пасти останніх.
В неї машина як лялечка, все на місці, все блищить, поручні з обох боків сидінь, у мужчин з одного боку, а в неї з обох, так дуже зручно для пасажирів, і, якщо треба, то більше набиває їх у машину. Дивуються, коли бачать над собою оце зручне пристосування, бач, як гарно.
Тому «зайців» в неї не буває, вже звикли, і самі платять. Вона і пенсіонерів не виганя, раз двох треба возити, вона їх і возить. І пенсіонери теж звикли до неї, здоровкаються:
- Дай Боже тобі здоров’я, дочко!
В основному старі жінки, старі чоловіки соромляться, платять свої три гривні і їдуть собі мовчки. Власник теж задоволений:
- Ти, Решетько, як блискавка, туди – сюди! Молодець!
І навіть не рахує її виручку, знає, що менше норми не здасть!
Оце все, здається, добре. От тільки чоловіка немає! Мати каже, кінчай із цією роботою, бо залишишся одиначкою. Вона сміється:
- Яка я одиначка! В мене ось Маринка є. Моє золотце!
- Це добре, Вікусю! Але ж чоловіка жінці треба мати! – каже мати і дивиться на неї своїми
великими очима. Як в неї і як в Маринки. Передаються їм у спадок від діда-прадіда оці жіночі принади. І коли прийде свій час, то зупиниться біля них один-єдиний на все життя. Вона зітхнула, думала, зупинився, а він втік, навіть не дочекавшись, коли вона народить Маринку. Та хай йде під три чорти! Таке справжнє диво, оця маленька Маринка!
Вона побачила, що непомітно приїхала вже на останню зупинку. Півгодини буде мати обідню перерву. А якщо швидше поїсть, то можна і раніше виїхати на маршрут.
І тут тільки помітила, що в салоні залишився пасажир, сидів за її спиною. Молодий чоловік, одягнений гарно, на колінах чемоданчик, а очі сумні.
- Виходьте! – сказала йому. – В мене зараз перерва на обід!
- А мені нема куди йти! – посміхнувся він їй. – Я з Донбасу. Оце тільки дібрався до вас.
- Треба не до мене, - відрізала вона йому. – А до влади, нехай вона опікується вами!
Молодик піднявся з місця, потоптався у проході і став на сходинку, щоб вийти з маршрутки. На руці у чоловіка вона помітила обручку.
- А дружина? – спитала.
- Немає… вбили… - зітхнув він.
- Як вбили? – не погодилася вона. – Це ж… це ж…
Дивилася і так великими очима на молоду людину.
- Отак… вбили… краще б мене вбили разом із нею… - молодий чоловік взявся за бильця, щоб вийти з салону.
- Ні! – прийняла вона рішення і зачинила двері у маршрутку. – Зараз ми пообідаємо, що Господь послав і зготовила моя мати! – і заметушилася над своєю торбинкою.
Він засміявся: - Тут і вам одній не вистачить!
- Нічого, нічого, - не погодилася вона, - заморимо черв’ячка, а потім я відвезу вас додому. Зупинитесь у нас. Поки що.
Побачивши, що він хоче щось сказати, додала:
- І не сперечайтеся! В мене є де зупинитись.
- А ваш чоловік? – спитав він.
Вона наче наштовхнулася на перепону, схилила голову:
- Немає… ось… так…
Молодий чоловік знітився: - Вибачайте!
- Нічого! – вона вже розстелила серветку на сидінні і поклала туди їжу: - Пригощайтеся!
Він мабуть перший раз подивився на неї без суму: - Не хочу вас об’їдати! – і проковтнув слину.
Вона засміялася: - Давайте їжте! Мені теж вистачить!
Коли пообідали, вона сказала:
- Відвезу вас зараз додому. Зупинитесь у нас, поки влаштуєтесь. А там побачите!
Подивилася на його обручку і додала:
- Мені ще працювати треба на маршруті!
Потім спитала:
- А як вас звати?
- Семен… Володимирович… а вас? – дивився на неї уважно.
- Вікторія… Іванівна… а мама зве просто… Вікою…
- Ось і познайомилися! – посміхнувся їй оцей Семен Володимирович.
- Добре! - відповіла вона.
Коли приїхали додому, то мати дуже здивувалася, але не стала сперечатися. Раз треба, так треба. Залишивши Семена Володимировича у квартирі, вона поїхала на роботу. Коли уночі повернулася додому, її чекала мати.
- А де Семен Володимирович? – спитала її.
- Спить! Не дочекався, - повідомила мати. – Ходив у крамницю, понакупляв усього. Видно, що грошовитий!
- Треба було не брати! – не погодилася дочка.
- А він мене питав? – посміхнулася мати. – І Маринці купив ляльку. Сподобалася їй. Носила по квартирі весь час із собою.
Вона зазирнула у кімнату, на дивані, розметавшись у сні, спав гість. Затрималась біля дверей на хвильку, зітхнула, хай спить.
Маринка теж спала, цупко тримаючи рудоволосу ляльку. Посміхнулася, треба було і собі купити дитині. Не здогадалася. Хоча часу вільного зовсім немає.
Вранці, коли всі ще спали, вона піднялася, причепурилася і пішла на роботу. В обід поїхала додому, хоч взнає що і як там. Мати на мовчазне питання дочки, відповіла:
- Поїхав по своїх справах, сказав, що повернеться! Хоче в нашому місті відкрити фірму.
Ну, що ж, треба було цього чекати. Хто вона йому? Та ще з дитиною. Бач, називає себе Семеном Володимировичем. Мабуть, якесь цабе!
Зігнула плечі і поїхала на маршрут. Заробляти гроші. Так пролетів тиждень. Завтра зробить собі вихідний, а сьогодні можна повернутися додому не так пізно, а годин у сім вечора.
Коли відкрила двері у квартиру, зупинилася здивовано, там була весела веремія. Чути було, як сміється Маринка, щось їй відповідає чоловічий голос і мати вставляє свої дві копійки.
Зазирнула у світлицю. Дійсно, сам Семен Володимирович своєю начальницькою персоною ганяється за Маринкою, та, сміючись, тікає від нього, а мати, по доброму посміхається, дивлячись на весь цей гармидер.
А на дивані у куточку завмерла маленька дівчинка і перелякано дивиться на неї. Вона підійшла до дівчинки, нахилилася і спитала її:
- Як тебе звати?
- Ганнуся, - прошепотіла та.
Вона підхопила дівчинку на руки, притулила до себе і та тихенько полегшено зітхнула.

10.03.2017р.
Свидетельство о публикации № 12924 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Рассказы
  • Уникальных читателей: 490
  • Комментариев: 4
  • 2017-04-05

Проголосуйте. Невідома красуня.
Краткое описание и ключевые слова для Невідома красуня:

(голосов:4) рейтинг: 100 из 100

  • Александр Таратайко 6-04-2017
От можете ж писати про людське і по-людськи. Якщо захочете. Вибачте. Не хотів реагувати на Ваші публікації, але на цю – не зміг.
  • Светлана Жукова 6-04-2017
Випікає душу оця війна...
Дякую за дійсне болюче!
  • Виталий Шевченко 6-04-2017
Дякую, шановні друзі, за відгуки!
  • Валентина Хлопкова 7-04-2017
Написано щиро, від душі, правдиво-болюче. Не залишає байдужим.
 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:

Код:
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Введите код:

   
     
Невідома красуня