"Почуй же, о Господи, молитву мою!"

"Почуй же, о Господи, молитву мою!" Віталій Шевченко.

Разве мы друг для друга не созданы доброй судьбой?
Нгуен Зу
Це почалося у Костика Банана ще в сьомому класі. Він йшов після уроків додому і у себе в під’їзді побачив маленького сіренького котика, що приткнувся у куточку на першому поверсі. Він тихенько плакав. І Костик його пожалів, підняв з підлоги, притис до грудей.
- Що, сіренький? Щось у тебе болить? – спитав він. І побачив, що у того зламана ніжка. Вправив її. Затис поламане місце у себе в кулачку. І коли приніс додому, то мати спитала Костика:
- Що, захотів мати котика?
- Ні, мамо, - відповів Костик, - в нього зламана ніжка.
- Де? – спитала мати, обдивившись тваринку, - Не бреши мені, в нього цілі ніжки.
Костик здивувався, обдивився і собі Сірого, дійсно, цілі ніжки. Ти диви! І він вперше уважно подивився на свої руки.
Котика вони вже на вулицю не випустили, так він і прижився у них. Особливо любив сидіти у Костика на руках. Мурчав тоді щось і ліз цілуватися у обличчя. Костик сміявся:

- Не підлизуйся!

А той не зупинявся, все хотів віддячити.
Іншим разом Костик прийшов до матері на роботу. Та попросила його зайти до неї, щоб він забрав сумку з мукою, купила, а самій буде важко нести додому, щоб він допоміг. Здається, це було вже у десятому класі. Побачив, як якийсь мамин товариш по службі сидить з перев’язаною головою, зіщулився від болю.
- Що, болить? – співчутливо спитав Костик.
Той хотів послати його куди подалі, але побачивши обличчя юнака, несподівано для себе тихо відповів:
- Так… дуже…
- Дайте, я подивлюся.

Костик наклав руки на голову людини, уважно вдивляючись у невідоме сплетіння вузлів та кісток, побачив, де саме болить і притис туди свої пальці, потримав трохи, знищуючі біль і посміхнувся людині:
- Намагайтеся з неділю не нахиляти голову униз!
Всі, хто був тоді у кімнаті, разом із чолов’ягою, зачудовано дивилися на хлопця.
- Слухай, Марино, та в тебе син справжній чаклун!
І в кого були проблеми зі здоров’ям або хтось хворів у сім’ї, почали його запрошувати до себе, чи приводити до нього своїх хворих. Ну, і звичайно, потім обов’язково винагороджували, хто як міг.
А тут і Радянський Союз кавкнув і вже було не потрібно ховатися із своїм даром. На вулиці, де жили Банани, Костик вже всіх вилікував і заразом всіх їхніх знайомих і родичів. Навіть почали водити Костика до великих людей.
Особливо вразило всіх і усю місцеву медичну науку заразом, коли мати одного авторитета, розстріляного вщент, який лежав у лікарні і невідомо як тримався на цьому світі, вже всі від нього відмовилися, привела Костика до нього, плачучи і прохаючи:
- Допоможи моєму синові… Хай не вмирає…
І Костик просидів над ним майже цілий день, поки той не відкрив свої бандитські очі, побачив матір, яка нахилилась над ним і проказав кволим голосом:
- Як я довго спав…
Щаслива матір подарувала Костику круту тачку: - Спасибі тобі, синку, можеш просити у мене все, що хочеш!
Костик тільки посміхнувся у відповідь:
- Та в мене і так усе є…
Вранці, коли він вставав з ліжка і виглядав у вікно, бачив, що під його будинком вже стоять люди, які дібралися до нього з усіх усюд. Мовчки чекають з надією на обличчі. І він не міг відігнати їх від себе, усіх приймав і допомагав, як міг.
Так одного разу зупинилась перед його будинком крута тачка, крутіша за його, і звідти виліз чоловік із втомленим обличчям, дочекався, коли вийде з квартири Костик і благально дивлячись на нього, попросив:
- Подивись мою донечку. Вона від самого народження не ходить. Прошу дуже… Я тільки де з нею не був. Нічого не допомагає. А тут мені один знайомий сказав про тебе.
- Добре! – відповів Костик. – Зараз я не можу, буду зайнятий цілий день. А ось ввечері можу приїхати до вас.
- Добре, добре, - заспішив чоловік у відповідь, - я буду тут чекати, нікуди не поїду.
- Та ні, - посміхнувся Костик, - не треба, скажіть свою адресу і я сам під’їду до вас.
- Вулиця Щаслива, - сказав батько дівчини, - будинок номер п’ять.
- Я як тільки тут звільнюся, - пообіцяв Костик, - приїду до вас.
Коли він вже збирався йти до машини, щоб їхати на вулицю Щасливу, в двері його кабінету, де він приймав хворих, всунувся ще один пацієнт. Він дивився з надією на Костика: - Синку! Прийми і мене, просю тебе.
Прийшлося ще затриматися на годину. Тому на Щасливу він дістався вже запізно, десь біля дев’ятої години вечора, коли сутінки впали на землю і йому прийшлося зупинити машину на стоянці і піти в темряві роздивлятися номери на будинках. Але недовго, бо біля однієї будівлі чекав його охоронець, високий міцний чоловік.
- Ви лікар? – спитав він.
- Так! – відповів Костик.
- Йдіть за мною! – і охоронець попрямував до будинку.
Там у вестибюлі чекала вся сім’я, тато, мати, ще якісь чоловіки і жінки.
- Ми думали, що ви вже не приїдете, - посміхнулася зі сльозами на очах до нього мати. На нього дивилася у гарному вбранні засмучена жінка, відчувалося, що у молоді роки вона була надзвичайно чарівною.
- Ні, - він посміхнувся у відповідь, - я раз обіцяв, значить буду, бо це негативно відбивається на пацієнті.
Всі присутні мовчки дивилися на нього. Перед ними стояв юнак, красивий, з вусиками, які скуйовдилися під носом, великі блакитні очі, здавалось, проникали у їхні душі, і розпитували кожного, що він чи вона думає та відчуває. Не всі витримували його погляд, відверталися. Батько спитав: - Скажіть ціну. Скільки треба, ми всі гроші заплатимо. Навіть більше.
- Ні, - захитав головою Костик, - ніяких розмов про гроші. Бо це буде заважати лікуванню. Коли я вилікую вашу дочку ото і буде для вас головна ціна! – він посміхнувся до всіх.
- Як її звати? – спитав Костик.
- Сусанна, - відповіла мати.
- Добре! – додав Костик, - зі мною піде тільки одна мати. І попереджаю зразу, щоб я не робив, ви будете мені не заважати. І ще одне. Мені потрібно вимити руки.
- Зараз, зараз, - заспішила мати і відштовхуючи домашню робітницю, сама понеслася попереду Костика у ванну кімнату.
Він там старанно вимив руки, вітер рушником, одягнув свій білий халат і разом із матір’ю зайшов у кімнату дочки. Зайшов і завмер. Перед ним на ліжку закутана у білу ковдру лежала красуня. Вона з острахом дивилася на хлопця.
- Мамо, що, це лікар? – здивовано спитала вона .
- Так, доцю, лікар, - відповіла мати, посміхаючись їй.
Костик підійшов до неї, нахилився, зазирнув у її великі брунатні очі і м’яко сказав:
- Сусанно, я повинен вас обстежити… без одягу…
- Мамо! – потягнулася дівчина до матері.
- Доцю, слухайся Костянтина Дмитровича, - обережно проказала поруч мати.
Дівчина закрила очі, і Костик зняв з неї ковдру, обережно звільнив її від сорочки і поклав руки свої на коліна дівчини, які дивилися у різні сторони. «Так, зрозуміло», - подумав Костик і переклав руки на стегна, напружився, передаючі усього себе оцим своїм рукам. Закрив очі і тільки відчував, як імпульсивно б’ється його серце.
Дівчина полежала трохи із закритими очима, потім відкрила їх і побачила над собою гарне обличчя юнака із закритими очима. Його руки лежали у неї на стегнах і вона вперше в своєму житті відчула свої коліна.
- Мамо! – радісно вигукнула вона матері, - я їх відчуваю!
Мати за спиною Костика радісно кивала головою дочці, не знаючи, що робити, чи закривати дочку, чи залишати так, як зробив Костик.
А за дверима кімнати всі стояли ні живі, ні мертві. Тільки чули, як Сусанна звертається до матері. Так пройшло години три, не менше, було вже десь біля дванадцятої ночі, коли Костик зняв свої руки зі стегон дівчини, дозволив одягнутися і сказав:
- А тепер, Сусанно, піднімайтеся!
- Я? – здивувалася дівчина.
- Так! – м’яко посміхнувся їй Костик.
Мати стояла за його спиною як вкопана тополя біля колодязя.
- Дайте вашу руку! – допоміг їй Костик. Вона обережно подала руку юнакові, спустила ноги на підлогу, мати дивилася на них, не вірячи власним очам, потім опираючись на руку Костика, підвелася.
- Мамо, я стою! – крикнула вона так, що батько заплакав за дверима.
- Дуже добре! – сказав Костик, - а тепер зробіть спочатку кілька кроків по підлозі.
Дівчина з щасливою посмішкою зробила і це. Мати не витримала і почала і собі плакати. Двері відчинилися і в кімнату увірвалися усі, хто нетерпляче чекав перед дверима. І не вірили власним очам. Сусанна йшла до них у супроводі Костика. Батько глянув на них і знову заплакав. Костик обережно повернув Сусанну до ліжка і посадив її.
- Це перший раз ви ходили, цього на сьогодні досить, – сказав він у повний тиші, яка настала у кімнаті, коли він почав говорити.
- Я прийду завтра о восьмій годині ранку, щоб я зміг з вашою дочкою провести ще сеанс з 8 до 9, бо в 10 годин у мене прийом, і я не хочу залишати лікування на пізній вечір, як сьогодні. Ви згодні? – звернувся він до батьків. Ті тільки закивали головами.
- Ну і добре! До побачення! – він посміхнувся дівчині. Вона не зводила з нього очей.
- Так! До побачення! – її очі сяяли.
Костик перечепився через поріг і впав би на підлогу, але його підхопив охоронник. У Костика не було сил йти самому далі.
- Хлопці! – не розгубився батько, - занесіть його у кімнату для приїжджих.
Тепер наступила черга побігати батькові з матір’ю навколо Костика. Він їх заспокоїв:
- Мені треба трошки полежати і відпочити.
Коли всі роз’їхалися, Костик подзвонив своїй матері, сказав, щоб вони з батьком не хвилювалися, усе гаразд, він затримається у пацієнта. А вранці буде на прийомі.
Мати виключила світло у кімнаті і тихенько вийшла у коридор. Біля дверей кімнати дочки стояв із щасливим обличчям батько, вона підійшла до нього і він притис її до своїх грудей. Так і стояли мовчки, не вірячи своєму щастю.
А вранці свіжий і відпочивший Костик зайшов до кімнати дівчини. Вона сиділа на ліжку, посміхаючись хлопцю. Почервоніла і спитала:
- Знімати сорочку?
- Ні, - настала черга червоніти Костику, - не треба.
Він став на коліна і обережно поклав ноги Сусанни перед собою і притис свої руки до них. Так і завмер. На цей раз сеанс був менший, хвилин сорок. Був ще й третій сеанс, через кілька днів. Костик прийшов на нього з великим букетом білих лілій.
- Це вам… - він простягнув їх дівчині і вона із щасливою посмішкою притулила їх до свого розпашілого обличчя.
Ось тут я поставлю крапку, бо далі вже все зрозуміло. Костик вилікував дівчину а потім і одружився на ній. А щасливий батько побудував Костику окреме приміщення, де б він міг вільно приймати пацієнтів.
А від грошової нагороди Костик навідріз відмовився, бо головна нагорода, це сама Сусанна, а кохана жінка безцінна, це вже давно доведено усіма.

24.12.2016р.

Свидетельство о публикации № 12980 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Рассказы
  • Уникальных читателей: 440
  • Комментариев: 5
  • 2017-04-10

Проголосуйте. "Почуй же, о Господи, молитву мою!".
Краткое описание и ключевые слова для "Почуй же, о Господи, молитву мою!":

(голосов:2) рейтинг: 100 из 100
    Произведения по теме:
  • Невідома красуня
  • Невідома красуня. Віталій Шевченко
  • Не кожному доля дарує кохання
  • Це треба відчути десь біля нас. Віталій Шевченко.
  • Меч справедливості
  • "... то були силачі, що славні від віку." Книга Буття, 6,4. Віталій Шевченко.
  • Поруч з нами
  • Оповідання про хлопця – не то ідіота, не то вундеркінда, із екстрасенсорними здібностями. Віталій Шевченко.
  • Челнакриж
  • Трагікомична ситуація з родами та ворогом народу. Як назвати дитину. Він у ці хвилини став батьком, і саме це його і врятувало. Віталій Шевченко.

  • Александр Таратайко 10-04-2017
Чого в житті не буває... Тільки не завжди виходить happy ending. Дякую за доброту і людяність, що розлиті в рядках і між рядками.
  • Виталий Шевченко 11-04-2017
Дякую дуже пане Олександре! Як писати? На це питання ніхто не знає відповіді.Я написав багато новел із сумними кінцями. А потім зрзумів, що сумний кінець розброює читача або глядача, якщо це кінофільм. Залишає його напризволяще перед проблемою або життям. Згадайте свої почуття, коли ви дивитесь якийсь кінофільм, переживаєте за героїв а потім в кінці фільму їх вбивають, або садять у тюрму або ще якісь негаразди звалюються на них. І ви, глядач,залишаєтесь незадовільним.Розстроюєтесь і за них і за те життя, що навколо вас. А хеппі енд надихає вас, ви радієте за героїв, згадуєте щось особливе у вашому житті, це надихає вас, ви вірите, що у вашому житті щось поверне на краще,ви посміхаєтесь, у вас гарний настрій з’являється. У вас добрий настрій, ви щось гарне хочете зробити своїй дружині а вона вам. І все це виникає у вашому житті від кількох слів в кінці новели. Але вони повинні бути вмотивовані у героїв. Важко це зробити? Важко! Але іншого шляху немає!
  • Александр Таратайко 11-04-2017
Цитата: shevchenko
Дякую дуже пане Олександре! Як писати? На це питання ніхто не знає відповіді.Я написав багато новел із сумними кінцями. А потім зрзумів, що сумний кінець розброює читача або глядача, якщо це кінофільм. Залишає його напризволяще перед проблемою або життям. Згадайте свої почуття, коли ви дивитесь якийсь кінофільм, переживаєте за героїв а потім в кінці фільму їх вбивають, або садять у тюрму або ще якісь негаразди звалюються на них. І ви, глядач,залишаєтесь незадовільним.Розстроюєтесь і за них і за те життя, що навколо вас. А хеппі енд надихає вас, ви радієте за героїв, згадуєте щось особливе у вашому житті, це надихає вас, ви вірите, що у вашому житті щось поверне на краще,ви посміхаєтесь, у вас гарний настрій з’являється. У вас добрий настрій, ви щось гарне хочете зробити своїй дружині а вона вам. І все це виникає у вашому житті від кількох слів в кінці новели. Але вони повинні бути вмотивовані у героїв. Важко це зробити? Важко! Але іншого шляху немає!

Зазвичай, робити добро – це якість, що притаманна Людині. І я не матиму жодних заперечень, коли цього добра в наших творах буде більше, ніж очікувалось. Хай Вам щастить, Віталіє Івановичу, у Ваших добрих пошуках.
  • Михаил Перченко 11-04-2017
Страшна ти людина, Віталій, знову змусив мене розхлюпитися, уся літня сорочка в сльозах. Такий супер-серіал для таких, як я, вдячних хлопчаків сентиментального віку.
  • Виталий Шевченко 12-04-2017
Миша, дорогий, спасибі за відгук! Я в цьому оповіданні нічого не придумав, я бачив цих людей.
 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:

Код:
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Введите код:

   
     
"Почуй же, о Господи, молитву мою!"