На один сон чудовиськ стане менше!

Читати треба більше, хлопці і дівчата! Віталій Шевченко

Колись наш декан історичного факультету Одеського університету ім.І.І.Мечнікова Самсон Михайлович Ковбасюк (Царствіє Йому Небесне!) казав нам, студентам на лекції:
- Ми тут навчимо вас як працювати із історичними джерелами а висновки ви потім будете робити самі!
Це я згадав, коли мені потрапила книга, видана у цьому році, видатним українським істориком Федором Григоровичем Турченко «Міф про «Комбата» очима історика» (Запоріжжя, Просвіта, 2017р. 60с.).
Я читав і насолоджувався блискучим аналізом, який провів знаний запорізький історик. Він ретельно проаналізував усе, що пов’язане із відомою фотографією «Комбат» Макса Альперта (1899 – 1980) і на великому фактичному матеріалі довів, що на фотографії знятий невідомий офіцер, ніяк не пов’язаний із політруком Олексієм Єрьоменком, якого багато людей, і серед
них сам син Олексія Іван Єрьоменко, вважають його нашим земляком із села Терсянки Вільнянського району Запорізької області.
Федора Григоровича Турченка я знаю давно, ще з другої половини 70-х років минулого століття. Одного разу був на семінарі вчителів історії міста і почув лекцію молодого викладача педінституту. Звернув на нього увагу. Відчувалося, що знає блискуче тему і підводить слухача до висновків, які слухач повинен зробити сам.
Я подивився на колег, які сиділи навколо мене. На них були посмішки задоволення. Як і в мене. У президії сидів хтось із тодішніх партійних діячів. Видно було, що йому нецікаво. Позіхав, дивлячись у зал. Ну, що ж, не всім дано розуміти прекрасне!
Коли я прийшов додому, то сказав дружині, що в нас у педінституті є гарний історик. Прізвище Турченко. А тепер Федір Григорович знаний на всю Україну вчений, професор, доктор історичних наук. Засновник запорізької школи істориків.
У нас на Україні є київська школа, львівська школа, харківська школа, дніпропетровська школа, одеська школа істориків і завдячуючи Федору Григоровичу тепер є і запорізька школа істориків. Він автор біля 10 наукових монографій, які перетворилися у класику історичного жанру. Читати їх одне задоволення. Бо кожна думка, кожний висновок підтверджується великою джерельною базою.
Саме головне, що автору довіряєш. Для нього є тільки «одна дійсна, реальна правда» (О.Довженко). І це читач відчуває. Якщо він, проаналізувавши гору літератури, присвячену міфу про «Комбата», зробив висновки, що цього не було за визначенням. Його створили люди, яким було це вигідно з тієї чи іншої причини. То читач вірить досліднику. І тепер Федору Григоровичу, разом із своїми учнями, треба розгрібати ці Авгієві конюшні!
Додам і своїх кілька спостережень до дослідження Федора Григоровича. Те, що кинулося в очі і до чого я мав деяке відношення. На світлині Альперта видно командира, який піднімається в атаку. Як згадує син Єрьоменка Іван, «він зразу взнав свого батька!» Але зверніть увагу, що командир повернутий до глядача профілем, добре видно ліве вухо, ліва щока, відкритий рот, ніс, оце і все. Сказати б, продовгувате обличчя. А в інтернеті приведені фотографії батька Івана Олексійовича. І обличчя у батька кругле. Не співпадає з тим, що на фото у Альперта.
«Узнал. Аж сердце кольнуло!» - написав він багато разів. Не віриться. Бо видно, що обличчя офіцера на фото Альперта не співпадає із зображенням батька на інших фотографіях. А позаяк Іван Олексійович був пійманий неодноразово на тому, що він пише так, як йому потрібно, то не віриш і в цьому випадку.
Далі. Вперше це фото Альперта стало відомо широкому загалу у 1965 році, коли воно було надруковано у газеті «Правда». «Побачив і повірив, що це батько. Взнав його». – згадує Іван Олексійович.
А тепер давайте трохи поміркуємо. Останній раз він міг бачити батька у 1941 році, коли той прийшов додому, щоб попрощатися з рідними перед відправкою на фронт. І як виявилося потім, більше він живим батька в своєму житті не бачив. В 1941 році йому було 12 років. А в 1965 році йому вже 36 років, як і його батьку у 1941 році. Він вже людина у розквіті сил, склалася біографія, життя, про батька нічого не відомо, крім того, що він пропав без вісті у січні 1942 року.
І подібних фотографій публікувалося в країні безліч. Бо таких, як Іван Олексійович після війни в Радянському Союзі були мільйони!
Я теж пам’ятаю, як повернувся з війни батько у 1945 році, мені тоді було 6 років. Я розумію, що моїх 6 років і 12 років Івана Олексійовича різниця велика. Але не думаю, що в 1975 році, коли мені було стільки, скільки Івану Олексійовичу в 1965 році, щоб я зразу з першого погляду, міг впізнати батька на фото, тим більше, коли він стояв би до мене боком.
Недаремно, що криміналісти у Москві, куди приїхав Іван Олексійович для консультацій, так обережно зробили висновки по фото Альперта. Дали всього 90% співпадіння. Тобто, вчені, після ретельного вивчення, дають свої обережні відсотки, а Іван Олексійович тільки глянув на фото, так зразу і впізнав батька!
Ну і останнє. На сторінці 21 дослідження запорізький журналіст Сергій Григор’єв стверджує, що отримав нібито для роботи від голови Запорізької ради ветеранів Віктора Дмитровича Короленка архівні документи. Це десь відбулося у 2010 році.
Я у міській раді ветеранів пропрацював з лютого 2008 року по лютий 2016 року і можу стверджувати, що цього не могло бути за визначенням. Бо Віктор Дмитрович нікого не посилав при мені ні в Подольск (Російська Федерація), ні в інший який-небудь архів на Україні. А позаяк ні Короленко і ні Григор’єв не володіють технікою роботи в архівах, то що вони там могли знайти (і де!), одному Господу відомо!
Тобто, мої скромні розмисли тільки підтверджують висновки, які зробив Федір Григорович у своєму дослідженні. Я думаю, що на цьому можна нарешті поставити крапку. І завдячуючи Федору Григоровичу одного сну розуму стає менше!

29.03.2017р. – 30.03.2017р.
Свидетельство о публикации № 13138 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...


Проголосуйте. На один сон чудовиськ стане менше!.
Краткое описание и ключевые слова для На один сон чудовиськ стане менше!:

(голосов:1) рейтинг: 100 из 100

  • Александр Таратайко 29-04-2017
Думаю, що про такі речі треба писати. Ми мало знаємо свою історію і ще менше – своє людське "я". Мені сподобалася у Вашому творі людяність, бо що б там не було, а залишатися людиною потрібно і через шість, і через 12, і через 36 років – аж поки буде вистачати сил підтверджувати це звання перед людьми і совістю. Маю тільки одне зауваження – якщо дозволите.
Ось тут: "У нас на Україні є київська школа..." все ж таки треба писати "У нас в Україні є київська школа...". Так само, як і тут: "...який-небудь архів на Україні" – "...який-небудь архів в Україні". Вираз "на Україні" характерний для російських політиків, що не визнають Україну, як самостійну державу. Це дуже часто підкреслює Жиріновський, який демонстративно відмовляється говорити "в Україні", а вимагає говорити "на Україні", так само як "на Урале", або "на тамбовщине". Дякую за Ваш творчий доробок.
  • Виталий Шевченко 29-04-2017
Дорогий пане Олександре! Дуже дякую Вам за високу оцінку. Відносно Вашого зауваження, то воно слушне, дійсно, як Україна стала незалежною державою, то в офіційних і не тільки документах скрізь "в" замість "на". Однак у нас це на використовувалося з давних давен, і нічого. Зверніть увагу, що "в" і "на", крім України, ніхто практично разом не використовує. Наприклад, "в Німеччині", а ось "на Німеччині" вже і не скажеш, або "в Англії" і "на Англії", "в Польщі" і "на Польщі", "в Бразилії" і "на Бразилії", "в Фінляндії" і "на Фінляндії". Наша мова більш розвинута, навіть у такому випадку. А з Жириновського що можна взяти, коли він звичайний великоросійський шовініст. Йому що не кажи, йому все одно: Париж наш!
 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:

Код:
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Введите код:

   
     
На один сон чудовиськ стане менше!