Якщо це неправда, то киньте в мене каменем

Тільки правда! Нічого, крім правди! Віталій Шевченко.

Время – бинокль Истории.
Евгений Долматовский
Цю сьому історію в серії «Незвичайні історії на війні» «заставила» мене написати шанована мною пані Наталія Безсонова із Києва, коли вона в коментарі до моєї попередньої історії «Комбінезон» зробила зауваження, цитую дослівно: «Я думаю, що історику не треба нічого придумувати, треба бути об`єктивним і відповідальним за свої слова, розуміти їхню силу, освітлювати події об`єктивно, а не висмикувати окремі випадки людиноненависництва і формувати в уяві читача відповідний образ радянського солдата».
Вибачаюсь перед сумлінним читачем за довгу цитату, але я теж спотикнувся на ній і почав думати, з одного боку, бути об`єктивним і відповідальним, освітлювати події об`єктивно, і одночасно не висмикувати окремі випадки, які б не формували в уяві читача відповідний образ радянського солдата.
Погодьтеся, досить складна, як для дослідника, ситуація. З одного боку досліджувати об`єктивно, з іншого боку – не чіпати. А тут ще пані Наталія додала, що я нічого не написав про воїнів УПА, які, безумовно, так витікає з її слів, повинні показати читачеві, що вони погані.
Ну, по-перше, я і не ставив собі завдання писати про них. Я намагався розповідати конкретну історію, таку, яку мені розповіли люди. Які б вони не були, ці історії, вони «прив`язані» до конкретної людини, яка мені її розповіла.
Тому я і ставив собі таке завдання, не придумувати щось, - а ось перед вами людина і вона розповідає нам дійсну історію, яка була. І все.
Виявилося, що пані Наталії цього не досить. Ну, що ж. Я дійсно історик, закінчив історичний факультет Одеського університету, наукового звання не маю, бо був не членом партії. Я думаю, не треба розповідати, що безпартійному історику захиститись в Радянському Союзі це теж саме, що плигнути з землі на Місяць.
Але відносно УПА я можу сказати, що це одна з героїчних сторінок в історії нашого народу. Під час і після війни в Європі було 7 армій подібних до УПА, і тільки наша армія воювала довше за всіх, майже до 1953 року, коли від інших залишився тільки попіл.
Відомий усім генерал де Голль сказав у свій час: «Якби я мав у Франції таку армію як УПА, жодний німецький солдат не перетнув би наш кордон!»
Хто хоче, хай спростовує ці факти.
А тепер, власне, до сьомої історії, яку я хочу розповісти. Я, як «дитина війни», народився у 1939 році, теж маю право розповісти про те, що я пам`ятаю про цю війну. А чому б і ні?
Народився я у маленькому містечку на Вінниччині, Крижополі. На той час один мій дід, Григорій Васильович, селянин з Кіровоградської області, загинув у ГУЛАГу, а інший дід, Іван Іванович, в цей час теж перебував у ГУЛАГу.
Мій батько випадково опинився в Крижополі, тікав з рідного села Федорівки, йому пощастило, попередили сусіди і він, в чому був, пішов світ за очі, йшов біля двох діб і вийшов через ліси до Крижополя. Влаштувався працювати в Крижопільській МТС, познайомився із моєю мамою, одружився. Потім народився я, а за мною у 1940 році, ще один мій брат, Алік.
Коли почалася війна, батько евакуйовував МТС і тільки коли все відправив на схід, в останню чергу виїхав із сім`єю в евакуацію. На полуторці, яку він взяв у МТС, було повно родичів на чолі із хворою бабусею. Та їхати нам довго не довелося. Ми потрапили у тили 6-ї та 12-ї армій, які на початку серпня були розгромлені на Синюсі. А позаяк ми далі не могли рухатися, то залишилися на окупованій території.
Як не дивно, потрапили у рідне батькове село Федорівку, звідки він тікав у 1930 році. Наша бабуся, Марія Василівна, там і померла. У 1941 році їй було всього 49 років. Тепер з висоти сьогоднішніх моїх літ розумію, що це дуже мало.
Мама розповідала, що коли вони ховали бабусю, і всі родичі і сусіди йшли за труною по дорозі на кладовище, то налетів німецький літак, усі кинулися врозтіч, тільки моя мама залишилася біля бабусі із дітьми на руках. Німець знизився, облетів дорогу, повернувся ще раз, подивився униз і полетів геть.
Німці пішли далі на схід, а ми повернулися додому, у Крижопіль, і зайняли дідову хату. Бо коли його заарештували, то нас усіх викинули на вулицю а в хаті зробили районне відділення міліції, бо дідова хата була єдиною цегляною хатою на увесь Крижопіль, і у справі його, яку мені довелося читати вже в наш час, якийсь слідчий Щупарчук написав: «Куркуль, бо в нього навіть сарай цегляний!»
Німці захопили Крижопіль 22 липня 1941 року, а залишили його 17 березня 1944 року. 22 липня я не пам`ятаю, бо ми були з усіма родичами у Федорівці, на Синюсі, а ось 17 березня я запам`ятав добре. Мені було тоді без двох тижнів 5 років.
В дідусевій хаті стояв якійсь німецький офіцер. Я увесь час тихенько зазирав у його кімнату і бачив, як він перебирає якісь папери на столі і кладе їх у грубку. «Ну, думаю собі, завтра, коли він кудись піде, подивлюся, що це за папери!»
А в іншій кімнаті розташувався німецький наряд. Солдати, коли підходила їхня черга, одягали плащ-намет, брали ліхтарик і йшли у глуху ніч чергувати. Йшов дощ і на вулиці було непереливки.
Якийсь солдат, молодий німець, прийшов знадвору, зняв плащ-намет і поклав на грубу пачку цигарок сушитися. Мама поруч щось готовила на вечерю.
Я побачив ці цигарки, бо крутився біля мами, і коли вона відвернулася то схопив і кинув їх у піч. Через деякий час прийшов німець і не знайшовши своїх цигарок, сказав мамі. Вона перелякалася, покликала батька, він вийшов з якоїсь кімнати, весь білий, у сорочці та нижній білизні і з великим ременякою у руках і почав мене бити. Я заревів у весь голос. Прийшов той самий німець, забрав мене у батька і сказав, що дітей бити не можна.
Коли я наступного ранку прокинувся, то німців у нашій хаті вже не було. Вони відступили, а в хаті скрізь були наші солдати, веселі і балакучі. Я зразу поліз у грубку, куди клав папери німецький офіцер, а там гора попелу. Можете уявити моє розчарування?!
А ввечері цього ж дня наші солдати наносили сіна і полягали спати у великій кімнаті прямо на підлозі, а в іншій кімнаті був їхній командир. Яке у нього було звання я тоді, звичайно, не розбирався.
І він бавився зі мною у дивний спосіб. Поставив на запобіжник свій наган, потім цілився у мене і стріляв. Я кожного разу здригався і закривав очі. Він це зробив кілька разів, поки медсестра, яка була в кімнаті, не сказала йому:
- Припини, не лякай дитину!
28 березня, через 10 днів, батька забрали на фронт, а нас усіх, жінок і дітей викинули з дідової хати на вулицю, а в хаті відновили знову районне відділення міліції, де вони розташовані і до сьогодні. Це, зрозуміла річ, я взнав пізніше, а тоді в пам`яті запам`яталося, що ми чомусь весь час метляли по всьому Крижополю. То живемо в одній хаті, то вже знаходимося в якийсь іншій.
Це продовжувалося до тих пір, поки не повернувся з війни батько. Пам`ятаю, як одного разу ми були у хаті, раптом до неї заходять незнайомі солдати, всі посміхаються до нас, бачу серед них батька. Впізнав його і мій молодший брат, Алік, ми стоїмо, теж посміхаємося до батька. А батько підійшов до наймолодшого, третього, Гаріка, взяв його на руки і почав підкидати у гору, а він перелякався і почав плакати. Отака картина збереглася в пам`яті.
Позаяк ми фактично не мали де жити, то батько запропонував мамі переїхати до Львова. «Це великий культурний центр, дітям буде де вчитися, роботу я там знайду (а мій батько був одним з перших автомобілістів на Україні), ніхто там нас не знає, не будуть тикати в обличчя, мовляв, діти ворогів народу».
На жаль, ми тепер з братом Аліком точно не можемо встановити, коли це було, бо батьків вже немає. Приблизно в кінці 1945 року (бо батько демобілізувався з армії 3 жовтня 1945 року) або на початку 1946 року, бо 1 вересня 1946 року я вже пішов у перший клас у Львові.
Отак випадково наша сім`я опинилася в центрі діяльності воїнів УПА, як пише шановна пані Наталія, бо тоді їх називали тільки «бендерівці», пізніше я взнав, що правильно потрібно називати «бандерівці», а «воїни УПА» це вже так їх називають, і цілком вірно, в наш час.
Але сказати, що ми, діти, щось розуміли тоді, було б не вірно. Ми жили звичайним життям дітей, хоча і були певні особливості. По-перше, на вулиці у нас був повний інтернаціонал, українці, приїжджі і місцеві, поляки, євреї, росіяни, навіть був один узбек, звідки він взявся, ніхто не знав.
Але були і певні відзнаки, чого не було в інших місцевостях. На вулицях, на стінах будинків періодично з`являлись об`яви, мовляв, якщо припиниш боротьбу і прийдеш до органів влади, то тебе помилують і тобі нічого не буде. Я ніколи не бачив, щоб до них хтось би підходив.
Коли на нашому будинку з`явилась така об`ява, то я її прочитав і сказав про це мамі, вона перелякалася і наказала мені до них більше не підходити.
Було часто і таке, що вийдеш із уроків, щоб йти додому, а по вулиці ведуть арештованих, дітей і жінок. Їх ведуть під охороною, вони мовчки дивляться на нас, а ми з тротуару теж мовчки дивимося на них.
Після однієї такої зустрічі, я маму спитав, хто вони такі, і вона відповіла:
- Нещасні люди.
Ми жили неподалік центральної вулиці Городецька і коли від нас йдеш у центр до неї то проходиш якусь будівлю, що воно там було, не знаю, але з верхніх загратованих вікон іноді виглядали якісь люди і махали нам руками, ми їм теж махали у відповідь.
А одного разу на нашій вулиці уночі відбувся бій. Ми прокинулися і кинулися до вікон, але мама всіх нас поклала під вікнами і заборонила висовуватися. Били рушниці, стрекотіли автомати, гелготіли нагани. Як бій раптово почався, так він і раптово закінчився. Але мама протримала нас до ранку під вікнами.
На другий день виявилося, про це тихо розповідали старші люди, що неподалік по вулиці Стороженко, у невеличкому будиночку у дворі була явочна квартира бандерівців. Коли їх прийшли брати, то вони учинили збройний опір, перебили з десяток міліціонерів і через двори зникли.
Вбили навіть начальника районної міліції, де ми жили. А районна міліція була якраз неподалік від нашої школи. Ми навіть ходили подивитись, у двір не заходили, побоялися. Але було видно невеличку будівлю з вибитими вікнами, з висадженими дверима і скрізь тихо.
І що характерно, ні батьки ні сусіди по будинку і на вулиці ніхто не осуджував тих, хто перебив отих міліціонерів.
Ось серед такого розмаїття подій проходило моє дитинство. Про те, що мої обоє дідів репресовані, я взнав тільки, коли вже навчався в університеті. Тоді мій батько обережно мені розповів, як самому найстаршому.
А коли, ще у Львові, граючись на вулиці з хлопцями, я взнавав, що у них у всіх є діди, то біг до мами в хату і питав:
- А де мої діди?
Мама, дивлячись на мене, відповідала:
- Вони у відрядженні. Скоро повернуться.
І я, задоволений відповіддю, повертався на вулицю до хлопців гратися.
А мій дід, мамин батько, з дому якого нас, усіх його дітей і онуків, викинула на вулицю доблесна Радянська Армія визволителька, коли повернувся додому з ГУЛАГу, то першим питанням на порозі хати до своїх дітей було:
- А де Маня? – так він називав свою дружину, мою бабусю.
Його діти почали плакати і казати, що мама померла, а він стояв на порозі і не вірив.
- Як померла? – він пройшов смертельний ГУЛАГ і повернувся живим, а його кохана дружина померла. І він не зміг її захистити.
Ось що я можу згадати як «дитина війни» про саму війну і післявоєнний час. А про воїнів УПА, яких я теж бачив у Львові, розповім вже іншим разом.



26.08.2013р.
Свидетельство о публикации № 13332 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...


Проголосуйте. Якщо це неправда, то киньте в мене каменем.
Краткое описание и ключевые слова для Якщо це неправда, то киньте в мене каменем:

(голосов:1) рейтинг: 100 из 100

  • Раиса Пепескул 27-05-2017
Віталію, шакал виє, а караван іде. Розумна людина все зрозуміє, а інша - її проблема. Будь здоровим!

  • Виталий Шевченко 27-05-2017
Дорога Раїса, дуже дякую за відгук! В мене таких історій записано - 16. 9 я вже надрукував. Інші теж надрукую найближчим часом.
 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:

Код:
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Введите код:

   
     
Якщо це неправда, то киньте в мене каменем