"Розвій же марева туман..."

Ще одне ім’я збережемо для майбутнього! Віталій Шевченко.

Що в імені тобі мойому?
Що в ньому? Те уже давно
Забуто в пристрастях шалених…
Олександр Пушкін,
в перекладі Миколи Рябого.

Свіча світила на столі,
В пітьму світила.
Борис Пастернак,
в перекладі Миколи Рябого.

Давнім шляхом битим цокають копита,
Як відгомін слави з глибини віків…
Микола Рябий.

Доторкнувся я до цієї теми цілком випадково. Мені принесла гарний нарис про свого директора школи, поета В`ячеслава Степановича Шпотто (1920 – 2011), Ніна Семенівна Марюха, який я підготував і надрукував у випуску «Ветеран» («Запорозька Січ», 11 жовтня 2011 року). Раніше не вийшло, бо нарис був завеликим, а скорочувати я не хотів, бо все в ньому було на своєму місці і ґрунтовно розповідав про цікаву і непересічну людину.
Вийшло так, що у серпневому випуску надрукувати не вдалося, як і у вересневому і поки ми нарис прилаштовували до газети, В`ячеслав Степанович помер. На жаль, не дочекався…
Переповідати нарис не буду, він докладно розповідає про непересічну людину, яка поруч із нами жила, працювала, надіялася, боролася, виховувала дітей, учасник двох воєн, фінської і Великої Вітчизняної, як то кажуть: «від дзвінка до дзвінка», тричі поранений. Нагороджений бойовими нагородами, серед яких рідкий орден Богдана Хмельницького, третього ступеня. Всебічно освічений. Заслужений вчитель України, відмінник народної освіти. Поліглот – знав польську, чеську, німецьку мови. Поет. Встиг видрукувати два збірника своїх поезій з однаковою назвою – «Недолі вихор мене несе…»
Шкода, що його вчасно не примітила обласна спілка письменників. Але вона багато чого не примітила і не примічає і досі.
І Ніна Семенівна Марюха дуже добре зробила, що написала оцей ґрунтовний нарис, який розповів всім нам про гарного поета, відмінного педагога, сміливого воїна, взагалі непересічну людину. І хай із запізненням, але ми розповіли широкому загалові про нього.
Але під час підготовки нарису до друку виявилося, що і батько В`ячеслава Степановича Степан Микитович (1880 – 1953) теж надзвичайно цікава людина, А головне – і він поет. Його вірші пам`ятав В`ячеслав Степанович усе життя і переповів Ніні Семенівні, яка їх встигла записати і таким чином зберегла від забуття.
Виявилося, що Степан Микитович тонкий лірик, вправний публіцист, людина, яка кохає свою землю і країну, ненавидить ворогів свого народу. На жаль, віршів залишилося обмаль, але і вони розповідають нам досить об`ємно про їх автора, впевнено доводять наскільки наш народ талановитий і незважаючи ні на які трагічні обставини – незнищенний!
Але продертися крізь морок забуття, тугу пелену часу, мовчання джерел – важко. І тим не менше хочеться, хоча б пунктирно, відтворити життя одного з учасників визвольних змагань початку ХХ століття.
Але це вийшло не зразу. Спочатку виникли із забуття вірші. Особливо мені сподобався один з них, під назвою «Вечір». Ось він:
Сонечко спустилось,
Спатоньки лягло.
Ночі млою вкрилось
Поле і село.

Ніч опанувала,
Навколо лягла.
Річка задрімала
На краю села.

Хай не шелехнеться,
Слухає, мовчить.
Як Лісний сміється,
Вовкулак кричить.

Цей вірш дуже сподобався Павлу Тичині, з яким був знайомий Степан Шпотто і з яким зустрічався він на літературних зібраннях того часу.
Дійсно, чудова картина! Мабуть, немає українця, який щось подібне не відчував хоч раз у своєму житті. Ще Гоголь про це написав і зберіг відчуття своєї душі і передав людям. Так і Степан Шпотто зумів у невеличкій формі вірша, всього кілька рядків, передати чудовий український вечір.
Під деякими віршами стояла дата написання – 1921 рік, тобто Степан Шпотто пережив оту страшну воєнну веремію, яка прокотилася Україною у 1917-1920рр. І читаючи його вірші, розумієш, на чиєму боці були поетові уподобання.
Незабаром це підтвердилось. Онук Степана Микитовича, Ігор Шпотто, який мешкає у Феодосії (Крим), розповів те, що закарбувалося в його пам`яті.
Степан Шпотто народився у старовинному козацькому селі Шпотівка Конотопського району Сумської області. За часів радянської влади воно носило назву Куйбишеве, але коли Україна стала незалежною, то мешканці села повернули йому старовинну назву. В «Словнику української мови» Бориса Грінченка є таке дієслово «шпотатися», тобто «спіткнутися» або «спотикатися». Мабуть, на тій місцині є якась особливість, що заставила людей її зафіксувати у назві, або якісь перші мешканці села Шпоти дали назву селу.
Як би там не було, а у 1880 році у цьому селі народився Степан Микитович. Зі слів онука Ігоря він приймав участь в російсько-японській війні. А коли повернувся, працював на залізничній станції начальником телеграфу. Звідси можна зробити висновок, що мав відповідну освіту і не належав до стану селян. Був одружений. Дружину звали Поліна Іванівна. Дівоче прізвище Устич. Мав шестеро дітей. В`ячеслав якраз його найменший син.
Після революції в 1918 році був прихильником Центральної Ради, обіймав високу посаду у відділі пропаганди. Тобто, був національно свідомою людиною. У відчайдушній і трагедійній боротьбі України за свою незалежність на початку ХХ століття Степан Шпотто має своє, власне місце. У розпал війни у вересні 1919 року, він очолював делегацію від Нестора Махна на перемовинах із Степаном Петлюрою. Переговори пройшли успішно, обидві сторони домовилися вести боротьбу з Денікіним, махновці отримували бойове і матеріальне постачання від петлюрівської армії, а також право розташувати своїх поранених у петлюрівських шпиталях.
Чому був надісланий на перемовини саме Шпотто? Про це пише історик, Сергій Семанов, у своїй книзі «Под черным знаменем» («Роман-газета», №4, 1993р., стор.21), посилаючись на розповідь дружини Махна, Галину Кузьменко: «На переговоры с Петлюрой послали Шпоту, нарочно яркого украинца, говорившего литературным украинским языком; договорились о перемирии, дабы не проливать украинской крови, раненых, больных и ослабевших оставили на попечение петлюровцев под их честное слово».
Це ж саме підтверджує і інший дослідник, Вадим Теліцин, у своїй книзі «Нестор Махно» («Олимп», Москва, «Русич», Смоленск, 1998р., стор.234): «На переговоры с Петлюрой от штаба Махно послали Шпоту, нарочито картинной внешности украинца, к тому же говорившего на чистейшем литературном украинском языке».
Треба відзначити, що петлюрівці стримали своє слово. Є відомості, що вони направили деяку частину поранених на лікування аж у Західну Україну.
В історичній літературі про Нестора Махна згадується ще один Шпота, Хома, селянин з села Новогригорівки Олександрівського повіту, який в адміністрації Махна займав досить високі посади. Але, мабуть, перемовини вів Степан Шпотто, бо правильною літературною мовою могла володіти тільки людина з освітою. А таким був саме Степан Шпотто.
Він разом із своєю сім`єю переніс і голод 1921 року. В нього є вірш «Невеселі пісні», в якому він відобразив цю народну трагедію. Привожу його:

Невеселі пісні мені май навіва,
Про страждання людей моя Муза співа.
Не хотів би я їх – вони дуже сумні.
Та у серці моїм запеклися в крові.
Голод жорсткий, страшний по тих селах стоїть,
У розбиті шибки вітер буйний свистить.
У городі ростуть лопухи, бур`яни,
А у полі лежать без засіва лани.
- Де ж подівсь хлібороб?
- Його голод зкосив!
Не по днях, місяцях він курай один їв.
Ізнеміг в боротьбі, бо без хліба давно.
Коли глянеш в чоло – наче з воску воно.
Все тікати збиравсь в урожайні краї
Ізнеміг, занедужав, замер дух – тепер спить у землі.
Його діти малі ще довгенько жили
Та під тином чужим і вони полягли.

1921р.

Безумовно, цей вірш належить до тих творів української літератури, які створені кращими письменниками України, такими, як Степан Васильченко, Павло Тичина, Василь Барка, Тодось Осьмачка, які відтворили правдиво життя українського народу, розповіли про трагедію, яка відбулася на наших землях у ті часи, коли не зуміла втриматися і впала українська державність.
Переживши голод, сім`я Шпотто дуже часто змінювала місце проживання, переїжджала з місця на місце. Переховувалася. Воно і не дивно, бо Степан Микитович боявся, що його впізнають і заарештують.
Побоювання мали підстави. Усі члени Центральної Ради, а це фактично український демократичний парламент, які потрапили у руки радянської влади, були знищені. Фактично, за життя Сталіна, на них було постійне полювання. В умовах більшовизму визначним українським діячам жити не давали. Із тих членів Центральної Ради, а їх було десь більше як 800, що лишилися на території СРСР, з усіма розправилися ще до війни.
А в 1945 році, коли увірвалися у Європу визволяти людей, то розшукали там ще чотирьох членів Центральної Ради, вивезли у Радянський Союз і замучили у тюрмах.
Тому і «літав» з місця на місце Степан Микитович, щоб його оминуло недремне око гепеушника.
Десь у 1928 році він зумів поміняти своє прізвище Шпота на Шпотто з допомогою відомих на той час людей в УРСР – Петровського і Хатаєвича. Можливо, Степан Шпотто десь з ними пересікався на звивистих доріжках революції. Хто зна…
Його найменший син В`ячеслав народився в селі Попівці (тепер Смірнове) Куйбишевського району Запорізької області, а через деякий час вже їхня сім`я мешкала у селі Покровському Дніпропетровської області, де Степан Микитович працював завгоспом у місцевій школі.
Олександр Солженіцин згадує у своєму відомому «Архіпелаг ГУЛАГ», що збереглися від арешту ті, хто часто змінював місце проживання. Не встигали до них звикнути цербери з НКВС і «вставити» їх в якусь місцеву антирадянську організацію. Бо коли вони так робили, то виявлялося, що людина вже кудись виїхала а розшукувати її ніхто не збирався. Так тим і закінчувалося.
Під кінець життя занесло Степана Микитовича аж у Івано-Франківськ, де жив його старший син Леонід. Там і помер у 1953 році.
Ще у нього повиходило кілька книжечок для дітей. Але коли саме, невідомо.
Ось, хоч і пунктирно, пройшов перед нами шлях незвичайної особистості, поета і державного діяча, поставленого обставинами у складні умови життя, але попри все він зберіг свою душу у тоталітарній системі, виховав своїх дітей справжніми людьми і запал свого серця передав і нам, наступним поколінням. Вогник його серця палає і для нас, нових поколінь українців.
Коли стаття була вже підготовлена до друку, я знайшов пояснення походження назви села Шпотівка. Його зробив київський вчений, історик К.М.Тищенко.
Виявляється, назва села, як і подібні назви населених пунктів на Україні, - Шпитьки, Шпотине, Шепетівка, Шепетин, Шепіївка, має основу від слова з алтайських мов шеп – шоп, що означає їсти – харчування. Тобто, це ймовірні місця збору харчів для степових орд часів Аварського й Хазарського каганатів. А це не раніше УІ століття вже нашої ери.
Ось така сива давнина криється під назвою Шпотівка! Ось чому «спотикалися» саме там, у Шпотівці прибулі хозари! Все вже минуло, зникло у пелені часу, а назва зберегла нам минуле життя!

02.11.2011р. - 13.11.2011р.

Свидетельство о публикации № 13355 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...


Проголосуйте. "Розвій же марева туман...". Ще одне ім’я збережемо для майбутнього! Віталій Шевченко.
Краткое описание и ключевые слова для "Розвій же марева туман...":

(голосов:2) рейтинг: 100 из 100

  • Светлана Скорик Автор offline 1-06-2017
Жаль всех людей, в ком горит огонь творчества и кто умеет не только ненавидеть врагов, но и любить. Видно, Степан Шпотто очень любил детей, раз писал для них. А ещё тот факт, что ему помог сам Петровский, подтверждает мои размышления над подобными историями из жизни, когда люди из партийных верхов и даже, бывало, работники НКВД, как ни странно, порой помогали и спасали от верной смерти своих врагов. А ведь, казалось бы, полные атеисты, и о христианском мировоззрении здесь и говорить не приходится... Может быть, в людях просто больше человеческого, чем мы думаем? И это человеческое просыпается и заставляет поступать нешаблонно.
Ваши рассказы о простых людях, действовавших в непростых обстоятельствах, всегда интересны, Виталий Иванович, прежде всего, своей правдой жизни. Вы рисуете своих героев и их судьбы без прикрас и фальшивого лака, но тем выпуклее они предстают перед нами. И как бы мы к ним ни относились, благодаря Вашим рассказам они остаются в памяти и в истории страны.
Но тем важнее сберегать подобный сбалансированный подход к более видным историческим фигурам. Ведь и они были живые люди, а не "чёрные злодеи", от рождения с изуродованной душой. Всегда хочется понимать и ощущать деятелей прошлого не банальными негодяями, а живыми личностями со своим мировоззрением и принципами. Иначе вообще непонятно, как мог тот или иной условный "злодей" оказаться на ответственных постах в ту или иную эпоху, в той или иной стране.
Меня поэтому очень интересуют не только конкретные личности, но больше - то, как и почему складывались условия для процветания людей того или другого типа, почему их выдвигала жизнь. Ведь именно это важно брать из истории, чтобы потом не повторять прошлых ошибок.
  • Виталий Шевченко Автор offline 2-06-2017
Дорогая Светлана Ивановна! Спасибо на добром слове.Ваше мнение для меня важно. То, что я историк, мне всегда помогало в моём литературном письме. Однако я не пишу больших полотен, мне достаточно "прикоснуться" к кому-то на мгновение, чтобы его суметь подать читателю. Я здесь не имею в виду сатирических вещей. У них всё по другому. Поэтому и возникает представление у читателя, что я "мажу" какую-то фигуру одной краской. Это далеко не так. Романов я писать не собираюсь, где тот или иной исторический деятель должен быть представлен в полном объеме. Мне это не "гроозит"!Так сложилось, что основное направление в моём письме, это ХХ век в бывшем Советском Союзе. Тут делать не переделать! Хватит для всех работы! Однако здесь то и начинается! Есть несколько священных "коров", к которым нельзя прикасаться. Не буду их перечислять, Вы и так без меня хорошо их знаете. Я, как и все в нашем обществе, тоже писал о Ленине , как и все вокруг меня. Однако ведь наука не стоит на месте, развивается. В свое время я нашел у какого-то ветерана воспоминания о Ленине(они хранятся в Заповеднике на о. Хортице), где он живо и толково рассказывает как дважды встречался с Лениным. Я их, конечно, опубликовал в нашей местной прессе, кажется в"Комсомольце Запорожье" и написал в научный центр изучения жизни и деятельности Великого Учёного в Москву, в Институт марксизма - ленинизма. И представьте себе, какой я получил ответ! "В нашей картотеке искомый товарищ не числится." И всё! Я понял, что наукой в этом институте и не пахнет! А теперь где можно найти ответы на вопросы, что Фанни Каплан была замужем за первым мужем Надежды Константиновны Крупской, неким Германом? Конечно нигде. Ибо Институт марксизма-ленинизма, мы уже знаем, имеет свою версию на эти все вопросы. Неудивительно, что Яков Михайлович так быстро расстрелял Фанни Каплан. Я думаю, что эта тайна когда-нибудь тоже выйдет на свет.Представляете, какие шекспировские страсти там!Теперь кратко еще об одном вопросе. О "Великой Отечественной войне"! Естественно, изучение этой темы надо начинать с архивов. Так делает каждый уважающий себя исследователь. Однако во всем мире архивы, связанные с войной 1939-1945 годов открыты, кроме, Вы уже догадались где, естественно, Подольского архива под Москвой! Как можно изучать войну, не имея источниковедческой базы. Вот на этом я и потерял контакт со многими моими знакомыми и друзьями. И это естественно. Известный нам всем Энгельс сказал в свое время верную мысль: "Самая неприступная крепость в мире это - человеческий череп"! Что наше время и подтверждает эту сентенцию друга Маркса. Я немного затянул свой ответ, однако хочу сказать, что мне нравится находить "белые пятна" в истории. Старался это делать в советское время, хотя это было и сложно, источниковедческая база была не та. А сегодня это намного легче. Тем более, что институты Марксизма-ленинизма оставили работы не на одно поколение пытливых.Спасибо ещё раз! Если Вы позволите, то я буду, с Вашего разрешения, печатать на сайте уточнения по нашим "священным коровам"!
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
"Розвій же марева туман..."