Пошуки батька і матір розтяглися на все життя

Одна із історій про війну

З незапам’ятних часів, коли з’явилася людина на землі,його супроводжувало кілька незбагненних див, і серед них диво появлення нового життя, дівчинки чи хлопчика, які з’являлися у щасливих батьків, матері і батька, і у дбайливому супроводі їхньому, робить перші кроки на цій, Богом даній землі.
І потім, з часом, ця дитина, перетворившись у дорослу людину, пам’ятає з усього цього якісь окремі уривки буття, які залишилися у її свідомості.
Щось десь воно було так у всіх, згадайте власне життя, його початок… Матір десь поруч тебе і батько, теж десь у цьому замкненому просторі.
Дідова хата, в якій з 1937 року, після арешту діда, крім окупації, і до сьогоднішнього дня розташувалася районна міліція, а тепер і поліція, а в окупацію жили ми, діти і онуки дідові, і серед них я, який робив перші кроки у своєму житті.
Пам’ятаю з усього цього якийсь вечір у хаті, мама на кухні готує вечерю, в нашій оселі розташований якійсь німецький штаб, в окремій кімнаті знаходиться німецький офіцер, я це розумію на підсвідомому рівні, з-за дверей спостерігаю, як німець перебирає якісь папери на столі і кидає їх у грубку.
Думаю собі, що, як він піде, залізу у грубку і заберу усі ці папери собі. Хоч читати, зрозуміла річ, не вмію ще зовсім. Тим більше не підозрюю, що всі ці папери на невідомій мені мові! Потім йду на кухню до мами. Мені п’ять років і це більш-менш зв’язана картина у моїй пам’яті.
Біля кухні іще одна кімната, де сидять німецькі солдати, відпочивають, деякі з них чистять зброю. Один з них, можливо, знаменитий німецький письменник, Вольфганг Борхерт, який встигне після війни перед смертю написати своє геніальне оповідання «Das Brot»(«Хліб»), повернувшись після наряду з вулиці, поклав біля мами на грубку пачку вологих цигарок, щоб їх просушити, і пішов до себе в кімнату відпочивати.
Я, почекавши поки мама відвернеться від грубки, схопив пачку і кинув у вогонь. Вона миттєво згоріла. Через деякий час повернувся отой можливий Вольфганг Борхерт, не знайшов своїх цигарок і сказав мамі. Вона перелякалася і повідомила про це тата. В пам’яті збереглася постать батька, вся в білому, мабуть, біла сорочка і білі галанці і він почав мене бити ременякою. Я відчайдушно волав.
Знову з’явився Вольфганг Борхерт, відібрав мене у батька і сказав, що маленьких дітей бити не можна, тим урятувавши мене від батьківської розправи.
На другий день в нашій хаті німців вже не було. Їх замінили солдати Червоної Армії, які наступали на Захід. Спали вони в нашій хаті на підлозі. А їхній командир розважався тим, що наводив на мене наган і натискував на курок. Від його звуку я здригався і закривав очі. Він так зробив разів п’ять, поки медсестра, яка була теж в кімнаті, не сказала йому: «Не лякай дитину! Бачиш, він боїться!»
Я ще встиг зазирнути у грубку і побачити там попіл. Папери зникли! Уявляєте моє розчарування?
Коли згадую початок свого життя, в пам’яті завжди виникає оця історія. Вона першою закарбувалася у моїй свідомості. Це була весна 1944 року в маленькому містечку Крижопіль на Вінниччині.
Тепер я вже знаю, що війська 2-го Українського фронту ввійшли у Крижопіль 17 березня 1944 року, і те, що відбувалося зі мною в дідовій хаті, було в ніч з 16 на 17 березня.
А десь через півмісяця, 5 квітня 1944 року, далеко від Крижополя, в центрі Європи, у Німеччині, у фашистському концтаборі Ravensbruck народилася дівчинка Ingelore. Можна собі тільки уявити, що відбувалося із нею в перші дні та місяці її життя…
Мабуть, найгеніальніші творці мистецтва ХХ століття ще не відтворили те пекло, в якому вона знаходилася до травня 1945 року, в перший рік її життя. Я навмисне розповів, що я перше пам’ятаю у своєму житті, і це запам’яталося мені, коли я вже мав п’ять років. Інгелорі п’ять років було у 1949 році, коли вся Німеччина ще переживала часи відродження після воєнної катастрофи.
Україна в цьому відношенні зовсім не відрізнялася від Німеччини, скрізь руїни, удовиці, сироти, немає хліба, хочеться постійно їсти. Майже вся Україна пережила післявоєнний голод 1947 року, крім Західної України, де воїни УПА не дозволили владі вивозити врожай із сел.
Ще збереглося в пам’яті Ingelore з перших картин буття, це постійний голод, весь час хотілося їсти. Перші усиновлювачі привезли дівчинку з Равенсбрюку до Берліна, де вони жили, але в них Ingelore довго не була. Вона весь час плакала і сусіди пожалілися на них, мовляв, вони за дитиною не дивляться, вона весь час в них плаче, мабуть, знущаються над нею. І влада відібрала в них дитину, повернула її до дитбудинку. Їй було тоді п’ять років і вона мала вагу усього дев’ять кілограмів.
В цей час нова бездітна пара захотіла її удочерити, в новій сім’ї їй було набагато краще. І в них вона прожила до того часу, поки не вийшла заміж за гарного хлопця, Клауса, який з нею тепер усе життя. Спочатку вони мешкали у Берліні, а в 1974 році переїхали в Білефельд, де живуть до сьогоднішнього часу.
В середині 80-х років названі батьки померли і Інгелоре разом із Клаусом почали пошук її справжніх батьків.
«Хто і де моя мама?» - оце питання було постійно в Інгелорі у її свідомості. «Wer und wo ist meine Mutter?» - ця думка билася в її серці.
Тільки в середині 80-х років Інгелоре разом із своїм чоловіком почали поступово відкривати таїну її походження.
В новорічну ніч 1947-1948 років її мати залишила дівчинку в таборі для біженців у Зігені (Вестфалія) і поїхала невідомо куди. Не будемо кидати каміння у молоду матір, їй тоді було усього 22 роки, і можливо вона не відчувала в собі сил влаштуватися у житті разом із дитиною або була ще якась причина, яка випливала із тодішнього життя в Німеччині. Таких історій багато і в Україні. Нас було у батьків чотири хлопця і мама все життя жалкувала, що не наважилася прийняти сирітку, віддали сусіди у дитбудинок. Боялася, що не вистачить їжі. Але там де чотири рота, там і п’ятий не залишиться без їжі.
Інгелоре у 80-х роках знайшла свою матір, Renate Lutz, geboren Rohde. Мати не захотіла йти на контакт з дочкою. Єдине, що вона сказала своїй дочці, це хто її батько. Якийсь в’язень з Польщі. Такий самий, як і вона. Більше нічого, чи не хотіла, чи не знала, сказати не змогла.
Коли Німеччина об’єдналася, то Інгелоре вперше поїхала разом із чоловіком у Равенсбрюк, побувати там, де вона народилася і зробила перші кроки у своєму житті. Вона ходила по концтабору, уважно все роздивлялася, бо зуміла на цей час все прочитати, що було написано про концтабір і розуміла, що ті жінки, які народжували своїх дітей у таких страшних умовах, створювали справжній гімн життю і без допомоги усіх, хто був там біля них в цей час, не залишився б жити ніхто. І у Інгелоре сльози стояли в очах, вона була вдячна усім цим невідомим жінкам, які зуміли перемогти смерть і зберегти життя їй і іншим дітям.
Знайшла вона і свого батька. В пошуках батька їй допоміг журналіст Томас Муггенталер (Thomas Muggenthaler), який займався вивченням заборонених контактів польських примусових робітників з німецькими жінками.
Його ім’я та прізвище Ян Гавронський. Він народився 15 червня 1909 року у Свардзе (Swardze), Польща, за фахом муляр. Ці дані надала Інгелорі Міжнародна служба пошуку, яка розташована у м. Бад-Арользен. Коли вона поїхала туди з чоловіком, то знайшла там навіть фото батька! Він туди писав до 1993 року, тобто, якщо б вона про це знала, то могла б зустрітися зі своїм батьком.
Але все одно, пошук, який вона почала у 1986 році, завершився у 2011 році, тобто 25 років вона шукала і знайшла своїх батьків. І це головне. Бо, як пише Інгелоре, «Минулого не змінити, але в наших силах пильнувати, щоб подібне не трапилося з людьми знову».
Німеччина це зрозуміла давно, а Україна починає це розуміти сьогодні.
Під час однієї з останніх зустрічей «дітей Равенсбрюка» Інгелоре познайомилася із польським священиком, який теж народився у березні 1945 року у концтаборі. Коли Інгелоре представилася йому як ще одна «дитина Равенсбрюку», він притиснув її до своїх грудей і впевнено сказав: «Dann bist du meine Schwester!» - «Отже, ти моя сестра!» І Інгелоре це дуже зворушило. Дійсно, всі, хто народився у Равенсбрюці у той час, брати і сестри.
Але, якщо подивитися ширше, то ми всі, хто народився у ці страшні часи війни, - брати і сестри. І тому я кажу звідси, із Запоріжжя, Інгелорі Прохнов: «Ich Liebe Dich, Ingelore! Meine Schwester…»

31.08.2017р.
Свидетельство о публикации № 14073 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...


Проголосуйте. Пошуки батька і матір розтяглися на все життя. Одна із історій про війну
Краткое описание и ключевые слова для Пошуки батька і матір розтяглися на все життя:

(голосов:0) рейтинг: 0 из 100

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
Пошуки батька і матір розтяглися на все життя