Зінька

Ще одна історія про війну

У неї завжди не так, як у людей. Правду кажуть, що народись щасливою а не красивою.
Оце поклав на неї око і почав приставати полковник, начальник медичної служби армії, кремезний бугай із фіксою у роті. Вона спочатку трималась на відстані, хоча і казали їй дівчата з шпиталю, що прийдеться здатися, собі краще буде. Він, мовляв, перетоптав усіх дівчат в шпиталі. Не ти перша, не ти остання.
А коли вже і начальник шпиталю почав сердитись, бо той «забодав» усіх своїми перевірками, то тоді вона вирішила з ним прояснити стосунки. Як це робила колись в дитячому будинку.
- Ти, Богатирчук, вірно робиш, напад – кращий захист! – говорив колись їхній вихователь, Анатолій Кирилович, посивілий від революції і невдячної шкільної роботи. Він опікувався нею і завжди витягував із різних халеп.
Підстерегла того медика в коридорі школи, де був розташований їхній шпиталь:
- Ти, слухай, барбос, я тобі не баба а дівиця, незаймана, розпоряджатися мною буде тільки мій чоловік, зрозумів? А будеш чіплятися, обірву твої чоловічі принади, - і поклала руку на фінку, що висіла у неї на ремінці.
Полковник розлютився і так верещав, що всі повибігали дивитися з палат. Але вона повернулася і пішла собі.
Тому тепер на передовій. Але цим не дуже переймалася. Війна є війна. Хтозна, де твоя куля летить.
Ось і зараз була в наступаючій роті, подавала пораненим першу допомогу.
- Терпи, козаче, - казала вона молоденькому бійцю, перев`язуючи йому голову. Той намагався з усіх сил не стогнати перед дівчиною.
- Лежи отут, після бою підберемо, - а сама подивилася навкруги. Кому ще потрібна її допомога?
Німці з висотки, де вони окопались, вели шалений вогонь. А перед ними невеличка річечка робила петлю і ховалася за виступ. Річка невеличка а як заважає.
- Ротного вбили! - десь зойкнув чийсь переляканий голос.
З неглибоких окопчиків виглянуло кілька отетерілих бійців. Вона побачила їхні очманілі очі. Один вже вискочив з окопу і побіг назад.
- Стій, - ступнула вона йому назустріч, - назад, пристрелю, як собаку! – Розмахувала пістолетом. – Приймаю командування на себе!
Той, що метушився перед нею, пірнув у найближчий окопчик. Вона звалилась туди слідом за ним.
- Слухай мою команду! – вигукнула вона до найближчого бійця, - Командирів взводів до мене.
І боєць, втягуючи голову у плечі, подерся з окопу.
Через хвилину в окоп звалилося зразу троє бійців, командирів взводів. Дивилися на неї з подивом. Та байдуже.
- Сержант Богатирчук! – кинула руку до каски, що була насунута на самі очі. – Часу немає. Один взвод залишається тут і веде вогонь по німцях.
Вона подивилася на усіх трьох, що були так близько від неї:
- Залишишся ти, – кивнула найстаршому з них.
- А ви збирайте людей і за мною! – звернулась до тих двох, - Швидше! – і не гаючи часу, видряпалася з окопчика. А за нею ті, двоє.
Йшла швидко, майже бігла, не озиралася, по звукам за спиною відчувала, що не відстають. Перейшли річку, а там вона несподівано повернула вправо і повела їх за виступ. Німці били по позиції роти, а вони вже були у мертвій зоні, обійшли кручу.
- Вдаримо їх з флангу! – подивилася на тих, хто був за її спиною. Не так вже й багато, але що робити! Пістолет у одній руці, фінка у другій.
- Ну, хлопчики, з Богом! – і побігла вперед. А за нею обидва взводи. Ось уже один випередив її, другий…
Німці прогавили їх і вони вдерлися в траншею. А там вже хто сильніший, у кого більше щастя, хто не вмре у цьому бою. І німці не витримали, вириваючись з траншеї, відступили.
Вона знесилено припала спиною до стінки траншеї, дивилася перед собою. Трусились руки й ноги. В пістолеті не було набоїв, з фінки стікала чиясь кров.
- Товаришу ротний, чуєте, - хтось звертався до неї, - там німецький офіцер, поранений…
- Пішли, покажеш, - сказала вона, повертаючись до бійця. Молоденьке обличчя солдата, мабуть, ще не брився, дивилося на неї з повагою.
Дійсно, біля входу в землянку напівлежав, обпершись спиною об стінку траншеї, німець, одна штанина була мокра від крові.
- Може, пристрелити? – виліз той, що показував дорогу.
- Бач, який хоробрий, - відказала вона, - в бою треба було стріляти.
Німець, побачивши у неї в руках фінку, закрив очі, подумав, що зараз вб`є.
- Не бійся, - сказала вона, спритно розпорола фінкою штанину, відкриваючи молоде засмагле тіло. Куля не зачепила кістку, і вона швидко і вправно перев`язала йому рану.
Німець відкрив очі і з подивом дивився на цю дивовижну фрейлейн.
- Бач, ви мужики чубитесь, а нам, бабам, вас перев`язувати! – посміхнулась вона. – Будеш жити.
- Філе данк, філе данк, - забурмотів той.
- Як тебе звати? – звернулась вона до молоденького бійця.
- Петренко.
- Слухай, Петренко, будеш зі мною.
І тут вона відчула, що захотіла до вітру. Напруга останніх часів далася взнаки. В кінці траншеї, де та робила невеличку дугу, вона поставила бійця і сказала:
- Стій і нікого не пропускай. Зрозумів?
- Так, - мотнув той головою.
Пройшла в самий кінець траншеї, присіла під стінкою і притихла.
Почула, як хтось підійшов до Петренка.
- Де ротний?
- Пішла до вітру.
- Йой! – той крутнувся на підборах і двинув так, що земля посипалася з брустверів.
Вона привела в порядок одяг і вийшла до Петренка.
- Ти що, не можеш мовчки стояти? – гримнула на хлопця. Той винувато кліпав очима.
- Хто це був? – спитала.
- Взводний третього взводу. Білоусенко.
- Ну, добре, пішли, відведеш німця в тил і доповіси в штабі, що ми на нових позиціях. Я тимчасово командую ротою. Сержант Богатирчук. Запам`ятаєш?
- Так точно. Що тут не запам`ятати?
Вона покликала до себе взводних.
- Підготуватись до оборони, особливо укріпити фланги. Щоб німці не вибили нас, як ми їх. Німецького офіцера я відправила в тил. Потім, коли все буде готово, нагодуйте людей. Якщо щось треба, я буду тут, у землянці. Вістовим буде в мене Петренко. Коли повернеться, я покличу вас. Виконуйте. – і всі троє розійшлися до своїх бійців.
Вона ще повиглядала з траншеї в бік німців, але ті вели себе тихо. Тоді пішла у землянку, скинула шинель, на столі під стінкою стояло забуте німцями дзеркало, подивилася в нього, причепурилася. Під столом виявила ящик французького коньяку і ще один ящик тушонки. Накрила німецькою шинелею, щоб не впадало в око.
Петренко повернувся не сам, з ним прийшов командир батальйону, капітан Мальований з якимось офіцером.
- Ось ти яка, сержант Богатирчук, - сказав він, одночасно з подивом і замилуванням дивлячись на неї. Пройшовся з нею по траншеї, подивився, як розставлені бійці.
- А чому кулемети на флангах? – спитав.
- Бо німці навряд чи підуть голим степом на нас. – відповіла. – Якщо підуть, то берегом річки.
Капітан переглянувся з офіцером і задоволено покрутив головою.
- А що ти, Богатирчук, робила до війни? – спитав другий офіцер.
- Поступила на істфак Одеського університету. – зітхнула. – Та почалася війна.
- Ну, нічого, довчишся після війни, - задоволено засміявся Мальований. Потім помовчав і додав:
- Поки прийде поповнення, призначаю тебе командиром роти. І подам документи на присвоєння тобі урядової нагороди.
- Служу Радянському Союзу! – виструнчилась вона.
Провела командирів до річки. Капітан подивився на фінку, що висіла у неї на ремінці, посміхнувся, міцно потис руку і на хвильку затримав її в своїй:
- Як тебе звати?
- Зінька… - розгубилась вона.
- Зінаїда, - уточнив він, - на грецькій мові це значить богиня. Ну і ну… Молодець! – плеснув її по плечу і пішов.
Почало темніти, коли Зінька повернулась, в землянці вже було прибрано, Петренко постарався, а на столі у казанку парував борщ. На газеті гіркою завмер нарізаний хліб і між ним і казанком загадково причаїлась фляга.
- Що це? – спитала вона Петренка.
- Спирт, - щиросердно відповів той, - Ви сьогодні заслужили.
- Ех, ти, Петренко, - засміялася вона, - нема в тебе фантазії, - і дістала з-під столу пляшку коньяку і кілька банок тушонки. – Йди, клич взводних.
І Петренко миттєво вислизнув із землянки. Поки їх не було, вона відкрила банки, зробила бутерброди. З якоїсь німецької газети наробила серветок і дбайливо розклала їх з чотирьох сторін столу. Дістала з ящику чотири стопки, хазяйнуваті німці і їх забули, розставила біля серветок.
В цей час хтось постукав у двері.
- Заходьте! – дзвінко відгукнулась Зінька.
Прочинились двері і в землянку незграбно втиснулись троє взводних, за ними виднілось обличчя Петренка, він обережно зачинив за ними двері.
- Петренко! – покликала вона його, - заходь. Будеш з нами!
- Сідайте, хлопчики! – запросила вона всіх до столу.
Вони дивилися на прибраний святково стіл, на свого командира і в них усіх розпливалися в посмішці обличчя. Вони цього не чекали і щось таким домашнім повіяло на них.
Вона розілляла коньяк по стопкам і сказала:
-Давайте, вип’ємо за знайомство. – Згадала капітана і додала: - Мене звати Зінаїдою. Богатирчук.
- А мене Миколою Хоменком, - сказав той, найстарший.
- А мене Білоусенко, - сказав взводний третього взводу і зашарівся. – Сашко.
- А я Коваль, - сказав третій, - Володимир.
І вони випили цього невідомого для них французького коньяку. Білоусенко взагалі ніколи до війни не пив а Хоменко у себе в колгоспі пив тільки самогон, бо нічого іншого не було.
Невідомий закордонний напій вдарив їм в голови і вони всі разом загомоніли, кожний хотів щось особливе сказати їй, освідчитись їй в тому, що заради неї вони розірвуть не тільки цю позицію німців а взагалі… все… а що, і самі не знали, але мовчати не могли.
В Зіньці теж трошки паморочилася голова, і від коньяку і від того, що на неї віддано дивилося четверо пар хлопчачих очей і від того, що вони сьогодні не загинули а залишились живі і далі житимуть, а про погане зараз не хотілося думати.


15.04.2001р.
Свидетельство о публикации № 14110 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Рассказы
  • Читателей: 39
  • Комментариев: 6
  • 2017-10-20

Проголосуйте. Зінька. Ще одна історія про війну
Краткое описание и ключевые слова для Зінька:

(голосов:4) рейтинг: 100 из 100

  • Светлана Скорик Автор offline 21-10-2017
Ярко и сильно и притом удивительно просто, так что до любой души доходит. Это одна из удивительных черт Ваших фронтовых рассказов. Уверена, что и у Зиньки, как у других Ваших героинь, тоже есть реальный прототип и что Вы её знали.
Такие женщины делали историю...
  • Татьяна Окунева Автор offline 21-10-2017
Люблю Ваші фронтові розповіді, шановний Віталій Іванович, за ніжне і шанобливе ставлення до людей, які стали грудьми на захист своєї Батьківщини.
  • Виталий Шевченко Автор offline 21-10-2017
Шановні Тетяно і Світлано Іванівно! Дякую Вам за гарні відгуки! Дійсно, це історія не видумана, я її колись чув. Розповів її наш викладач в університеті, Петро Іванович Воробей (Царствіє Йому Небесне!). Він був добра і чуйна людина.
  • Геннадий Любашевский Автор offline 21-10-2017
Риса, яка притаманна героям та героїням автора, має дуже просту назву: "людяність".
Дякую Вам!
  • Пугачев Евгений Валентинович Автор offline 22-10-2017
Проймає до сліз. Дякую.
  • Виталий Шевченко Автор offline 22-10-2017
Дякую, дорогі друзі, за відгук!
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.