Втеча дев’ятирічного хлопчика з ГУЛАГу

Свідчення для майбутнього суду

Я человек… я есть человек,селянин…

Исаак Бабель
Их не били, не в’язали,
Не пытали пытками,-
Их везли, везли возами
С детьми и пожитками.
Александр Твардовский

Безкрайнє зелене поле пшениці весною, потім золотисте влітку і це ж саме поле чорно-сіре восени а зимою неозорий степ білий до самого виднокраю. Тільки зрідка розцвічувалися поля жовтими квадратами квітучого соняшника.
Малий Тіма кожний рік захоплено слідкував за змінами у природі. А ще він любив бувати у батьківському саду. Особливо після дощу і хоч босі ноги грузли у землі але паморочилася голова від чистого повітря а духмяний запах бентежив душу. З дерев до хлопчика звисали плоди – великі яблука та груші – бергамот, джонатан, кальвіль сніговий та інші. А ще були там сливи, черешні, вишні, агрус, малина…
Після дощу земля в саду покривалася білою ковдрою і старші посилали хлопчика збирати збиті вітром плоди. Він йшов з охотою це робити, бо йому подобалося бути в саду, відчувати свіжість та прохолоду і п`янкий смак ароматних плодів.
Батьки не покладаючи рук працювали на землі, щоб був достаток у хаті і щоб забезпечити всім необхідним себе і дітей. Жили вони тоді у 1930 році на хуторі Нікольському Першому Оріхівського району Запорізької області.
За їхньою левадою знаходився ставок і Тіма годинами міг дивитися у прозоре скло ставка, бачити, як в ньому віддзеркалюється небо. Коли мати кликала на вечерю, він біг додому а за ним бігло синє небо на якому вже загорялися вечірні зірки. Із ставка кумкали жаби, крутився на прив`язі біля хати Полкан, десь далеко гавкав чийсь пес і було приємно відчувати, що зараз опинишся вдома серед своїх і він буде сидіти біля стомленого працею батька, далі на лаві його брати і сестри а мати обережно ставитиме на стіл для всіх вечерю.
Скільки разів у своєму житті Тимофій Федорович, як у сповільнених кадрах невідомого фільму, бачив перед собою оці картини щасливого життя. Потім дорослі розповіли, що починалося все у батька, Федора Яковича Михайлика, з роботи наймитом у сусіда Довбні. Своєю старанністю та ретельністю батько сподобався хазяїну і через кілька років той дозволив батькові через дорогу побудувати хатинку, що цілком задовольняло обох. Хазяїн мав поруч надійного робітника а молодий ще тоді Федір Михайлик добився першого успіху в своєму житті – з`явився у нього власний дах над головою. Батьки біля хати посадили город і виникло у них щось подібне до присадибного подвір`я. Пішли діти, потім виміняли на зерно корову, завели курей, гусей, качок.
Батько сам собі шукав роботу, бо робив її для добробуту власної сім`ї. Спочатку зробить все для хазяїна а потім береться за своє господарство. А позаяк вільного часу для себе майже не залишалося, то приходилося працювати вночі та в неділю а також у свята. Гріх в такий час працювати, але ж потрібно жити і сім`ю кормити! А вже з`явилося троє хлопчиків і троє дівчаток. Та священик Омельницької церкви заспокоїв:
- В свята працювати гріх, але якщо во - благо, то можна!
З народженням кожного хлопчика по законам того часу батькам виділяли грунт землі. Так збільшувалося землеволодіння сім`ї. Підростали діти і включалися в працю разом із батьками. Купили дві кобили, які з часом привели двох лошат. Збудували велику хату з цегли, у три кімнати, щоб розміщалися в ній усі, дорослі і діти. Поруч конюшня з воротами, за нею комора, де зберігалося зерно, мука та інші припаси. Між вулицею і хатою стояла клуня з половою, кукурудзою та іншими кормами для худоби. А стару хату відвели для корови та овець.
Так дуже повільно але неухильно, завдяки постійній та виснажливій праці всіх, дорослих і дітей, сім`я поступово піднімалася до середняцького стану. Та несподівано накотився 1929 рік, рік розкуркулення та виселення за межі України і щасливе життя сім`ї закінчилося.
Мати одного дня послала Тіму зібрати в саду падалицю для свиней і він, щоб не ходити далеко від хати, заліз на стару яблуню, щоб струсити з неї плоди і побачив, як до їхнього подвір`я під`їхала бричка з трьома міліціонерами у кашкетах з червоним околишем. Один залишився біля брички а двоє пішли у хату. Через деякий час вийшли звідти з батьком і попрямували до брички. Він йшов трохи спереду них, кремезний, з чорною борідкою, в якій вже з`явилися білі віти сивини. Сіли у бричку і поїхали геть. Тіма скотився з яблуні, сів на лошака і поскакав за ними, та вже було пізно. Батька арештували, та й що могла зробити дитина?
Батько в колгосп йти не хотів але його умовляли і він записувався а потім звідти при слушній нагоді виходив, кожного разу залишаючи в ньому своє, зароблене тяжкою працею, добро. Тепер, коли він був в Оріхівській тюрмі, його сім`ю виселили з їхньої хати на вулицю. Розкуркулення тоді відбувалося своїм заведеним порядком. Сільрада створила комісію з трьох бідняків, один з них вмів писати. Вони прийшли і почали переписувати майно. Писар сидів в хаті за столом і заносив у відомість все, що йому казали ті, хто проводив обшук. Записував все, що було в хаті, в скринях, під лавками, на печі, скрізь: одяг, посуд, хліб, коней, корів, птицю. Потім рахують яйця, блюдця, чашки, дерева в саду, зерно, солому, в погребі картоплю, капусту, цибулю. Навіть довбали в деяких місцях стіни, часом, там нічого не заховали хазяї? Причому, ще хизувалися перед беззахисними людьми, мовляв, ми тепер сила, як запишемо, так і буде!
Дійсно, після того, як відомість складена, все, що в ній було записано, ставало власністю держави в особі місцевого колгоспу.
Матері з Тімою після обшуку довелося кілька місяців прожити в чужій хаті в сусідньому селі Борисівка,яка була порожня після переселення бідняків у куркульські хати а саме село було перетворене в куркульське спец поселення, звідки ніхто не мав права відлучитися. Чоловік був із старшим сином Григорієм в Оріхівському допрі, старша дочка була замужем за червоним партизаном Мищенком Захаром Пантелійовичем (Під час громадянської війни махновці розбили неподалік хутора загін червоноармійців і ті розбіглися, рятуючись від ворогів. Захар Мищенко заскочив з конем у двір до Михайликів. В цей час з хати визирнула дівчина. Захар звернувся до неї:
- Заведи коня до стайні!
А сам мотнувся у сад за хатою і зник. Прийшов через місяць - два і… залишився у Михайликів назовсім. Сподобалася йому дівчина, сестра Тіми, Настя.),тобто мала якийсь захисток, середні діти втекли в Софіївку (тепер Вільнянськ) і влаштувалися там працювати на заводі, а з нею залишився тільки наймолодший, Тіма.
Та і в Борисівці їх не залишили у спокою. Одного дня підкотила до хати бричка і наказали їхати з ними. Прийшлося покидати рідні місця і як виявилося, для багатьох із них – назавжди! За що? За свій невсипущий, тяжкий, на благо сім`ї і людей труд? Нова влада не зуміла цей великий потенціал селянської праці використати для себе, пішла по лінії найменшого опору.
Тимофій на все життя запам`ятав отой шлях від рідної оселі до телячих вагонів. В оточенні міліціонерів із собаками, під вигуки охорони, гавкіт почався вихід його з матір`ю з рідної землі. До них приєдналися такі ж самі нещасні і під плач, голосіння, крики охорони вони покидали рідну землю, рідні оселі, де стільки зробили доброго для себе і людей, що і досі земля і люди потерпають від цього свавілля влади.
Мати ще попросила охорону по дорозі заїхати до рідної хати і, на диво, охорона дозволила і вони заїхали у подвір`я рідної оселі, мати зайшла туди, взяла пучку землі з двору, вернулась і мовчки сіла в бричку. «Тронулісь!» - прозвучала команда і через багато років, вже будучи дорослим, Тимофій Федорович зрозумів, що тоді рушили у путь не тільки він з матір`ю і такі, як вони, а «тронувся» - збожеволів увесь навколишній світ, устої, збожеволіли всі і назавжди… Тимофію врізалася у пам`ять ця сцена виходу. Їхали а куди? Невідомо. Під`їхали до мосту, а там вже чекають ще, оточені червоними околишами, брички, підводи, люди. Їхню бричку поставили у хвіст колони з 7 - 10 бричок та підвод, себто вивозили «хазяїв» з навколишніх сіл. Переїхали міст через Конку, думали в`їдуть у Оріхів, та ні, з Оріхова виїхав теж обоз з людьми, поставили за ними, а в ар`єргарді підключився обоз з Жеребця, Комишувахи та інших сіл. Поки формувався загальний обоз, було добре видно кожну підводу та бричку, сумні заплакані жіночі обличчя, переляканих дітей. Невизначеність та мертва тиша. І тільки червоні околиші при виконанні – гарцюють на конях, гавкіт собак, сюрчки. Нарешті чиясь команда:
- Тронулісь!
З навколишніх хат ніхто не виглядав, люди боялися, щоб не звинуватили у співчутті. І так вся валка їде у невідомість, для більшості з них у смерть. А Україна мовчить! Мовчить…
Привезли їх на станцію Новокарлівку де розмістили по телячим вагонам, а потім вже привезли їхніх чоловіків, об`єднали з сім`ями. Довезли їх у них до станції « 24-й кілометр»,що у Свердловській області(Росія),це Приполярний Урал. Саме сюди вислали «розкуркулених і засланих за межі України» людей з Оріхівського району. Це знаходилося на Північному Уралі в полярній смузі на північ від міста Надєждінськ, перейменований у 1939 році в місто Сєров. Від Надєждінська везли в телячих вагонах, потім на відкритих платформах по вузькоколійці, далі на підводах і наостанок пішою ходою, колонами до самого табору «24-й кілометр». Навколо «нєісходімая» тайга. Табір розташували в старих, чорних бараках, збудованих невідомо ким і коли. Час вдавив їх у землю по самі вікна, від стін йшов нестерпний холод, а зі стелі постійно капали великі краплі на підлогу, постіль, голову і від них сховатися нема було куди. І хоч навколо вирувало сосново-кедрове безкінечне царство тайги, в якому було безліч ягід, грибів, кедрових оріхів і тому подібного але людина тут пропадала від голоду… хвороб…Вимирали цілими сім`ями.
Такий самий стан був і в інших місцях, куди вивозили спецпереселенців. Ось дані по 1947 року.
Архангельська область. В Няндояському районі (спецселище Сухона) спецпереселенці не тільки жили в загальних бараках але і в бувших сушарнях, коморах і тому подібному і середня норма житлової площі складала 1,9 кв. метра на людину.
Свердловська область. В Ревдинському районі в спецпоселеннях Уралбуду норма житлової площі ледве досягала 1,8 кв. метра. В Івдельському районі(трест Уралруда), куди були заслані сім`ї хліборобів Оріхівського та інших районів, які згодом увійдуть до складу Запорізької області, бараки без вікон, дах протікав, норма корисної площі 1,2 кв. метра.
Красноярський край. В Черемушінській мехбазі в 3-х селищах, де мешкало 957 людей, встановлені безперервні нари. Відсутні столи, стільці, їли, сидячі на нарах. Подвійних рам бараки не мали. Двері відкривалися прямо на вулицю, помешкання не освітлювалося через відсутність ламп.*
Як бачите, за 15 років нічого ніде не змінилося.
Тут на 24-му кілометрі Тимофій захворів на тиф. І мати його вилікувала. Не відходила від нього, підгодовувала сухарями, які вивезла ще з Борисівки. Саме в цей час до них дістався червоний партизан Захар Пантелійович Мищенко з товаришем. У нього був якийсь мандат з підписом наркома оборони Ворошилова, який допомагав їм долати бар`єри і вони таким чином добралися до 24-го кілометра. На сімейній нараді вирішили, щоб Захар Пантелійович забрав із собою Тимофія і вивіз його на Україну, додому. Бо дорослих десь на дорозі спіймають, а так хоч дитина залишиться живою. Так і зробили. Але з дитиною по тайзі йти було важко, та й ще за ними ув`язалася погоня. Далеко відійти не вдалося, охорона табору наздогнала втікачів і зачинила в будці, яка знаходилася біля вузькоколійки, що була прокладена для вивезення лісу на Північ. Захар Мищенко зі своїм товаришем уважно прислухалися до того, що діється навколо будки. Коли визначили, що охорона кудись пішла, виламали вікно, яке було забите дошками, вибралися на волю і чимдуж пішли подалі від будки у тайгу. Йшли біля години, поки не почули десь гавкіт собак. Значить, знову наздоганяють. Вирішили заховати Тіму під сушняком а самим розбігтися у різні боки, щоб збити переслідувачів. Так і зробили. Залишився Тіма один під сушняком серед тайги. Лежить хлопчик, навколо темно а тайга живе своїм життям, різноголосо шумить, десь хтось дзявкнув, чи то вовк, чи то собака, а може й лисиця. Чи, бува, десь поруч не об`явився сам ведмідь? Аж дрижаки пішли по шкірі, стало так боязко, що Тіма знепритомнів. Опритомнів лише в потязі, сидів на лаві біля Захара Пантелійовича з його товаришем. Отак їм вдалося повернутися додому. На жаль, Захар Пантелійович незабаром помер, заразився під час небезпечної подорожі тифом, залишивши свою дружину з п’ятьма дітьми на руках. Отак у дев`ять років дитина втекла з ГУЛАГу. Спочатку Тимофій жив у своїх середніх брата і сестри Аврама та Уляни у Софіївці, бо боялися, щоб його знову не заарештували і не відправили назад, подібні випадки бували тоді, і тільки згодом він переїхав жити до старшої сестри Насті. Ця картина втечі довго залишалася десь в підсвідомості дитини а потім і дорослої людини. Невідомо, скільки разів переживав її знову і знову Тимофій Федорович у своєму житті, кожного разу повертаючись під той сушняк і чуючи отой невідомий дзявкіт звіра.
Потім стало відомо, що всі з сім`ї, хто залишився на 24-му кілометрі, померли, батько, мати, старший брат Григорій з однорічною дитиною. Десь там вони і поховані, неподалік від бокситових копалень, які потім відіграли таку велику роль у житті їхнього сина. Скільки їх, синів та дочок України, були загублені тоталітарним режимом, одному Господу відомо! А Тимофію прийшлося ще пережити й Голодомор. Вийшло так у часі, що він потрапив з ГУЛАГу прямо на самий Голодомор. 1932 рік він жив у Софіївці а в наступному 1933 році, коли Голодомор котився Україною, збираючи страшний врожай, його забрала до себе у Нікольське Перше старша сестра Настя. Моторошні були часи, йдеш по дорозі а на ній лежить мертва людина і тільки собаки його розтягують… Неподалік від хати сестри жили літні фельдшер із своєю дружиною. Вони набрякли як колоди і вмирали. І хоча фельдшер допомагав усім навколишнім селам а селяни не змогли його врятувати, бо теж голодували. Так вони і вмерли. Селяни зуміли їх тільки поховати на цвинтарі, хоча і самі пересувалися з великими труднощами, бо дуже підупали. А Тимофій із сім`єю сестри врятувалися тим, що діти ходили скрізь, збирали лободу а сестра приносила з поля кілька кукурудзяних качанів без кукурудзи і на крупорушці молола їх, змішувала з лободою і пекла з них коржики. Тим і врятувались.
Перед самим початком війни Тимофій встиг закінчити Дніпровський хіміко-алюмінієвий технікум в Запоріжжі і був направлений на Уральський алюмінієвий завод в місті Кам`янськ – Уральський, де і пропрацював майже до кінця війни. А в 1944 році поступив вчитися на Північнокавказький гірничо-металургійний інститут в місті Орджонікідзе, тепер це Владивкавказ у Північній Осетії. Після закінчення інституту у 1948 році приїхав за призначенням на роботу на Волховський алюмінієвий завод. А в 1949 році був направлений на щойно відбудований алюмінієвий завод у Запоріжжі, де і пропрацював усе своє життя.
Для того, щоб вчитися а потім працювати і просуватися по службовим щаблям, довелося Тимофію ховати своє соціальне походження, тому мабуть не зробив комсомольської а потім і партійної кар`єри, бо боявся, що можуть докопатися до його походження і цей дамоклів меч висів над Тимофієм Федоровичем аж до ХХ з`їзду КПРС. Тільки після розвінчання Хрущовим культу особи Сталіна стало легше жити, після 1956 року це вже був не такий кримінал, як раніше. Хоча, як відомо, багато радянських людей не афішували своє соціальне походження, влада цього не любила і як могла переслідувала. А реабілітований Тимофій Федорович тільки 28 лютого 1995 року згідно чинного законодавства.
Але те, що відбувалося з ним і з його сім`єю у 1930 – 1932рр,ніколи не забував. Весь час повертався думками до цього. Що ж тоді трапилося? Що ж відбувалося? Чи можна було обминути це лихо? Як так вийшло, що найбільш працьовиту частину суспільства знищили? Тимофій Федорович і досі, через багато років, не може примиритися з цим.
Ось його думки. «Перехрестя в Преображенці, де вперед нас пропускали під конвоєм обоз із навколишніх оріхівських сіл, стоїть в моїй пам`яті все життя. Як кінострічка, яка рухається у якомусь старому фільмі і який ви дивитися вже багато разів і впізнаєте там кожний кадр. Переді мною пливе епоха класової боротьби а вірніше класового гноблення, ліквідації самого працьовитого прошарку сільських хліборобів, які отримували добрі врожаї завдяки своїй невсипущій праці. Саме вони зробили Україну багатою і благодатною. Саме вони годували бідняків і наймитів, які тепер гордовито гарцювали навколо обозу на конях. Вони сьогодні влада! І ця нова влада трясе своїх громадян по вибоїнам, насолоджуючись цим. Дітей і жінок з натрудженими руками, в яких вони тримають те, що їм дозволили взяти з собою – в одній торбину, в іншій – дитину. А навколо нас цвіли золотистими променями від дороги до самого виднокола соняшники…»
Наче з якогось фільму Довженка чи Савченка…
«Арешт мого батька це початок знищення самої працьовитої верстви селянства, яка годувала Україну та Росію та ще продавала за кордон, це був початок насильницької колективізації, тобто заганяння в колгосп ледачої бідноти, яка не мала нічого і не хотіла заробити, щоб прокормити свої сім`ї. Саме на таких була зроблена ставка партійної верхівки, вона відібрала землю, хати, тяглову силу, худобу, свійську живність у «хазяїв» - це називалося розкуркуленням і віддали біднякам. Саме тому вони були бідні, що не вміли і не хотіли працювати на землі. На землі працювати і бути бідним не можна, це грішно! А що з цієї економічної політики вийшло, ми знаємо: голодомор в селі і зубожіння усього народу.
Розкуркулення – це коли бідні грабують багатих, примусово відбирають у заможних майно, нажите найтяжчою селянською працею. Багаті працювали і годували бідних. А бідні не хотіли і не вміли працювати на землі, тому і почався голодомор. Голота навіть не змикитила примусити розкуркулених працювати на себе. Хай вже на них але на рідних землях, які любили, розуміли і які не могли образити та перетворити в пустелю.
Але влада придумала дивовижне гасло: - Землю селянам!
Наче вона була не в них. Відібрали землю у працюючих селян і передали її тим, хто не вмів і не хотів на ній працювати. А потім відібрали і в них і загнали всіх в колгосп. Таким чином землю відібрали у всіх селян і зробили її державною, тобто загальною або нічиєю, безгосподарною. Колгоспи стали державною структурою під пресом центрального керівництва. Селянин в ньому перестав бути самостійною людиною, особистістю. Від нього вимагали тільки виконання вказівок. Так і балансували над безоднею багато років бо людина була несамостійна тому і животіли усі в колгоспі. Бо був знищений справжній хазяїн землі.»
Тимофій Федорович має право на такі думки бо вони вистраждані, перед його очима доля батька та матері, доля багатьох земляків.
Автору цих рядків в свій час довелося спостерігати досить цікаву картинку з колгоспного буття. В кінці 60-х років минулого століття я працював в школі села Яськи Біляївського району Одеської області. Кожної осені, коли починався учбовий рік, школярів залучали до збирання врожаю. Якось до школи підігнали бортові машини, ми, вчителі,посадили дітей, в одну з машин сіли ще кілька колгоспників і поїхали у поле збирати врожай, на цей раз виноград. Коли приїхали на місце, розставили дітей по двоє на рядок і робочий день почався. Я звернув увагу, що ті молоді люди, які приїхали з нами, позлізали з машини і пішли у найближчу посадку. Я йшов з дітьми по рядках, озирався на лісосмугу, коли ж ті молоді здорові хлопці вийдуть нарешті працювати. Ні, не виходили, ми з дітьми пообідали і знову заходилися біля рядків а колгоспники продовжували відлежуватися у посадці. І тільки ввечері, коли за нами приїхали машини і робочий день скінчився, вони, заспані, поїхали разом з дітьми додому.
Кращого підтвердження того, що в нашому колгоспному господарстві щось робиться не так не придумаєш! Чому робітники, службовці і студенти їдуть з міста допомагати селу, чому сільських школярів залучають до сільгоспробіт а ті, кого перший обов`язок працювати на землі – не працюють?
А воно по іншому і не могло бути, бо правий Тимофій Федорович, був знищений справжній господар землі.
Не дивно, що в його пам`яті зберігся отой квітучий батьківський сад, створений його родиною для себе а значить і для всіх людей…



ДОДАТОК.



Район ссылки: Надеждинск.
Составлена
15 марта 1938г.

УЧЕТНАЯ КАРТОЧКА№119432

1.На семью трудпоселенца (фамилия) МИХАЙЛИК
(имя и отчество) Федор Тимофеев**
2.Высланного из Днепропетровской обл. Ореховского р-на Силошинскаго сельсовета

3.Выслан в 1930 году. 4.Национальность.Украинец.


5.Состав семьи.
Фамилия, имя и отчество Членов семьи (включая и
Главу семьи)год рожд.Родств. Отношения к главе семьитрудоспособность
Специал. или професОт метки об изменениях в составе семьи
1Михайлик Федор Тимофеевич***1873глава семьим.т.черноробумер 1931г
2Анастасія Кириловна 1873женам.т.черноробумерла 1931г
3Григорій Федорович1907сынтрудчерноробумер 1932г
4Тимофей Федорович 1922сынсбежал 1932г.
5.Анатолий Григорьевич1931внук.умер1932г
6Анна Кузьминична 1906снохатрудштукатур



Копия верна: ст. архивариус (подпись)

ПРИМІТКИ.
1.Іван Губка, Неоплатні борги Росії, - Інформаційний бюлетень запорізької кошової управи Братства вояків УПА,№18, Запоріжжя,20 вересня 2001р.,стор.1.
2.Помилка,треба Якович.
3.Помилка,треба Якович.
Свидетельство о публикации № 14148 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Очерки
  • Читателей: 166
  • Комментариев: 0
  • 2017-10-25

Свідчення для майбутнього суду
Краткое описание и ключевые слова для: Втеча дев’ятирічного хлопчика з ГУЛАГу

Проголосуйте за: Втеча дев’ятирічного хлопчика з ГУЛАГу

(голосов:3) рейтинг: 100 из 100

    Произведения по теме:
  • Братики менші
  • В попередньому житті він був поетом «срібного віку». Білим, м’яким, пухнастим. Писав вірші про прекрасну даму, про єдине і вічне кохання. Потім виріс, змужнів, заматерів і кинувся наздоганяти згаяне.
  • Посмішка Гріна
  • Море, Грін.
  • Слідами одного родоводу
  • Про те, що було у житті...
  • Діти спекотного літа
  • Степ та поле. Український степ, чорноземний ґрунт. Рослини степової Таврії: перекотиполе. Юрій Безух.
  • Дари степу
  • Природа Таврійського степу: білий лунь, куріпка, перепіл, кулик, лиска, фазан. Продовжуємо мандрівку Таврійським степом.
  • Гади
  • Плазуни: змії, полози, ящірки, черепаха. Мова про плазунів, яких ми не дуже любимо та цінуємо, але які теж мають право на життя. Юрій Безух.
  • Провісники весни
  • Перше квітня це не лише день гумору та сміху, а й міжнародний день птахів. Нарис про птахів, наших перших співців, провісників весни. Весінні птахи: граки, коноплянка, чечевиця, чечітка, снігур,
  • Смерч в Дурній балці
  • Очерк о смерче 1966 г. на юге Украины. Нарис про справжню непересічну подію майже 50-річної давнини в Таврії. Юрій Безух.
  • Тризна
  • Сучасний нарис. Нарис мої сучасники. Віталій Шевченко.  – Пом`яніть мого батька, Миколу Сидоровича, – звернулась до колег середніх літ жінка з м`якою полтавською вимовою, – доброї душі була

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
Втеча дев’ятирічного хлопчика з ГУЛАГу