"З неволі, з небуття долинув голос твій..."

Людина живе до тих пір, поки її пам’ятають.

На фото, що збереглися, він, батько, із своєю донькою. Зрозумілі їхні почуття, які зафіксовані на плівці невідомим фотомайстром. Вона вступає у життя, багатобарвне і чудове а поруч її батько і вона обережно спирається на нього своєю маленькою ручкою а він лагідно підтримує її на стільці і обоє дивляться у об`єктив, наповнені любов`ю один до одного. Вона до свого батька а він до своєї дитини, заради якої він і живе у цьому навколишньому і багатовимірному світі. Що їм до того, що відбувається навколо них у Всесвіті і в їхній державі, яка з 1917 року заходилася будувати новий, не бачений досі справедливий порядок.
Вони ще не знають, що з цього вийде, їм байдуже, вони посідали перед об`єктивом фотографа і на хвильку завмерли перед ним, на хвильку, а вийшло назавжди. Бо крім цих фото, які випадково збереглися у родичів, нічого не залишилося, слідчий, який проводив обшук у квартирі 14 лютого 1938 року, забрав усі фото, листи і ніколи ніхто їх сім`ї не повернув.
Звали батька Степаном Петровичем Литвиновим, народився він 9 травня 1902 року в селі Березівка Курагінського району Красноярського краю в багатодітній сім`ї українця-селянина, у якого було восьмеро чи десятеро синів і двоє дочок і який десь в кінці позаминулого століття переїхав до далекого Сибіру із Мелітопольщини в пошуках щастя.
Його син Степан закінчив перед революцією Минусінське комерційне училище а потім, під час громадянської війни, був разом із двома старшими братами навіть у партизанах. Важко сказати більш докладніше про його життя бо збереглися скупі свідчення. Відомо тільки, що якийсь час залишався у Червоній Армії, потім демобілізувався і працював у себе дома в Березівці головою сільради, як про це писали у своїх творах Андрій Головко і Михайло Шолохов, потім знову опиняється на військовій службі, яка приводить його до 90-го Уральського полку, що був розташований в місті Запоріжжі.
Отак він сам, його дружина Олена Калістратівна та дочка Ніна опинилися в нашому місті. Скупі спогади єдиної людини, яка ще пам`ятає його, дочки Ніни Степанівни, вимальовують його як особистість. Виявляється, що він не повідомив кого слід, що в далекому Сибіру розкуркулили його двох братів.
Вчинок, гідний поваги. Бо в атмосфері доносів, арештів, які охопили всю країну, коли діти відмовлялися від батьків, коли доносили на своїх родичів, молодий, бо було йому всього тридцять років, командир відмовився повідомляти про своїх братів. Перевели до Дніпропетровська у штаб 30-ї стрілецької дивізії і понизили у званні і посаді. Але і там він довго не затримався, бо через якийсь невеликий час опиняється у полку, що був розташований у військовому містечку м. Чугуєва на Харківщині.
Там його теж не залишили у спокої, в серпні 1937 року його виключили з партії і увільнили з рядів Червоної Армії як ворога народу і з відміткою в документах, що він взятий на особливий облік, що допомагало органам НКВС слідкувати за людьми і вирішувати їхню долю, і був викинутий напризволяще. Він із сім`єю повернувся до Запоріжжя, але ніде не брали на роботу, нарешті влаштувався начальником охорони заводу ім. Енгельса (нині «Запоріжкабель») на Верхній Хортиці. Пропрацював до арешту усього чотири місяці…
В довідці, яку видало Ніні Степанівні Управління Служби національної безпеки України по Запорізькій області 10 березня 1992 року, повідомляється, що Степан Петрович Литвинов був звинувачений «в приналежності до антирадянської військово-фашистської змови, яка ставила перед собою мету повалення радянської влади і відновлення капіталізму».
Помовчимо в цьому місці нашої розповіді і подумаємо про людину, яка кожного дня ходила на роботу, поверталася з неї у сім`ю, була оточена коханою дружиною і улюбленою донькою, був веселою, товариською особистістю і раптом йому на голову звалюється отаке звинувачення…
Зрозуміло, що все це суцільна брехня. Нам зрозуміло, а людину вбили. Вирок був винесений 2 вересня 1938 року і в той же день у Дніпропетровську його розстріляли. Але про це сім`ї стало відомо тільки через довгих п`ятдесят чотири роки… Хоча реабілітували Степана Петровича у 1958 році, але причину смерті не повідомили.
На фотографіях, що збереглися, він весела, усміхнена молода людина. Вдома, у колі сім`ї любив виконувати знамениту арію Карася із опери Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм»:
- Тепер я турок, не козак,
Здається, добре одягнувся.
Як воно зробилось так,
Що в турка я перевернувся!
…………………………………
Що в турка я перевернувся!
Де б не був, у Запоріжжі, Дніпропетровську чи Чугуєві, завжди після служби, повертаючись додому, кожного разу ніс якогось гостинця своїй доньці. Вона зустрічала батька на вулиці, бігла йому назустріч, притискалася до нього, а він підхоплював на руки, кружляв з нею, сміючись і радіючи з того, що вона є у нього, його дитина.
Любив перед сном розповідати їй казки про Козу-Дерезу, Котигорошка і вона слухала їх, поки не засинала. Коли мешкали у Чугуєві, то їх будинок, де жили військові, знаходився як раз проти частини, де служили батьки і їхні діти часто бігали до військового клубу у кіно чи на якийсь концерт. Вартові всіх дітей знали і пропускали їх у розташування частини. Але в той день, коли батька звільнили з армії, вартовий перегородив рушницею із штиком дорогу маленькій Ніні, вона повернулася додому і більше туди не ходила.
Коли в квартирі робили трус, то слідчий Гонтаренко, який його проводив, взяв з етажерки батьківській та материн годинники, що лежали там. Це побачила маленька Ніна і сказала йому рішуче:
- Це мамин годинник!
Слідчий, мабуть, не чекав такої реакції дитини, розгубився і поклав годинника назад на етажерку. Повернув на місце те, що ніколи туди не клав.
Батько ще зумів передати з тюрми записку, яку зберегли його рідні. Це як «Слово перед стратою» Юліуса Фучика, де дав останні розпорядження дружині і серед них мою увагу привернули рядки в кінці записки: «Постарайся отримати гроші, які я роздав вахтерам. Скоро побачимося. Цілую мою донечку.3.3.38.»
Цей рядок більше говорить про нього, як людину, ніж будь що інше. Загнаний владою у глухий кут, він і там був людиною, не забував інших…
Після війни довгі роки чекали повернення батька. Поверталися з навчання чи роботи а десь в душі жевріла надія, що прийдемо додому, а він вже там, сидить і чекає їх… А потім ця надія зникла, зрозуміли, що батько вже не повернеться. – До війни для мене найстрашніше слово було НКВС, - розповідала Олена Калістратівна своїй дочці. Воно і зрозуміло, бо НКВС можна порівняти хіба що з Гестапо.
Людина живе до тих пір, поки його пам`ятають. Тому я пишу ці рядки, щоб ми завжди пам`ятали його, цю веселу, добру, гарну і красиву людину, Степана Литвинова…




29.01.2008р.
Свидетельство о публикации № 14279 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...


Проголосуйте. "З неволі, з небуття долинув голос твій...". Людина живе до тих пір, поки її пам’ятають.
Краткое описание и ключевые слова для "З неволі, з небуття долинув голос твій...":

(голосов:0) рейтинг: 0 из 100

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
"З неволі, з небуття долинув голос твій..."