золота підкова мого дитинства


Золота підкова мого дитинства
Сколько в человеке памяти, столько в нем человека.
Память – как вечность и непрерывность человека, как постоянное движение из поколения в поколение духовного вещества.
Валентин Распутин.
Коли митцеві перевалює за магічні 60, він з подивом, здивуванням і захопленням бачить, що найцікавіша, й найправдивіше книга вже написана й називається вона «Книга мого життя на тлі епохи», а збрехати щось у такій книзі, вивищити чи прикрасити, значить убити часточку самого себе.
* * *
Кажуть, що кожна людина неповторна і включає в собі цілий Всесвіт. Але «між людиною і людиною відстань більша ніж між людиною і твариною», - говорив Ніцше.
Тобто одна людина живе лише отут і сьогодні, цікавиться виключно дрібними побутовими речами, інша живе у Вічності, хоче зрозуміти цей світ в просторі і часі. Зовсім різний масштаб особистостей.
Ще з дитинства я зрозумів, що для мене найважливішим і найцікавішим є пізнання світу. Заповнюючи анкету при вступі в інститут, на запитання: - що ви більше всього любите робити? Я відповів: - отримувати інформацію.
Генетичні витоки цієї допитливості я спробував дослідити в «Чарах Граалю», а зовсім недавно почавши новий цикл дванадцятирічного розвитку, тобто переступивши 60-річчя, я зрозумів сакральне значення місця народження – батьківської хати, що знаходилася на осі сили та золотої підкови.
«Некоторые современные мыслители (в основном южной культуры) считают, что одушевлены не только люди, но и отражающие их объекты местного древнего происхождения: камни, ручьи, скалы».
Л.М. Гумільов обстоював позицію, що головною умовою формування людської спільноти є доместікати, до яких відносив близьке безпосереднє природне середовище, домашніх тварин і домашню рослинність, кліматичні умови та відносини з сусідами – дружні або ворожі. Зараз ми говоримо про вплив дому або вулиці. Своєрідний біогеоценоз батьківського подвір’я, краю, вулиці, села.
Важливу роль у формуванні людини відіграє те, що вона бачить зі свого вікна й свого двору. Якщо це сіра стіна безликої багатоповерхівки – це одне, якщо світлий відкритий краєвид – зовсім інше. Олесю Гончару належить фраза: «Тут багато сонця». А Олександр Довженко, мій сусід та товариш, взагалі то прагматик і космополіт, коли переїхав у Мінськ, скаржився: «Тут нема горизонту». Я вже писав, що лише в степу людина в центрі світу й стоїть ногами на землі, а головою торкає неба, яке не затуляють ні дерева, ні гори чи будівлі. В такому єдиному і неповторному місці я народився. Спробую пояснити (але це треба відчути!) унікальність місцеположення нашої хатини. Я обійшов і об’їхав весь наш район, заглянув у кожен закуток балки Великі Сірогози, так що маю право так говорити.
Нижньосірогозький та Іванівський райони розташовані у найбільшій в Україні безстічній рівнині. Наші балки починаються з невеликих верхових подів і впадають у великі низинні поди. Наші два райони не мають виходу ні до морів, ні до Дніпра. Найбільшою з балок Херсонщини є наша балка Великі Сірогози, її довжина 65км. А площа водозбору одна тисяча двісті кв. км. Вздовж балки розташовано 6 великих та два маленьких села. Причому три найбільших з них Нижні та Верхні Сірогози і Нова Олександрівка практично зливалися одне з одним. Більше 40 гребель пересікають нашу балку, вони йдуть впоперек вулиць і утворені провулками. Лише одна єдина пересікає балку вздовж вулиці. Це Тунікова (Будаївська, Кіровська) гребля, по якій проходить вулиця Садова (колишня Леніна) – центральна вулиця нашого села. Тут же поруч з греблею був Будаївський колодязь зі смачною «солодкою» водою. До середини 1960-х років на цій греблі був, один з двох на всі Сірогози, дерев’яний міст. Саме навколо цієї греблі на одній вулиці, але на двох берегах і виникли Нижні Сірогози.
Як відомо, Нижні Сірогози розташовані на перетині багатьох прадавніх шляхів. На місці їх перетину існував «іздавна» Юр’ївський (Георгіївський) ярмарок 6 травня (23 квітня). Нагадаю, що святого Юрія Змієборця шанували як християни так і кочові народи. Чому ж село виникло спочатку не з околиць ярмарку й перетину шляхів, а з північної частини. Стимулом було вдале місце розташоване в безпосередній близькості від кургану Огуз та групи, тепер знищених, курганів на правому березі, тобто в місці перетину своєрідної осі сили з нашою балкою. Особливістю північної та центральної частини Нижніх Сірогоз є те, що попри знані прадавні шляхи, які проходять зовсім поруч, хати першопоселенців були заховані від лихого ока в широкій долині Великих Сірогоз. Їх було не видно зі сторони шляхів. До того ж тут в цій долині було легко сховатися від степових літніх суховіїв та зимових завірюх і найти рятівну тінь від літньої спеки. Була ще одна причина чому люди здавна, ще в дослав’янський період облюбували цей закуток. Надамо слово Ф.Москаленку: «Из рассказов стариков Кулеша Дениса и Рябухи Гавриила запомнил, что в каком-то месте на их огородах находился колодец с неисчерпаемым источником пресной воды, которой пользовались татары. Впоследствии, якобы, татары забили этот колодец овечьей шерстью, а сверху прикрили слоем земли».
Отож не дивно, що першопоселенні, які прибули сюди на свій страх і ризик і поселилися на пологих берегах: лівому, північніше Тунікової греблі, та правому черевківському провулку, південніше цієї ж греблі. Цікаво, що цей найдавніший куточок Сірогоз не зберіг якоїсь історичної назви. Першопоселенці рухалися як Сагайдачним шляхом з уже освоєної Наддніпрянської Таврії так і Полтавським – з Центральної України. Пізніше, вже Муравським шляхом прийшли офіційні поселенці зі Слобідської України. В закутку ж напроти млина збереглося кілька цікавих хат. По-перше це чотирьохската (українського типу) хата Міщенків, а поруч дві майже навпроти розташовані хати Бездольних, які відрізнялися тим, що причілок у них до вулиці був «глухим» - тобто без вікон, очевидно убезпечував певний захист від різного лихого люду. Крім названих серед першопоселенців цього краю – Коваленки, Грушки, Куліші, Черевки.
На все це, а в давнину також кургани, відкривався чудовий краєвид з батьківської хати, яка була розташована на юру, на белебні - високому правому березі. Жителів нашого провулочку колись звали горяни. Хата була поруч з провулком, яким закінчувався шлях Сагайдачного, що вів з Каїрів на березі Дніпра до нашої балки й тут закінчувався.
Отож ми розгледіли одну верхівку підкови з якої відкривався чудовий краєвид, починався загадковий шлях і яка була прикрита древнім могильником. Основу ж підкови становив Будаївський колодязь та древня гребля, а раніше й міст, навколо якої і виникли Сірогози. Приводжу свій нарис присвячений горянам.

Сірогозькі гори
«Ну, якщо точно чогось немає на Сірогозщині, то це гір!» - скажете ви. І будете праві… і не праві.
Наддніпрянське поняття «гора» відрізняється від Карпатського чи Кримського. Київські гори, Чернеча гора на Канівщині (Пекарівщині) – це просто круті, високі береги Дніпра. Далеко Сірогозькій балці до Славутича. Та все ж змогла сховати вона чотири села в своїй долині від Нової Олександрівки до Нижніх Торгаїв. То невже ж немає на її берегах примітних підвищень? Звичайно ж, є! Чого варта назва «Горянська школа». Дійсно, школа розташовувалася на високому правому березі де балка Великі Сірогози, прийнявши дві притоки (в районі вулиці Шмідта та Жданівської (Кривенківської) греблі), круто змінює напрям свого руху. Звідси та з Чумацького шляху, який зовсім поруч, відкривався чудовий краєвид на її вкриті верболозом береги. «Зеленчук» - казали чумаки. Вдале місце для відпочинку. Звідси добре видно й русло балки й степ.
На високому, але не дуже крутому місці стояла й Зеленчуцька церква Олександра Невського. Видно було її золотаві куполи від Вознесенівки (Братського) до Калги (Дружбівки).
На такому ж крутому високому березі стояла й центральна Свято-Миколаївська церква. Час та людська діяльність згладили рельєф. Але й зараз, їдучі з Іванівки, дивлячись на приміщення будинку культури, ми можемо відчути, яку красу загубили.
Практично всі високі місця знищені самими людьми, адже тут близько до поверхні підходила глина. От і будували цегельні, залишаючи на згадку нащадкам ями перетворені на звалища. Така ж доля спіткала й один з найкращих оглядових майданчиків поблизу колишньої цегельні в Верхніх Сірогозах. Єдине місце, де наша балка утворює острів, і де навіть зараз можна натрапити на залишки степової рослинності. І там за переказами був чудовий обкладений цеглою колодязь. І знову лізуть в голову дурні питання: «Кому він заважав?»
На півночі цього ж села непоганий краєвид відкривався з Лисівки, якби не полишені дорожниками в 1985 році глибокі рани-розкопи поблизу греблі.
Найпривабливіший вигляд має гора кілометри зо три на південь від Нижніх Торгаїв. Тут балка робить крутий вигин та ще й приймає мініатюрний вибалок, на якому чудом збереглися залишки степових первоцвітів.
Велике підвищення неподалік від лікарні. Там теж була цегельня Матєва та Білякова. Звідси цікавий вид на центр нашого селища. Місце це правда досить віддалене від балки.
Практично це все. Але…
Є ще одне маленьке чудо. І збереглося воно майже в центрі Нижніх Сірогоз. Там де вулиця Незалежності наближається до балки, напроти Сталінської школи, якої вже давно немає.
Там багато неба! Саме таким завжди згадується мені дитинство. Якось довго пов’язував я ці відчуття зі звичайною ностальгією. Адже, з роками все пов’язане з дитинством, молодістю здається яскравішим, теплішим, кращим. Згадався давній лист товариша юності, який писав, оселившись у Мінську: «Юра, тут немає горизонту». Добре знаю це відчуття степовика в лісистій та горбистій місцевості – мало неба, не такий обрій, звужений.
Не в добрі руки потрапила батьківська хата. Боляче було дивитися на здичавілий садок, занедбане подвір’я, недоглянуту хатинку.
Кілька років тому приснився сон, наче на місці хати лише чорні стіни. А в той же день передали вісточку: «Зняли з хати дах». Поїхав надвечір велосипедом – стоять голі стіни. Виходить була душа і в хати?
Не один раз сам, з дітьми чи племінником заїжджали на покинуте подвір’я. Все розвалилось, позаростало. В будь-яку погода чи похмуру осінню, чи сніжну січневу, чи радісно весняну краєвид з городу, просто чудо! Видно всю північну околицю Сірогоз. Вулиці Садова, Суворова, Українська як на долоні. Здається, добав трохи світла й заіскриться Чумацький шлях до самої Могили. Тієї самої, з якої кожного ранку визирало сонце. А на передньому плані збігає левада до балки, зліва – широка долина з плоским лівим та пологим правим берегом, який стає крутим та високим. На ньому збереглися ще тополі, які пам’ятають мене зовсім маленьким.
Це, якщо дивитися на південний схід. А на заході видно степ широкий, неозорий. І обрій справжній степовий. Звідти через розлогу шкільну гледичію зі мною кожного вечора прощалося сонце. Маленькою була хатинка. Важко було на пагорбі виростити не те що дерево, а кущ картоплі чи помідора. Але тут було так багато неба та сонця!
Дякую, тобі доле, за це! А ще, за солодку й студену воду з Будаївської криниці.
* * *
На Горянах проживали старожили: Пироги, Пшеничні, Москаленки, які були пов’язані численними родинними зв’язками, кумівством та сватівством. Це, певною мірою, була більш консервативна й замкнена громада. Цікаво, що моє єдиноутробна сестричка Люда теж народилася на Горянах у далекому 1940 році, там же вони з мамою пережили окупацію та війну.
Другою верхівкою підкови служила дідівська хата. Справа в тому, що я не ходив у садочок, і вдень жив у дідівській хаті. Нижня «дідівська» громада була, переважно, новоселівською, там мало було родичів і всі якось горнулися один до одного, тим більше що найстрашніше (розкуркулення, голод, терор, війна) лишилося позаду. Життя поступово стабілізовувалося.
Таким чином моє дитинство було пов’язане з двома недалеко розташованими кутками Нижніх Сірогоз. Це батьківська верхня «горянська» вулиця Незалежності) та нижня дідівська Садова. Про цей куток нарис.
Місце сили
Мій друг і двічі колега, запорізький краєзнавець Юрій Вілінов, звернув увагу на непропорційно велику кількість серед запорізької еліти вихідців з місць навколо села Чубарівки. Він пояснює це тим, що голова Раднаркому УРСР Влас Якович Чубар певною мірою допомагав своїм землякам і голодомор, який викосив в першу чергу найбільш порядних, чесних, розумних і працьовитих, тобто «класово ворожих», не мав тут таких трагічних наслідків та масштабів. Пояснення, як на мене, цілком логічне.
Я ж хочу розповісти про маленький, віддалений майже на три кілометри, куточок однієї з вулиць нашого селища. Так от, безпосереднє відношення до цього закутка мають: перший і єдиний сірогозець, не варяг, Перший секретар РК КПУ, а до цього він же перший секретар райкому комсомолу, Голова районної ради, четверо голів сільських та селищної ради, начальник міліції та начальник кримінальної міліції, голова народного контролю, начальник управління сільського господарства, завідуючий відділом культури, завідуючі відділом освіти та районним методкабінетом, директор міжрайонної держплемстанції, начальники РЕСу, пошти та приймального пункту чермету та троє голів колгоспів, голови районної ветеранської організації та спілки воїнів-афганців. Ці люди народилися, або довго проживали майже поруч. Також відношення до цього провулочку мають ще один зав. відділом культури, завідуюча РайВНО, рекордсмен по довго тривалості перебування на посаді редактора районної газети, а також генерал один з керівників обласних відділів внутрішніх справ у Донецьку та Херсоні.
Зовсім непогано для провулка з двома десятками дворів. Добавте сюди ще С’єдіна Віктора Яковича доктора фізико-математичних наук. Олександр Антонович Попов рекордсмен по кількості посад починав свою діяльність начальником РЕС, коли електрифікація району тільки починалася. Не можу не згадати його маму, а мою першу вчительку вона ж завідуюча початкової школи №2 Тіну Василівну. Кіровськими млинами керували Трибунський Павло Макарович, Воронцов Ілля Кирилович та Кутіщев Ілля Григорович. Про кожного з цих людей можна писати окремий великий нарис. Хоча, як на мій погляд, кожна звичайна, пересічна людина по-своєму неповторна і варта уваги.
Був на нашому провулку і свій блаженний. Як же без нього? Жив він, правда, на південній околиці, дещо на віддалі від основних героїв. Звали-величали його всі на ім’я по-батькові. Був він чемним, вихованим, охайним, ходив у білому костюмі. Виділявся і віддалявся від звичайних пересічних земляків розумом і знаннями. Але ці знання і власне уявлення про світ були настільки своєрідними та оригінальними, що знаходився на обліку у психіатра.
Дехто скаже, що ж тут дивного? Хтось пробився до влади й «потягнув» своїх кумів, сватів та родичів. Та в тому й справа, що практично всі ці люди проторювали собі шлях самотужки.
Щоб іще посилити інтригу додам, що саме з цієї місцинки почалося заселення Сірогоз. Хто ще не здогадався, скажу що мова йде про шматочок вулиці Садової, а тоді Леніна, який затаївся між Черевківським переулком та Туніковою греблею. Довжина провулка 640 метрів, але частинка, яка нас цікавить ще коротша, трохи більше як півкілометра. Вуличка тут неширока, кривенька, що вже є доказом її старовини. Та сторона, що до балки, з довгими розлогими городами, які впираються в смужечку байрачного лісу, густо заселена. З протилежної – три досить великих пустирі, про один з них ми ще поговоримо. З лівого боку греблі знаходився Будаївський колодязь зі смачною «солодкою» водою, якою користувалися жителі прилеглих вулиць (Садової, Незалежності та навіть Суворова) і садок із диких груш (справа). Дикі груші по одному-два дерева росли майже на кожному городі, а от великий сад був один. За давніми віруваннями саме в диких грушах жили душі пращурів. Очевидно, цей садок і був місцем де збиралися душі засновників нашого села.
Зараз, згадуючи ті часи не можу не звернути увагу, що своєрідним центром спілкування і не лише дітей, а й дорослих було подвір’я мого діда Татаринцева Д.Ф та тьоті Бурцевої Є.Д. Як я вже згадував, східна, балкова частина вулиці Садової була щільно заселена. На західній було кілька великих пустирів. Дім дідуся та ще дві хатки з обох боків оточували пустирі – роздолля для нас дітей. На прилеглій до городів вулиці Незалежності був практично суцільний пустир та ямища, забудовані у 1960-1970-і роки. А ось пустир напроти дідової хати пережив навіть будівельний бум 1980-х років. Пояснення просте. Цей пустир був інтенсивно освоєний ще в чумацькі часи та з початку заселення Нижніх Сірогоз. Там знаходилися засипані пробійний колодязь та кілька великих глибоких підвалів. Розповідали, що то були залишки «монопольки», тобто шинку чи й корчми, які, цілком можливо, існували ще в часи освоєння нашого села чумаками.
Згаданий будинок був родовою садибою Бурцевих. Кілька слів про це відоме сірогозьке прізвище. Воно має половецьке, кипчацьке походження. В князівські часи у вигині Дніпра та Чорного моря, тобто на нашій територій кочували Лукоморські половці роду Бурчевичів тобто «вовків», по арабському Бурджоглик. Після підкорення кипчаків татаро-монголами їх масово продають в рабство. Сильні, войовничі кипчаки (майже кібчики) стають основою єгипетської гвардії мамлюків, врешті захоплюють владу і Бейбарс Бурджогли в 1260 році стає султаном Єгипту. І правили «Бурцеві» Єгиптом до 1805 року. Нагадаю також, що ім’я нашого земляка Бурцева Федора Михайловича носить вулиця в Санкт-Петербурзі. Ось витоки тієї життєвої сили цього шматочка землі.
За древніми віруваннями, які добре збереглися в Китаї, знаком особливої прихильності богів до роду було народження хлопців-близнюків. Так от, в уже згаданому будинку народилася трійня хлопчаків, моїх племінників, братів Вакуленків: Володимира, Геннадія та Юрія. Вони вижили, виросли, вибилися в люди й нещодавно відмітили своє спільне 150-річя. А Юрій Вікторович створив герби сіл нашого та сусідніх районів в тому числі досконалий герб Нижньосірогозького району, на основі якого створено бренди Херсонщини та Сірогозщини «Скіфське сонце».
* * *
Від батьківського дому до дідівської хати було три шляхи. Перший: спуститися вздовж провулка або балки в напрямі до Будаївського колодязя це 360 метрів, а потім вздовж вулиці Садової пройти ще 360 метрів. Цифра 360 теж далеко не проста. Цим шляхом користувалися зрідка. Зазвичай, я рухався навпростець вздовж обрізаних городів і це був найкоротший і найзручніший шлях, де на прив’язі мене зустрічав мій друг маленький бичечок, який став досить великим бугайцем. Але коли була негода: грязь чи заметіль існував третій шлях, який городами виводив на, на той час майже пусту, частину вулиці Незалежності. Тут на відкритій вершині підкови знаходився діючий пробійний колодязь. І саме на цій дорозі відбулася подія, яка запам’яталася мені назавжди і мала надзвичайно велике світоглядне значення. Ми з татом зимової холодної ночі йдемо додому. Над нами чудове небо всипане яскравими зірками. «Па, а що там за зорями на небі?» «За цими зірками нові зірки, це Всесвіт він безкінечний, немає ні початку ні кінця». Десь приблизно такою була відповідь батька. Він знайшов потрібні слова і сказав їх в потрібний час. Я на той час був дошкільням. Але це небо й ця розмова назавжди запали мені в душу. Я, як і старший син, захоплююся космологією. Але де б і що я не читав про Великий вибух, початок і кінець Всесвіту і світу взагалі, я твердо був переконаний в батькових словах, що справжній великий Всесвіт немає ні початку ні кінця. Мій, батьків і синів великий Всесвіт безкінечний в просторові й часі. А вчені та й богослови говорять про свій маленький всесвіт. І цей Всесвіт, але це прийшло значно пізніше, одухотворений.
Ось такою була моя золота підкова. Дві невеликі селянські хати, в яких мені було затишно й привітно; два колодязі один внизу з солодкою водою, інший наверху з водою мудрості, роздумів і високе-високе небо.
* * *
Чому Підкова золота? Тому що в її основі низинне чисте джерело Будаївського колодязя з його «солодкою» водою. Її верхівки-кінці – це тепло й затишок батьківської та дідівської осель з їхньою атмосферою любові, поваги, душевного спокою. Вершина, куди вказують кінці-верхівки – пробійний колодязь на підвищенні з його неосяжною глибиною й шлях до нього – це шлях до небесної всеосягаючої космології. Батьківський будинок на горі – це обрії маминої життєвої й педагогічної мудрості. Нижче розташована дідівська й тіточчина садиба – це зв’язок з історією свого роду, одвічний селянський зв’язок зі своєю землею, місце збору роду. Шлях до пробійного колодязя – це поклик Космосу до глибини й висоти буття.
В моєму житті сплелися одвічна селянська мудрість діда Мітьки, баби Оксани і тьоті Дусі, їх вміння вижити, залишаючись людьми, міцно тримаючись родючої землі-матінки. Їхнє глибинне чуття єдності всього живого. Працюючи, вони розмовляли не лише з коровою, конякою чи куркою але й з абрикосою, кущем помідорів, зверталися з теплим словом до насіння, яке саджали й словами подяки до стиглого плоду. Тьотя Дуся могла спіймати будь-яку курку погладити її по голові, щось прошепотіти на вушко й та тут же покірно сідала на яйця й ставала зразковою квочкою. Батьківська неопролетарська психологія, вміння змінюватися й пристосовуватися до змін, залишаючись собою і зберігаючи зв'язок з древнім корінням і дороговказ до чогось вищого ніж просто суєтне буття. Мамин шлях – інтелігента в першому поколінні, педагога від Бога, з її бажанням піднятися, піднестися трохи вище від довколишнього середовища, не відриваючись (боронь, Боже!) від нього.
Книги!.. Вони були в моєму житті, коли їх взагалі ще майже не було. Мама вчителька і книголюб. Тато, вічний холостяк і блукалець, возив з собою єдине своє багатство – великий ящик з книгами. Він також розказував, що в них в сім’ї була своя бібліотека. Старий в окулярах дід Мітька, попри все, мав кілька книг і ми відчували захоплення й повагу неписьменної баби Оксани до діда й, ніколи не виказане, але таке ж відчуття поваги до Каті, моєї мами, яка голодна і бездомна все-таки вивчилась.
Звідси моя пошана й незраджена пристрасть до книг, до читання, до бібліотек та книголюбів-книгочиїв. В дитинстві постійні пошуки книг на горищах та запічках. Всім кращим в собі я також зобов’язаний книгам.
Спочатку було Слово…
Свидетельство о публикации № 14292 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © lik :
  • Эссе
  • Читателей: 53
  • Комментариев: 4
  • 2017-11-13

Проголосуйте. золота підкова мого дитинства.
Краткое описание и ключевые слова для золота підкова мого дитинства:

(голосов:2) рейтинг: 100 из 100

  • Маргарита Мыслякова Автор offline 14-11-2017
Читается с большим интересом и на одном дыхании. Пять звезд!
  • Безух Юрий Валентинович Автор offline 14-11-2017
Спасибо Маргарита. Я не любитель длинных очерков. Трудно читать на компьютере, но тут рискнул дать ввесь текст сразу. Это достаточно личное, но я рад что Вам понравилось.
  • Татьяна Окунева Автор offline 14-11-2017
Уважаемый Юрий Валентинович, про балку "Великі Сірогози" вы уже писали. Я помню, что имена многие героев
данного повествования встречались мне и раньше.Сейчас попыталась отыскать эту публикацию и не смогла.
  • Безух Юрий Валентинович Автор offline 15-11-2017
Мабуть Характерники, Візит вдячності, Вовча гребля є там згадка про рідних. Хтось ще питав чому не Дмитро? Дітей та родичів було багато. Отож баба Оксана, а тьотя Ксена, баба Доня, а тьотя Дуня, дядько Федька, а дід Федотка.В нарисах про природу міг згадати й балку. Спасибі за увагу й память.
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
золота підкова мого дитинства