|
|
«Краще, мабуть, написати ось так: - А йди ти… знаєш куди! Зразу все зрозуміло і ніяких питань ні в кого не виникає. Правда, оце, мабуть, ліпше: - А йди ти... геть! Якось дуже по сучасному. Все тоді до діла. Ніхто і не підкопається. Якщо навіть зустрінеш і її. Вона може, правда, засоромитися. Ну, прийдеться пояснювати. Розумієш, ми ж всі давно підготовлені, оце маємо спеціальну освіту, можемо тинятися і між дуже освіченими і тими, хто ще нічого не розуміє. Ну, перші скрізь, якось навіть невдобно про це казати, а тих, хто ще тупий, як сибірські повстяники, ще небагато, вони про це не здогадуються. Але стоять, як кремінь. Можна їх обійти, щоб прошкувати уперед. Тільки уперьод! І тут з’являється вона! Кров з молоком! Довгі ноги, малесенький животик, гарні циці, ротик, що ніколи не закривається… Ну, і очі, що б’ють тебе прямо назавше. Встигаєш її спитати: - Ви, панно, за шовіністів чи за сіоністів? Вона торкається до тебе своєю маленькою ручкою і ти від цього уклякаєш: - А вгадайте! - Не може такого бути! – намагаєшся щось сказати пристойне і відчуваєш, що залишки розуму від тебе йдуть далеко, далеко, за виднокрай. Як же тоді жити в цьому осоружному світі? Де скрізь на тебе чатують вороги, бо ти єдиний на увесь світ… як його… отой… що виє за кордоном! - Візьміть і мене з собою! – вона прихиляється до вас так близько, що ви відчуваєте, як в неї б’ється серце. Чого б так? Ви ж нічого не хочете такого! А може хочеться?! Як, із нею? А як же ваші підвалини? Ті, справжні, які покриті найсвіжісеньким марксизмом-ленінізмом! Тьху, ну, справді, для чого це отой зашкарублий марксизм… його вже ніхто сьогодні не читає… Ну, може окремі особистості, які чекають повернення, справжнього, кондового, від діда-прадіда, та сурйозно, ніхто цьому не повірить, а ви виріте, а вона вже притулилася до вас і не хоче йти нікуди… а якщо… хтось… взнає… буде тоді і про марксизм… і про шовінізм… і ще й і про сіонізм. Бо всі такі гавкучи! Якщо попадеш до них на язик! А може зупинитися? Вона така… Яка? Така… ну, яка ж, сто чортів тобі під ребра! - А йди ти знаєш куди! - Почекай, не висловлювайся так категорично! - Чому це? - Бо люде прочитають… і що подумають? - Ну, це казка про білого бичка… Йди сюди! - Та я… єдиний… - Та йди сюди… одоробло… - На увесь світ… такий… - От скотиняка … скажена… я тебе зараз вилами у… знаєш куди! - Тільки спробуй! Я тоді пожаліюся у РНБО… там мене вже чекають! І ти бачиш, як вона торкається до вашої душі… і ви млієте… млієте… а час вже зупинився… Не приведи Господи! Мені б оце тільки описати оцей білий папір, нанизати… гіперболами… амфібрахіями… порівняннями… дієсловами… усім розумним… Хай читають… дивляться заздрим оком… а ми оце удвох… накатаємо… кудись… не знаємо куди… але розумні… хай йому чортяка… речі… щоб ніхто… нічого… не зрозумів… - Так ти справді не… той? - А пішов би ти… у… сам знаєш куди! - Горнись до мене… з усієї сили… бо я вже не можу… І щоб це ще написати? Розумненьке! Щоб усім сподобалося! І мені теж! - Нумо… братці… Вивчили на свою голову… - Боже… як хороше! З тобою!»
11.06.2017р.
1 Проголосовало
|
Автор имеет исключительное право на стихотворение. Перепечатка стихотворения без согласия автора запрещена и преследуется...
В можете поделиться ссылкой на материалы на сайтах и в социальных сетях!
|
|
|