Слідами одного родоводу

Про те, що було у житті...

Сюди, на Благословенні Землі, колись, ще у ХУІІІ столітті, прибився козак із Полтавського Полку, Рубан, і заснував хутір, Рубанівку, який поступово розрісся, перетворюючись у веселе, красиве, із зеленими садками і білими хатками, село, де люди знаходили Волю і Щастя, а навколо нього виростали життєдайні хутори, з усіма тими, хто йшов сюди, на Південь Катеринославської, потім Запорізької а тепер Херсонської, області.
Болгарини, Гуки, Слюсарі, Стрюки, а із Західної навіть прибилися сюди Дідики.
Тут, на вільних землях, від поміщицького гніту, вони створювали свої господарства і працювали на них, своєю працею перетворюючи цей куток Землі у Рай. І так продовжувалося ціле ХІХ століття, поки на початку ХХ століття всім відомий революціонер Ленін не почав свій великий експеримент. А за ним впряглися у важку роботу його затяті учні – Сталін, Каганович, Молотов, Постишев та інші доброхоти.
Але це буде трохи згодом, а тоді саме перед першою світовою на одному із хуторів мешкала молода сім’я Гуків, Михайло із своєю молодою дружиною Акулиною і у них було вже двоє діточок, Настя та Іванко, Михайло порядкував на землі, у полі, а його молода дружина по господарству в хаті та на дворі. Все було гарно у них, та одного разу Михайло необережно зачепив дружину у хліву вилами, зараження крові, а тоді із медициною на селі було погано, як і зараз, чи не вчасно звернулися по допомогу, та і звідки вона там могла взятися на хуторі. І молода дружина померла.
Михайло одружився вдруге, бо і дітям і, головне, господарству потрібні були молоді, здорові руки. Та нова господиня не переймалася дуже чоловіковими дітьми. Вона натопила в хаті піч, укутала дітей різним шматтям і помістила їх на піч, вирішивши задушити. Так, мабуть, і вийшло б, але на щастя дітей, у подвір’я по якихось господарських справах заїхав на підводі сусіда і почув, як в хаті гарчали діти, він спитав нову господиню:
- А де діти?
Вона почала щось розгублено торочити йому і він миттєво виїхав з двору і понісся до матері Акулини, яка мешкала неподалік.
- Слухай, сідай мерщій зі мною на підводу, бо нова дружина Михайла задумала щось погане, знищить твоїх онуків!
Бабуся забрала з хати отетерілих дітей і більше їх вже не віддавала назад. А потім накотилася Перша світова війна і моя майбутня теща, Анастасія, стала у 9 років круглою сиротою, бо батька Михайла у 1916 році десь вбили в окопах нікому не потрібній війні.
Бабуся з дідусем добре опікувалися своїми онуками, Анастасією та Іваном. Навіть закінчили вони чотири класи початкової земської школи. А на той час це була дуже гарна освіта. На жаль, далі вчитися не довелося.
Анастасія виросла у красиву, високу, файну дівчину, розумну і роботящу. Не забарилися і женихи до двору діда Мойсея, бо баби Параски вже не було, де була така гарна дівчина на виданні.
Вийшла заміж у 1927 році за Сергія Ковпія, справного хазяїна, як тоді говорили, у батька Сергія був навіть заїжджий двір у Каховці (автору цих рядків вдалося побувати у ньому, там тепер автостанція), жили добре, заробляли невсипущою працею собі на хліб, як і скрізь навколо них люди. У 1929 році Анастасія народила хлопчика, Георгія, і хоча не все виходило в неї, як хотілося, але недремний молот пролетаріату не залишив їх у спокої і в 1930 році їх всіх розкуркулили.
«Відібрали все, навіть фотографії на стінах, - згадувала Анастасія Михайлівна у старості, - я встигла надіти кілька кофт на себе і одягнути пальто і тим хоч щось порятувати». На щастя, їх не виселили у Сибір. Добрі люди підказали, що «їдьте на Дніпробуд, там потрібні робочі руки».
Так і зробили. Дійсно, на будівництві людей приймали без обмежень, тим більше з «грабарками», і Ковпії почали вивозити на своїх возах роздрібнений камінь, що утворювався від знищення породи.
А Анастасія проявила далекоглядність і пішла не на будівництво греблі а на будівництво заводів робітницею. Як виявилося потім, їй це дуже допомогло. Навіть побудувала невеличку хатку із вальок на Первомайському селищі.
Вона ще встигла до завершення будівництва Дніпрогесу з’їздити у Рубанівку і взяти там у сільраді довідку (допоміг двоюрідний брат) про соціальний стан з підтвердженням, що вона не є розкуркуленою а сиротою.
А всіх «грабарів» і не тільки, у 1932 році у 24 години виселили із режимного міста. Знову сила силенна людей, які створили своїми руками «Дніпрельстан – пісню соціалізму», тікали увсебіч, щоб не знищив їх безжальний «меч революції».
Хтось повернувся у Рубанівку, хтось виїхав ув інші місця. Так рідний дядько Анастасії Тарас Слюсар, теж розкуркулений, втік у німецькі колонії, які рясно були розташовані по всьому Півдні України. Там він познайомився із німецькою дівчиною Катериною Шульц і одружився на ній і взяв її прізвище, щоб сховатися від переслідувань.
Але у 1941 році його, вже як німця, виселили разом із усіма німцями в Казахстан, кудись під Актюбінськ, де він і перебував до самого 1956 року. Тільки тоді повернувся додому, на Україну, але в Рубанівку не захотів вертатися, поїхав у степний Крим. Там і жив до самої смерті. Тоді телебачення ще не було і дядько Тарас уважно вислуховував по радіо усі новини, був, як кажуть, «у курсі дєла»! І одне можна сказати впевнено: «люто ненавидів радянську владу», яка все життя його переслідувала.
На фотографії, яка збереглася з часів заслання, добре видно, що дітки у них схожі на маленьких німців. Дядько Тарас, після повернення, вже у Криму, знову повернув своє прізвище і дітей на Слюсарів. Як воно і повинно бути.
Іншого родича, Анатолія Мартинова,вже дістала війна 1941-1945рр. На фото перед вами гарне, красиве обличчя молодого хлопця. Але під час війни його сім разів було контужено. Закидало в окопах чи траншеях землею і тільки щаслива випадковість кожного разу його зберігала на цьому світі.
Він приїхав до своєї двоюрідної сестри Анастасії у гості і якось, а це було вже десь у 1950 році, сказав, дивлячись на своїх родичів:
- Мабуть, поїду до Сталіна і все йому розповім.
Родичі злякалися, бо було зрозуміло, що чим це все закінчиться і не тільки для Анатолія а і для всіх них. Вони умовили спочатку його повернутися додому, у Крим, а потім вже діяти далі. Він повернувся додому а там його помістили у лікарню. Щоб не накоїв лиха нікому.
А фото зберегло нам героя війни, бо саме такі, як Анатолій, своїм здоров’ям, життям, нервами здобули перемогу для країни і людей.
А в Анастасії справи пішли на краще, її перевели працювати завідуючою складом на феросплавному заводі, була на доброму рахунку у свого начальства. Познайомилася із одним працівником заводу Болгарином Костянтином, почала із ним зустрічатися, а потім вийшла за нього заміж. Сама одяглася і вдягла свого чоловіка.
Тільки жінки можуть розуміти це. Спитай чоловіка, у чому він був одягнутий 20 років тому, коли вони пішли з коханою подавати заяву і він не зможе відповісти. «Ну, у чому, у піджаці!» Оце і все, а жінка так не відповість. Вона вам розповість у якій була сукні, яка в неї була сумочка, які тухлі, яка погода була у той день, і в чому був одягнений чоловік.
Тому те, що мені розповіла Тамара про одяг своєї матері вісімдесять років тому назад, я вважаю окрасою мого нарису, бо в ньому зафіксовано життя і одяг однієї з перших жительок щойно побудованого міста і ніде ви про це ні в якій книзі не прочитаєте!
Коли почала гарно отримувати платню на заводі, то зуміла виконати свої бажання, які присутні у кожній жінці. Справила собі пальто, чорне з лисицею замість коміра, яке було модне у той час. На літо купила собі красивий білий капелюшок, такий, який бачила у кіно у Мері Пікфорд. У неї було ще одне синє плаття із червоними ґудзиками, таке красиве, Тамара ще його пам’ятала в дитинстві. Були ще дві красиві шовкові сукні, чорна і зелена з квітами.
Одягнуться із чоловіком, він у білому костюмі і йдуть гуляти по Шостому селищі, яке тільки тоді формувалося. Бачу їх, моїх майбутніх тещу і тестя, удвох під ручку, щасливих і красивих, йдуть по вулицям тільки народжуваного міста…
Та несподівана війна внесла свої трагічні корективи в життя мільйонів людей, не обминула вона і сім’ю Болгариних. Подружжя ретельно приймала участь в евакуації феросплавного заводу. А коли завод виїхав на Схід, то багатьох робітників залишили напризволяще, серед них опинилися і Болгарини.
А тут ще і донечка народилася перед новим,1942-м, роком. Жити в Запоріжжі було важко, тому вирішили повернутися у Рубанівку, до землі. Так буде для них краще.
Склали на маленький чотирьохколісний візок свій нехитрий скарб, зверху прив’язали до нього свою трьохмісячну донечку і пішли пішки із Запоріжжя в Рубанівку.
Уявляєте собі цей шлях від Запоріжжя і в самий кінець Запорізької а тепер вже Херсонської області на південь? Через усю оцю окуповану територію? На щастя, ніяка сволота до них не чіплялась. Оце їх і врятувало від голоду. Рідна земля в черговий раз кормила і рятувала своїх дітей.
Коли я пишу ці рядки, то я бачу їх перед собою, як вони утрьох долають цей великий простір невідомого, рятуючи себе і свою маленьку донечку. І коли кожного року на 9 травня вгодовані ветерани б’ють у барабани, їм не віриш, а коли я перший раз почув від дружини, як її батьки разом із нею долали такий великий і важкий шлях, то в мене стояли сльози на очах.
А коли восени 1943 року повернулися наші, то забрали Костянтина Болгарина на фронт, хоча він мав білий білет, та хто тоді на це звертав увагу! І 7 лютого 1944 року він загинув на Нікопольському плацдармі.
Як тепер ми знаємо з історії війни, бездарні полководці гнали наших солдат на нікопольські висоти, кладучи там десятки тисяч солдат з навколишніх сіл. Батько загинув між Малою та Великою Лепетихами, неподалік від Рубанівки. Там вони всі і поховані.
Ось свідоцтво Маршала Радянського Союзу О.Василевського про Нікопольський плацдарм: «Зимою сорок третього – сорок четвертого року, коли ми вийшли 4-м і 3-м Українськими фронтами на нижню течію Дніпра і відрізали Крим, але ще не увірвалися в нього, у німців залишався проти нас на східному березі Дніпра так званий Нікопольський плацдарм. Я, як і командуючими фронтами, не думав, що плацдарм має для нас безпосередньо небезпеку, і вважав за потрібне вирішувати подальшу справу на Західному березі Дніпра – наносячи удари углиб, через Дніпро, набагато північніше плацдарму. Ми вважали, що таким чином примусимо німців самим піти з цього плацдарму. Саме так ми доповідали Сталіну і доповідали не один раз. Але він в цьому випадку уперся. …ніякі наші переконання на нього не впливали, і він вимагав від нас не зважаючи ні на що відібрати у німців цей плацдарм. І скільки ми поклали людей у невдалих атаках на отой плацдарм, тільки Бог знає!»
А рідні Костянтина Болгарина встигли від нього отримати одного листа, який зберігся: «Здравствуйте родные Надюша, мама и моя дочурка Томочка! Первым долгом сообщу я вам о том, что я жив здоров, нахожусь на передовой, сидим в окопах, со мной есть один Рубановский Василь Жупрялка. Находимся недалеко от Рубановки. Надюша напиши как ты живёшь как твое здоровье а также мамы и Томочки. Получает Шура(сестра Костянтина – В.Ш.) от Сергея (чоловік Шури – В.Ш.) письма, кто с моих товарищей жив и кто вернулся домой.
Теперь, Надюша, как тебе не трудно держать корову, но корову старайся удержать. Ирины (сестра Костянтина – В.Ш.) не слышно. Вообщем пиши все, я буду очень и очень рад. Писать я кончаю. Пиши поскорей. С приветом, Костя. Целую вас всех особенно свою дочурку Томочку».
На листі стоїть дата - 12.01.1944р. Батьку залишилося воювати біля одного місяця і пішов він від нас з думкою про своїх найрідніших людей…
Тамара згадує, що коли настав вікопомний день 9 травня 1945 року і всі навколо раділи і сміялися, тільки бабуся із матір’ю плакали і вона не розуміла, чому? Тільки пізніше вона зрозуміла, що плачуть вони за убієнними своїми синами і чоловіком, які не повернулися із війни.
Як тут не згадати геніального нашого земляка, автора «Слова о Полку Ігоревім», який кілька століть тому назад написав, як плачуть дружини, коли не повертаються їхні «лади» з війни. Полетіли б вони «зигзицями», щоб затулити рани своїх суджених. І «квилять, плачуть» потім… поки самі живуть…
У бабусі Марії (1879-1952) загинули на війні обидва сини, Костянтин (1909-1944) та Микола (1913-1943). І вона за молодшого сина не отримувала пенсії, бо він числився у списках воїнів, які пропали без вісті.
І щоб мати її чоловіка, який загинув на війні і за якого вона отримувала на дочку пенсію (190крб), не вмерла від голоду, Анастасія Болгарина звернулась у 1946 році до пенсійного фонду, щоб частину пенсії віддавали матері загиблих воїнів. І пенсійний фонд оформив частину пенсії (82крб) для бабусі Марії. І їй ці гроші виплачували до самої її смерті.
А в 1994 році вийшов перший том «Книги пам’яті України по Запорізькій області» і на сторінці 84 всі родичі виявили запис про Миколу Болгарина. Виявляється, він загинув 18 січня 1943 року і похований в місті Донецьку.
Ось такий облік був у славній Червоній Армії! Мати так і не взнала де і коли загинув її син і де він похований.
Пережила Анастасія Болгарина і голод 1947 року. Разом із всією країною. Зрозуміло, без славного керівництва, вони жили по своїм законам.
Підросли діти, все життя допомагали своїй матері. Перед смертю вона сказала мені:
- Хороші ви у мене діти!
І ці її слова я пам’ятаю завжди. Вони допомагають мені у повсякденному житті, бо опускатися нижче того морального рівня, якого притримувалася вона, я не маю права.

25.07.2017р. – 30.07.2017р. – 01.08.2017р.



Свидетельство о публикации № 14473 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Очерки
  • Читателей: 180
  • Комментариев: 2
  • 2017-12-15

Про те, що було у житті...
Краткое описание и ключевые слова для: Слідами одного родоводу

Проголосуйте за: Слідами одного родоводу

(голосов:2) рейтинг: 100 из 100

    Произведения по теме:
  • Втеча дев’ятирічного хлопчика з ГУЛАГу
  • Свідчення для майбутнього суду
  • У Львові - чудово!
  • Дорожні нотатки-враження про поїздку на Галичину та Волинь
  • Діти спекотного літа
  • Степ та поле. Український степ, чорноземний ґрунт. Рослини степової Таврії: перекотиполе. Юрій Безух.
  • Дари степу
  • Природа Таврійського степу: білий лунь, куріпка, перепіл, кулик, лиска, фазан. Продовжуємо мандрівку Таврійським степом.
  • Вони зникли або зникають
  • Тварини і птахи, що населяють і колись населяли Таврійські степи і південно-східну зону України: байбак, дрохва, тхір-перев’язка, сліпак, мишівка...
  • Лиха вдача чорної вдови
  • Чорна вдова, або каракурт, дрібне, але смертельно небезпечне створіння. Юрій Безух.
  • Чому Леніна не заарештували у 1917 році
  • Нарис про долю тих, хоть рятував Леніна від арешта в жовтні 1917 року. Віталій Шевченко.
  • Смерч в Дурній балці
  • Очерк о смерче 1966 г. на юге Украины. Нарис про справжню непересічну подію майже 50-річної давнини в Таврії. Юрій Безух.
  • Тризна
  • Сучасний нарис. Нарис мої сучасники. Віталій Шевченко.  – Пом`яніть мого батька, Миколу Сидоровича, – звернулась до колег середніх літ жінка з м`якою полтавською вимовою, – доброї душі була

  • Безух Юрий Валентинович Автор offline 16-12-2017
Велика подяка за Рубанівку, це майже Сірогози. А рубанівський Булгарин автор Адьютанта его превосходительства та 9 жизней Нестора Махна. До речі Л. Махновець найкращий знавець Слова про Ігорів похід переживав голод десь в тих краях чи то в Рогачику чи в Рубанівці.
  • Виталий Шевченко Автор offline 16-12-2017
Дякую за відгук, дорогий Юрію Валентиновичу! Я так розумію, що Ігор Болгарин відірвався від свого кореня, і не бував у Сірогозах. Але в житті так часто буває, на жаль.
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
Слідами одного родоводу