"Він кожний день ставав на прю!" 2-й нарис

Слово про поета Василя Рубана

Яркий месяц смотрит с неба
В душу каждого окна.
Александр Конопля

У ХХ столітті українська поезія дала літературі кілька імен світового рівня. Серед них – ім’я Василя Рубана.
З цим поетом я практично познайомився у той день, коли десь у книжковій крамниці придбав книжечку його віршів «Химера». І ім’я якесь невідоме – Василь Рубан. Було це у далекому тепер 1989 році. Нічого ще не нагадувало, що через два роки цей могутній Радянський Союз розвалиться, і до цього руки приклав, як виявилося, невідомий поет Василь Федорович Рубан (1942 – 19 листопада 2017).
Коли він народився, то у селі, під час окупації, не зуміли точно записати, коли це відбулося, 4 січня чи 4 лютого, так і залишилося на все життя. Батько у нього був вчителем історії, а мати – вчителькою молодших класів.
В 1961 – 1964 роках служив у Радянській Армії. Це майже співпадає із моєю службою у Радянській Армії, я служив у 1959-1962рр. Після служби в армії вступив до Київського університету ім.Т.Г.Шевченка на філологічний факультет за спеціальністю українська мова і література. Я вступив після армії на історичний факультет Одеського університету.
І тут наші дороги розійшлися. Я продовжував сумлінно навчатися, а він ступив на шлях дисидентства. Вже на третьому курсі був виключений з університету за виготовлення та розповсюдження антирадянських листівок, в яких закликалося до виходу з СРСР, у зв’язку з тим, що така норма записана у Конституції СРСР, що кожна республіка має право вийти із СРСР.
Кожна така листівка закінчувалась гаслом: «Хай живе самостійна соціалістична Україна!» Цербери з КДБ позбивали ноги, шукаючи цього потаємного борця за вихід із СРСР! Бо масштаби роботи цього борця були вражаючі. В 1968 році в університеті за день було розповсюджено 500 листівок, на території Інституту ядерної фізики і Сільгоспакадемії – ще 500.
Цікаво, що Василя Рубана ніхто із студентів не видав. А він сидів у себе у гуртожитку і «клепав» свої листівки на цигарковому папері!
Тоді ж був заарештований, але позаяк ні в чому не признався, то його через три дні відпустили. Але йому прийшлося повернутися у своє село Лісники Києво-Святошинського району і жити, одружившись, в хаті своєї бабусі по матері. Бо ніде не брали на роботу.
В 1972 році пройшли арешти української інтелігенції, і восени забрали і Василя Рубана. Під час слідства жодних свідчень по справі і про своїх знайомих не давав. Тому його, на відміну від інших, звинуватили у «зраді Батьківщини і організаційну діяльність з метою повалення існуючого ладу». А це 15 років або розстріл.
Суд присудив «примусове лікування». Як потім згадував Рубан, «а це страшніше, ніж у тюрмі. Бо з тобою роблять, що завгодно».
Коли почалися арешти у республіці, то тодішній перший секретар ЦК КПУ Щербицький написав доповідну у ЦК КПРС, де був такий абзац: «При аресте в 1972 году изъята «Программа Украинской национальной коммунистической партии», автор – Рубан Василий Федорович – арестован».
Зрозуміло, що після цього у Василя Рубана був тільки один шлях – у тюрму! А позаяк він не йшов ні на яке зближення із КДБ, то його запроторили у психлікарню на примусове лікування. Він провів шість років та два місяці у тюрмах і спецпсихтюрмах. Як там не загинув, одному тільки Господу відомо.
Про все це він написав у своєму романі «На протилежному боці від добра». Ось єдина картинка з Дніпропетровської психлікарні, найстрашнішої у бувшому Союзі: «Найважчі ліки, це галоперідол – препарат, від якого всього трясе. Галоперідол і аміназин на ніч: 40 градусів температури, страх, душа розм’якає. Жінчин батько казав – на фронті легше».
Нормальна людина потрапляє сюди і лікар із санітарами доводять його поступово до божевілля. Рубан витримав і це! Після виходу на волю у 1978 році ще два роки ніде не працював, бо не давали паспорта.
Але часи потроху мінялися, йшла горбачовська «перебудова», і коли він видрукував свою першу книгу віршів «Химера», то їй зразу присудили літературну премію імені В.Симоненка. Це вже було визнання.
Він так і залишився жити в своєму селі, писав і друкувався. Одним словом – переміг. Але скільки коштувало йому це, можна тільки здогадуватися!
Коли будете читати його вірші, не забувайте, де вони писалися, у тюрмі, у «дурці», запам’ятовувалися, щоб потім потаємно їх занести на першій-ліпший клаптик паперу і зробити так, щоб їх у нього не відібрали при несподіваному «шмоні».
Ось такий поет є в нашій українській літературі. А тепер почитайте його вірші, які є на сьогодні окрасою нашої літератури.

* * *
…б’ють куранти по серцю.
Гімн.
Ніч.
Гімн, як вічності музика:
я здригаюсь,
я спати лягаю.
Завтра новий день,
нова ніч.
Ніч, як присуд,
як часу петля.
Розпливається золотом рідким –
зелень,
розпливається золотом
юність.
Розриває груди
пристрасть.
Як вдихнуть, як збагнуть тебе,
вічність…
* * *
…затріпотіло лице
віями,
куточками губ,
білою хустиною
безкровною,
невловимою,
занепокоїлось
(лице гордо підняте).
Полетіло, як білий листок,
на веснянім
вогкуватім
синім вихорі,
загубилось на дротах
загнаною пташкою,
зникло…
* * *
…прозора усмішка,
хоча крізь шкіру
просвічується
мертва стиснутість м’язів,
хоча
за блиском очей застиглих
страждання здавлене змовкло.
Я бачив усе крізь усмішку друга,
з усієї сили тиснучи
руку,
прагнучи більше тепла і підтримки
в цю мужню руку
серцем налити.
- Що трапилось? –
я не посмів запитати,
бо сторожко він запитання боявся.
Він руку міцно потис на прощання,
немов
за підтримку сказав спасибі,
а я дивився на його постать,
що намагалась випростатись
назустріч вітру…

* * *
…ішов якось поривчасто,
поштовхами стомленого серця,
а крізь сірий плащ сутулість застигла проступала.
Він ішов і похитувався, і всі бачили:
похитується на його горбі смерть.
Стискає горло,
аж очі обвисають на білих шнурках.
Очі,
такі сині і вагомі,
нараз ставали жалібними і печальними.
Він ішов, підстрибуючи,
поштовхами стомленого серця,
і ноша його зрідка клацала зубами.
Хотіла штрикнути в очі вістря,
щоб їхня синість стала порожнечею,
він пішов,
потрушуючи розумною старечою головою…

* * *
…по моєму лобі
скотилася зірка з неба темного.
Я з острахом підняв руки,
щоб її не впустити.
Тепер несу її,
вона пече мене,
вона мучить мене,
моя зірка.
Я мушу її нести й нести
і кинути з високої кручі.
Вона пташкою, відігрітою
біля серця мого,
від землі відірветься…
* * *
…грію холодні руки в кишенях,
тікаю вулицями до рівного спокою.
Руки я грію, щоб зустрівши одну дівчину раптом,
зненацька затулити їй очі і запитати зміненим голосом:
- Відгадай, хто це? –
Вона відгадає,
бо тепло, танучи на вітрі,
ще не встигне покинути моїх рук.
Я довго і уперто готую цю оману…

28.12.2017р.








Свидетельство о публикации № 14576 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...


Слово про поета Василя Рубана
Краткое описание и ключевые слова для: "Він кожний день ставав на прю!" 2-й нарис

Проголосуйте за: "Він кожний день ставав на прю!" 2-й нарис

(голосов:2) рейтинг: 100 из 100


  • Безух Юрий Валентинович Автор offline 29-12-2017
Дякую вам за невтомну працю.
  • Виталий Шевченко Автор offline 29-12-2017
Дякую, Юрію Валентиновичу На жаль, і серед наших читачів є не зовсім вірні уявлення про те, що відбувалося в нашій спільній державі. Я більше 10 днів сидів і перебирав свою книгозбірню, щоб підібрати поетів, які поклали своє життя і творчість за правду, скажимо так.Відібрав десь більше десятка. Письменник це такий вид матерії, що він крім себе нічого не бачить. Ми це бачимо на кожному кроці.Так склалося і в Спілці письменників України. Одні отримували нагороди а інші сиділи у "дурках". І я на їхній стороні. Хотілося б про них про всіх написати, бо це наш борг перед ними.Поки ми сиділи і насолоджувалися життям, а вони несли і за нас свій Тяжкий Хрест.
 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:

Код:
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Введите код:

   
     
"Він кожний день ставав на прю!" 2-й нарис