Лялька Маша

Оповідка - очима дитина клята війна в сірій зоні.


Та поїде вона до тих родичів на край села, поїде… Вона ж майже доросла – скоро в школу – і розуміє, що батькам інколи слід поступатися без опору, особливо коли вони самі отакі розгублені… Ось тільки зробить найважливішу справу у житті – і поїде…
Колись власне ім’я її дратувало, але достоту все змінив приїзд бабусі з Тернопільщини – вона вимовила його так лагідно, так співучо і ніжно: «Марічка». Не «Машка», як тато, і не «Машуня», як мама. Ма-річ-ка… Наче маленька річечка, весела, ласкава й гомінка… Бабуся промовляла багато незрозумілих слів, та головне, що в неї завжди знаходився час їх пояснювати… Слова ті лилися з її вуст, немов пісня… Українських пісень у їхньому колись мальовничому селі співали хіба що на свята, за столом, у повсякденні ж користувалися російською, вірніше, суржиком. У тих неквапних розмовах із бабусею, яка насправді була їй прабабусею, Марічка непомітно опанувала українську. І бабуся Галя невдовзі стала головною у її дитячому житті – батьки з початком війни змінилися: часто сваряться і майже не усміхаються одне до одного, як раніше. Мама тепер вже ніяка не перша модниця села, майже не доглядає за собою… Тато надовго зникає, а коли час від часу з’являється, знов знов чутно їхню сварку – мовляв, вони по різні боки барикад. Що таке «барикади», Марічка не знала, та відчувала, що мова йде про якусь страшну нерозв’язну суперечку з приводу цієї війни. Війна почалася, коли дівчинці виповнилося три. Та війна війною, а дитинство дитинством. Марічці, котра любила бігати й грати в рухливі ігри, доводилося часто-густо сиділи в тісному льосі, перечікуючи оті «прильоти»… Коли вона задавала дорослим безліч отих «чому», їм було не до неї…Всім, окрім бабусі, звичайно і, хоча не на всі питання вона знала відповіді, саме вона врятувала її в критичній ситуації. В ситуації, яка поклала край нескінченним запитанням, коли виявилося, що правда може бути аж занадто болючою… А сталося це так. Подружка, сусідка і майбутня однокласниця Леся захворіла, тож Марічка побігла її провідати. Вони любили удвох помріяти про те, як понівечену снарядами школу таки відбудують і вони підуть до 1 класу… Перед тим як зайти до хати, Марічка зазирнула в сарайчик, де нещодавно вмостилася собака Дінка зі своїми новонародженими цуценятками. Хотілося подивитися на них, потішитися ними, смішними й малесенькими, які горнуться до маминої цицьки, відштовхуючи одне одного… Може, вже й оченята в них відкрилися… Пухнасті живі кульки з намистинками очей – це ж так мило! Зазирнула – а там нікого. Лиш чутно, як виє несамовито десь Дінка, наче її ріжуть по живому. Марічка – мерщій питати дядька Петра, де цуценята, а він відвертається і мовчить… А тітка Оля – руки в боки – і межи очі йому: «Ну, изверг старый, расскажи ребенку, как топил щенят в ведре». Він їй: «Цить, дурепа!». Вона одразу й прикрила рота рукою, та запізно, запізно… Марічка вже бігла додому й захлиналася слізьми, не в змозі зрозуміти, як же це такий завжди добрий до дітлахів дядько Гнат, отой дядько Гнат, який залюбки грався з ними у піжмурки, міг власноруч топити у відрі живих, теплих, кумедних, що довірливо тицяються у долоні шершавими носиками, цуценят… Як?
О, то була справжня істерика, і тривала вона в Марічки дуже довго. Потім їй дали якихось ліків. Вона заснула. Уві сні дядько Гнат намагався взяти її на руки, а вона пручалася щосили, бо думала, що її він теж хоче втопити… У відрі… Температура підскочила до 40 градусів, з’вилися кашель, нежить… Життя стало водночас таке точно сіре, як і їхня сіра зона. А потім сталося справжнє диво. Дива завжди трапляються на Різдво… Так говорила бабуся… Лишилося таємницею, де бабця Галя надибала у забутому Богом їхньому селі диво-ляльку, але це була Маша – персонаж мультику «Маша і ведмідь» – у червоних в білий горох сарафані і хустці. Коли на Марічку вдягали таку саму хустку, вони були з лялькою буди подібні, наче рідні сестри. Головна цікавинка була не в тому, що лялька, як натиснеш кнопку, щось промовляла (цим вже нікого не здивуєш), а те, що коли її перехилиш догори дригом і щось при цьому скажеш, вона то повторить слово в слово своїм «мультяшним» голосом. Це неодмінно викликало сміх, тішило всіх – і малих, і дорослих. Марічка потроху одійшла від стресу і розповіла бабці Галі про цуценят. Старенька зітхнула: «Людям інколи здається, що смерть перемагає, бере верх над життям. Але це не так. Перемагає завжди життя. Знаєш, вранці я бачила Дінку. Вона вже не виє. Вправно несе службу, їсть, п’є, бігає, гавкає. Та й дай Боже, щоб забулося їй теє жахіття». А ввечері вони вдвох – бабця Галя і Марічка – пішли подивитися на Дінку і провідати Лесю. Звісно, Марічка взяла Машу – похвалитися перед подругою. Коли Леся побачила ляльку, аж затремтіла. Готова була віддати за неї всі свої лялькові скарби. Та Марічка віддавати улюбленицю не збиралася нізащо. Але одного разу, коли Лесі було зовсім зле, таки залишила Машу їй на ніч, щоб хоч якось розрадити. А вночі «прилетіло»… Снаряд потрапив прямісінько у Лесин дім, туди, де була спальня. Коли родина Марічки вранці вибралася з льоху, дівчинка вислизнула з-під пильного ока бабусі і… побачила все на власні очі. На подвір’ї сусідів хазяйнували якісь люди, переважно дядьки. Щось робили, носили на собі щось важке. Жінки снували мовчки, опустивши долу червоні припухлі очі. Обличчя у всіх були сірого кольору. Ніц не вдієш… Сіра зона… Війна… Марічка ні в кого ні про що не питала, просто почула обривки кількох фраз – і якось одразу все зрозуміла. Може, тому що Дінка знову вила, наче її ріжуть по живому? А ще Марічка побачила серед уламків і бруду свою Машу… Взяла обережно на руки і понесла додому. Умила їй личко, заплела косу, обтрусила одежинку, причепурила, як змогла… Один черевичок був загублений, тож зняла і другого. Хай буде босоніж. Чому ні? Мама і бабуся пішли «туди» допомагати. А їй веліли сидіти вдома, а про подружку сказали, що вона у лікарні… І всі їхні теж у лікарні…
На другий день вранці заплакана мама вдягала її, примовляючи: «Поїдь, поїдь з дядьком Славком до них у гості, розвійся трохи, ти ж любиш кататися на велосипеді, погостюй там гарненько, пограй із малим Миколкою». І ковтала сльози, і цілувала, цілувала, цілувала – обличчя, руки…
…Та поїде вона до тих родичів на край села, поїде… Вона ж майже доросла – скоро в школу – і розуміє, що батькам інколи слід поступатися без опору, особливо коли вони самі отакі розгублені… Ось тільки зробить найважливішу справу у житті – і поїде…
Марічка підбігла до єдиної в світі людини, яка ніколи їй не брехала, і віддала Машу зі словами: «Віддаси Машу Лесі…Покладеш їй… Скажеш – подарунок. Назавжди…» І бігом побігла до дядька Славка, який – весь у сірому з голови до п’ят – чекав її за ворітьми верхи на старезному, ще совдепівському велосипеді «Україна».











Свидетельство о публикации № 14626 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © Инесса Доленник :
  • Рассказы
  • Читателей: 178
  • Комментариев: 4
  • 2018-01-03

Оповідка - очима дитина клята війна в сірій зоні.


Краткое описание и ключевые слова для: Лялька Маша

Проголосуйте за: Лялька Маша

(голосов:3) рейтинг: 100 из 100

    Произведения по теме:
  • Очі
  • Яркий промінь нашої душі
  • Щоб не запізнитися
  • Душею треба це відчувати
  • Не вічні ми, та вічнеє життя...
  • Да пошле Господь усім людям безтурботне і чесне життя! Віталій Шевченко.
  • Поле соняшників
  • Зустріч з американцями після війни. Солдат-водій і американки. На узбіччі стояли дівчата в формі американської армії, чекали поки повз них проїде колона радянських автомашин. Віталій Шевченко.
  • Земля і власність
  • Бережіться Басаврюків! Фантастичне оповідання про сучасність. Віталій Шевченко.
  • Я жінка!
  • Оповідання про почуття, які треба берегти усе життя. Щастя материнства і подружня зрада. Жінка, яку несправедливо образили. Віталій Шевченко.
  • На самому початку
  • Вибір професії. Віталій Шевченко
  • Йде діва струнка по землі нашій...
  • Невідомі сторінки нашої історії Віталій Шевченко
  • Державна справа
  • Оповідання про розшук і захоронення бійців Вітчизняної війни відразу після Перемоги. Державная справа, яка була доручена дівчаткам. Віталій Шевченко.
  • «Чардаш» Монті
  • Оповідання про материнську долю жінки 30-40-х років. Віталій Шевченко.

  • Татьяна Окунева Автор offline 3-01-2018
Спасибі, мила дівчинко, за оповідання. Як це сумно ...
  • Инесса Доленник Автор offline 3-01-2018
Сумно і страшно... На жаль, це все триває...
  • Светлана Жукова Автор offline 6-01-2018
Коли вже награються життями людей ті, для кого ці життя нічого не коштують?..
Скільки болю в цьому оповіданні...
  • Инесса Доленник Автор offline 9-01-2018
Найстрашніше, коли страждають діти...
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
Лялька Маша