Кримінальна історія

Добро завжди перемагає

…кому красуня перейшла дорогу?
Максим Рильський

Коли його вбивали, то останнє, що ще втрималося в згасаючій свідомості, були слова:
- Закінчуй з ним, Василь, бо цей Тарзан нас усіх поперебиває!
- Закінчуй… з ним… бо… поперебиває…
На самому краю свідомості втримався ланцюжок слів, чийсь квапливий голос, потім він розтанув, настала тиша, світло стало швидко зменшуватися, майже щезло, таки щезло, знову десь на задвірках виринуло, почекало, почекало і замерехтіло, де, зразу і не зрозумієш.
Потім відчув, як хтось його перевернув на спину, приклав вухо до грудей і здивовано свиснув:
- Ти диви, живий!
- От п’янички, ніяка зараза не бере! – чийсь голос поруч.
Намагався утриматися на якійсь думці… але не міг, усе розпливалось… набір слів… не більше… Цей Тарзан… поперебиває… бо… закінчуй…
- Що будемо робити? – спитав перший голос.
- Що… що… раз знайшли… треба викликати швидку допомогу… - незадоволено пробурчав другий.
Прямо звідси від щоки починалася земля і йшла кудись за обрій… дерева… шлях… звивистий… на ньому… велосипедист у спортивному костюмі… шлях… дерева… мурашка… заплуталась в траві… і небо… навалилося на око… і знову… обличчя велосипедиста… упрілий від старання, шалено крутячи педалями… виїжджає… з поля зору…. стій… щось в ньому знайоме… де я його раніше міг бачити? Несеться назад на великій швидкості… здивоване обличчя велосипедиста… на мить картинка застигла на місці… потім ізнову знайома безлюдна дорога… неподалік заворот… переїзд… шлагбаум, забутий усіма… збоку… похилився…
Десь тривожно засигналила швидка допомога, наближаючись… потім хтось нахиляється над ним… незнайоме обличчя… у білому… співчутливо дивиться на нього…
- Швидше… швидше… - чийсь владний голос поруч… і все кудись зникає...
Крапельниця… десь високо… над самою стелею… здіймається над ним… головою не можна поворухнути… руки не слухаються… стурбоване обличчя медсестри… випливає звідкись збоку… схиляється над ним… радісно посміхається...
- Опам’ятався! Слава тобі, Господи…
І знову щезає… Тепер над ним виникає обличчя чоловіка… теж у білому…
- Ви мене чуєте? Як вас звати? Оленько… Як тільки він заговорить, дізнайтеся його ім’я…
- Добре, Семене Семеновичу… - відгукнувся дівочий голос.
Дійсно, як його звати? Тепер над ним нависала давно не білена стеля, потріскалась біля люстри. Як загадковий екран у якийсь невідомий, потаємний світ. Він навіть не силкувався, воно само з’явилося, тільки відчув, що дмухнуло загрозою, звідки і від кого було незрозуміло. Але повіяло так, наче сильний вітер загоготів по палаті. І він тихенько поринув у сон…
Уві сні побачив, як хтось наближається до нього. Підійшла упритул і скинула легеньке платтячко, під ним не було нічого… Маленький животик, великі стегна, стрункі ноги, руками прикриває груди, от тільки обличчя не можна розгледіти. Почув, як поруч сказали:
- Нарешті, Володю…
І він згадав як його звати: Володя… Володимир Федорук…
Вона простягнула до нього руки, нахиляючись, і він відчув її гарячі груди:
- Господи… Я тебе врятую…
А наяву до нього в кімнату ввійшла медсестра, підійшла до ліжка, прислухалася до його дихання, воно було рівне і спокійне, поправила ковдру, подивилася на годинника, треба вже давати йому укол, обережно намацала вену і легенько увела туди голку. Ліки повільно покинули шприц. Постояла над ним, милуючись. Такий гарний.
В палату хтось зазирнув і медсестра рвучко відійшла від ліжка.
- Ну, як він? – спитала молодесенька дівчинка в білому халатику. Це була її подруга з терапевтичного відділення, Олена.
- Спить, – зітхнула, - в такому важкому стані привезли. Нічого не пам’ятає.
- Я вже змінилася, - продовжувала щебетати Олена, - їду додому, висплюсь, а ввечері подзвони мені.
- Добре.
Вона провела Олену до ліфта, потім сіла в коридорі за свій столик і почала записувати в журнал призначення лікаря хворому. Зупинилась, бо в графі прізвище не було чого писати. Хто він ніхто не знає. Зітхнула, хотіла йому допомогти, але як.
А в ці хвилини в палаті прийшов до тями хворий і здивовано дивився на білу стелю. Де він? Хотів ворухнутися, не зміг. Тіло його не слухалося. Але відчуття якоїсь невідомої небезпеки не проходило. Звідки вона? І що не так? Побачив, як зі стелі до нього прямували чиїсь ноги в спортивних кросівках. Одна була недбало зав’язана і поворозка теліпалась по землі.
Коли його вбивали, у одного з отих так само був пов’язаний шнурок. А за що вбивали? Випадковість? Чого це Володимира Федорука повинні вбивати? Що він накоїв? Але це потім. Зараз треба рятуватися. Хто б міг допомогти?
В правій півкулі мозку, в якійсь клітині з’явився і затріпотів сигнал, посилаючи імпульси стомленому та розбитому тілу: «Давай! Згуртуйся, опановуй себе, ти можеш… тобі це треба зробити…» І хоч дуже повільно, з перебоями, але пішла швидше кров по капілярах, артеріях, жилах.
Він відчув, як ворухнулися руки, пальці на ногах. Зібравшись, сів на ліжку, мало не впавши назад на подушку. Прислухався, тихо, тільки десь далеко чути жіночі голоси. Сміялись, розмовляючи між собою.
І на першому поверсі зарипіли спортивні кеди. Зупинились, потім попрямували до ліфту. Він рвучко підвівся, напружуючись, щоб не впасти і зробив крок, другий до виходу. Боліла спина, у голові паморочилось, але він дістався до дверей, відкрив їх і з’явився на порозі. Коридор був безлюдний, тільки біля входу медсестра за столиком схилилась над паперами.
Пройшов одну палату, другу, побачив наступні двері з написом білою фарбою по синій табличці: «Ізолятор». Повернув клямку, вони прочинились. Зайшов туди і зачинив їх за собою.
Якраз вчасно, бо на їхньому поверсі зупинився ліфт і звідти вийшло двоє молодиків. Білі халати ледь трималися на їхніх могутніх плечах. Побачили медсестру за столиком, підійшли до неї.
- Сьогодні вночі до вас не надходив хворий… - почав один. Вона подивилася на них: холодні очі, байдужий вигляд, але за всім цим відчувається напруга:
- На прізвище Федорук… - додав інший.
Вона заглянула у журнал:
- Ні, хворого на прізвище Федорук у нас немає.
Вони недовірливо перезирнулися і пішли коридором. Прочинили двері в одну палату, в іншу, когось шукали.
Медсестра зібралася зробити їм зауваження, але тут згадала, що вже час йти до отого хворого давати йому ліки. Взяла тацю із призначеннями Семена Семеновича, пішла до його палати, відкрила двері і мало не зойкнула. Ліжко було порожнє. Один молодик зазирнув їй через плече.
- А де подівся хворий? - обоє підозріло дивилися на неї.
- Це ветеранська палата, - знайшлася вона, - хворий на перев’язці.
Зайшла, поставила тацю на тумбочку, посміхнулася тим двом, а в самої руки тремтіли, стримувалась, щоб не помітили. І пішла собі у коридор до столика. Ті двоє повернули до ліфту, у одного задзеленчала мобілка і він когось слухав, притискуючи її до вуха.
Коли двері ліфта за ними зачинилися, вона кинулася зазирати, як вони, у палати, ні, ніде незнайомця не було, подивилась навіть у їдальню. Там теж нікого. Збиралась вже йти доповідати Семену Семеновичу. Наостанок зазирнула в ізолятор.
І не повірила власним очам. В кутку на ліжку притулився хворий.
- Господи! – сказала вона. – Як ви рухаєтесь?
Він приклав палець до вуст:
- Тс – с-с… тихіше… - прислухався, що діється у коридорі.
- Там нікого немає, - заспокоїла вона, - навіть якісь підозрілі типи пішли.
- У кросівках? – уточнив хворий.
- Звідки ви знаєте? – здивувалась вона.
- Вони повернуться. – відповів він. – Мені тут залишатися не можна.
- Спочатку прийміть ліки, а потім щось придумаємо! – вирішила вона.
В коридорі зіткнулась із Семеном Семеновичем.
- Як хворий? – спитав він.
- Спить! – покривила душею.
- Це добре, значить, видужує, - схвально кивнув лікар і подався в ординаторську.
З ліками вона принесла чийсь вицвілий халат і старі капці. Допомогла йому одягти халат, спитала:
- А хто ви? Може краще подзвонити в міліцію?
- Вони там тільки цього й чекають! – посміхнувся.
- А хто й сам не знаю! У всякому разі до вчорашнього вечора ще знав.
Потім підвівся, сунув ноги в капці, потупцювався і сказав:
- Ну, я піду…
- І далеко ви отак підете? – засміялася і додала: - Добре, допоможу вам звідси вибратися. Зачекайте тільки.
Вийшла з ізолятора, закрила кімнату на ключ і подалася до гаражу, де стояли машини швидкої допомоги. Там працював водієм Микола Лазаренко, однокласник з інтернату. Він якраз вовтузився з мотором, коли її побачив.
- О, Олюнько, привіт! – зрадів Лазаренко, якого в інтернаті ще з першого класу прозвали Чемойданом.
- Слухай, Чемойдан, підгониш машину до аварійного виходу. Я підійду через п’ять хвилин. Відвезеш куди треба.
- Добре. – кивнув Чемойдан.
Непоміченими вони вибралися з відділення і коли дібралися до аварійного виходу, Чемойдан їх вже чекав.
- Куди їдемо? – звично спитав він, наче кожного дня отак їздив.
Вона повернулася до свого супутника, він на хвильку затримався із відповіддю, дивився на дівчину. Оце тільки вперше розгледів її.
Перелицьоване демісезонне пальтечко, хоча вже пізня осінь, трохи замале для її фігури. Може трохи забагато фарби. Хоча вона їй не потрібна. На ногах старанно відремонтовані черевички.
- Щось не так? – дівчина уважно дивилася на нього.
- Ні. Все гаразд, їдемо на Олександрівську, - сказав він, посміхнувшись дівчині.
Але там їх чекав сюрприз. І перша побачила Ольга. Біля його будинку, навпроти у скверику, сиділи тих двоє, що приходили у лікарню.
- Не зупиняйся! Їдь, - швидко сказала вона Чемойдану. І вони перетнули уздовж усю Олександрівську і звернули у тихий провулок.
- Що будемо робити? – звернулась до свого супутника. Було видно, що він стомився, навіть голова похилилася убік.
- Мені зараз не можна ніде з’являтися… - тихо відповів він і вона рішилася:
- Поїдемо до мене.
Ліфт не працював і йому прийшлося докласти певних зусиль, щоб піднятися на п’ятий поверх. В квартирі вона побігла на кухню і зняла з батареї білизну, яка там сушилася, потім витягла з тумбочки шкатулку, де берегла свій непорушний запас – двухсотгривневу купюру із Лесею Українкою – поклала собі в кишеню і сказала йому:
- Я буду тільки після восьми. Відпочивайте.
Коли повернулися в лікарню, вона сказала Чемойдану:
- Якщо хтось буде питати, скажемо, що в тебе чаювали.
- Без проблем, - кивнув Чемойдан, після інтернатівських витівок, це було неважко.
А Володимир, залишившись один, відчув, як він стомився. Боліло все тіло, тріщала голова, ледь добрався до ліжка. Панцирна сітка під ним заскрипіла, переносячи знову його в якесь марево. Наче відкрилося віконце і він зазирнув туди. Побачив, як біля його будинку вартують незнайомі суб’єкти. Під’їхала «Хонда» і один з них поспішив до неї.
- Ну, як? – запитали звідти.
- Не приходив, - знизав плечима у відповідь молодик. Звідси з ліжка було добре видно того, що сидів за кермом. Знайоме обличчя, де його бачив?
«Хонда» поїхала а молодик повернувся до свого товариша.
І знову звідкись долетіли чиїсь голоси:
- Де це він подівся?
- А може ми на невірному шляху?
- Чого б це?
- Бачиш, він не оприлюднює своєї інформації.
Потім голоси кудись поділись і Володимир непомітно поринув у рятівний сон.
Ввечері після роботи Ольга скупилася в гастрономі, не жалкуючи грошей, особливо довго була у молочному відділі і обтяжена покупками попрямувала додому. Але пішла не звичайною дорогою, якою ходила завжди, а щось її зупинило і вона вирушила через двори. Якщо б хтось йшов за нею, то вона б одразу це помітила. Ні, здається, ніхто не йшов слідом.
А дома її вже чекав втікач. Коли вона зазирнула у кімнату, Володимир напівсидів, поклавши руки зверху ковдри і дивився на неї.
- Вже прокинувся? – спитала вона, тримаючи в обох руках сумки з покупками.
- Так, - тихо відповів він, - Ти сама?
- Угу, - вона метнулася до кухні, поклала сумки на стіл, повернулася в кімнату, обережно торкнулася рукою його лоба. Слава Богу, не гарячий.
- Хто тебе так?
- Міліція… - пожував губами, - зробив помилку, вийшов до них з машини…
Вона здивовано завмерла біля нього.
- Вбили б, якби не велосипедист… - продовжив Володимир.
- Господи! – вихопилося у неї.
- Та вони запізнилися. Видно по всьому, ще цього не знають. – ледь посміхнувся хворий.
- Чого не знають? – спитала Ольга.
Він подивився на неї, тихо засміявся:
- Тобі краще не знати.
- Зараз зготую вечерю, - і вона повернулася до кухні. Там Ольга намагалася приготувати вечерю якнайкраще, бо вперше в її дівочій оселі знаходилася людина протилежної статі, хоч і добряче побита отими невідомими злодіями.
Тому вона швидко замісила тісто і приготувала млинці із сметаною і посипала їх цукром, окремо на блюдечку поклала сирники із варенням, виклала все це красиво на таці і понесла до Володимира. Він побачив її розчервоніле від старання личко, маленький носик замазаний мукою і тихо засміявся. Вона здивовано спитала:
- Щось не так?
- Ні, все гаразд. – захитав він головою.
А в цей час на кухні раптово заговорила радіоточка. Ольга засміялася:
- Вона в мене коли хоче виключається, коли хоче включається!
Володимир проковтнув млинця і прислухався. З радіоточки якраз повторювали новину, яка облетіла весь світ.
- Телевізійна служба новин бібісі сьогодні вранці в останніх новинах показала плівку з України, в якій високопосадовці в Уряді крали гроші з бюджету, залишаючи сиріт та інвалідів без коштів до існування. Їхні прізвища такі…
Потім пролунав тріскіт і голос з радіоточки зник. Настала тиша. Та Володимиру цього було досить. Полегшено ковтнув ще одного млинця. Він свою справу зробив. Подивився на дівчину, яка стояла навпроти нього і сказав:
- Гарно готуєш! Я тобі за це зроблю подарунок. Нову шубку на зиму. – і засвітилося личко у дівчини від цих несподіваних слів. Добро завжди приємне.

20.12.2006р. – 18.01.2018р.


Свидетельство о публикации № 14718 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Рассказы
  • Читателей: 130
  • Комментариев: 0
  • 2018-01-18

Добро завжди перемагає
Краткое описание и ключевые слова для: Кримінальна історія

Проголосуйте за: Кримінальна історія

(голосов:0) рейтинг: 0 из 100


Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
Кримінальна історія