"Я б серце своє для вас вийняв..."

Поет Микола Сайко (1897 - 1949). 9-й нарис.

Доля цього поета дивовижна, з одного боку повне забуття, а з іншого – кожна освічена людина на Україні у другій половині ХХ століття знала напам’ять два його рядки, навіть не здогадуючись, хто їх автор:
«Засосюрилося небо,
Затичинилась земля!»
Це було пов’язано, в першу чергу, з тим, що у радянській післявоєнній школі вивчалася творчість Павла Тичини, в якій виставлялися в перший ряд ті його вірші, які вихваляли КПРС і радянський лад. Геніальний лірик, яким був Павло Тичина, потрапляв до учнів не своєю кращою стороною творчості: «Партія веде», «Трактор в полі дир -дир-дир, я в колгоспі бригадир» і таке інше. Тому читачі і підхопили оце:
«Затичинилося небо,
Засосюрилась земля!»
Їм було байдуже, хто це написав, головне, влучно і дотепно!
Перед тим, як розповісти про автора цих красивих рядків, хотілося б нагадати читачу про ще один подібний випадок у літературі. Пов’язаний він із літературою наших сусідів. І треба перенестися у першу половину ХІХ століття.
Хто вчився після війни за радянських часів, той добре знав цю епоху з творів, в першу чергу Пушкіна, Лермонтова та їхніх сучасників. Ввічливі гусари, пані вищого світу, панночки, які тільки вступають у життя.
Монблани шкільних творів написали учні шкіл, присвячуючи їх героям Пушкіна, Лермонтова, «Війни і миру» Лева Толстого. І серед цього розмаїття десь вискочило і затрималося в нашій свідомості (коли саме і не скажу) оцей рядок:

«Ха-ха-ха да хи-хи-хи
Ишки Мятлева стихи…»

Виявляється, це рядки Лермонтова, він у останній рік свого молодого життя, написав у альбом С.М.Карамзіної, свого доброго друга, вірш:

Любил и я в былые годы,
В невинности души моей,

И бури шумные природы
И бури тайные страстей.


Но красоты их безобразной
Я скоро таинство постиг,
И мне наскучил их несвязный
И оглушающий язык.


Люблю я больше год от году,
Желаньям мирным дав простор,
Поутру ясную погоду,
Под вечер тихий разговор,

Люблю я парадоксы ваши,
И ха-ха-ха, и хи-хи-хи,
Смирновой штучку, фарсу Саши
И Ишки Мятлева стихи…

Він там і зберігся у цьому альбомі, а рядок з вірша від’єднався від нього і зажив самостійним життям, нагадуючи ще про одного сучасника Михайла Лермонтова, Івана Мятлева (1796-1844). Блискучого поета макаронічних віршів. Найбільш відома його поема «Сенсаций и замечаний госпожи Курдюковой за границею, дан л`этранже», 1844р, де він дав повну свободу своїм макаронічним устремлінням.
Він сипав віршами з першої ліпшої нагоди, в звичайній розмові, на балу, серед гостей, і в себе вдома. Всі знали цю особливість Івана Петровича і використовували її, коли було потрібно і не ображалися, коли він сам щось таке напише чи скаже. Тому і «хи-хи-хи да ха-ха-ха»! Але є і в Мятлева вірш, який ввійшов у скарбницю російської поезії. Це його вірш «Розы».

Как хороши, как свежи были розы
В моем саду! Как взор прельщали мой!
Как я молил весенние морозы
Не трогать их холодною рукой!

Как я берег, как я лелеял младость
Моих цветов заветных, дорогих;
Казалось мне, в них расцветала радость,
Казалось мне, любовь дышала в них.


Но в мире мне явилась дева рая,
Прелестная, как ангел красоты,
Венка из роз искала молодая,
И я сорвал заветные цветы.


И мне в венке цветы еще казались
На радостном челе красивее, свежей,
Как хорошо, как мило соплетались
С душистою волной каштановых кудрей!

И заодно они цвели с девицей!
Среди подруг, средь плясок и пиров,
В венке из роз она была царицей,
Вокруг её вились и радость и любовь .

В ее очах – веселье, жизни пламень;
Ей счастье долгое сулил, казалось, рок.
И где ж она?.. В погосте белый камень,
На камне – роз моих завянувший венок.
(1834г.)
Кожний, хто прочитає цей вірш, зупиниться і постоїть біля нього, збираючись зі своїми думками і прислухаючись до свого серця. Оце і є справжня поезія!
Перед вашим внутрішнім зором виникне оця картина: красива, молода дівчина, панночка радіє життю, робить перші кроки у ньому, перший бал із молодим гусаром, який живе десь поруч неї, музика, співи, перший танець па’д’еспань із молодою людиною, усміхнене обличчя, яке нахилилося до неї.
Він приїжджає до неї на побачення, дарує букет красивих троянд, і раптом йому потрібно по термінових справах поїхати кудись. Він бачить її щасливе обличчя, покидає їхню садибу, щоб повернутися сюди при першій нагоді.
І ось він повертається, карета під’їжджає до будинку його панночки. Але ніхто не вибігає на ганок, ніхто його не зустрічає. Виходить тільки мати дівчини, стара, згорблена, в очах сльози:
-
-Немає більше нашої дівчинки…
Він не вірить почутому, тримає у руках букет чудових троянд і… і несе на цвинтар, кладе на дорогу його серцю могилу.
Немає, мабуть, більшого горя, коли батьки переживають своїх дітей… Немає… Ось що зробив із нами поет силою своєї уяви. А рядок з його вірша теж відірвався від нього і пішов жити окремо вже своїм особливим життям.
«Как хороши, как свежи были розы!..»
Ми навіть іноді і не задумуємося над тим, хто був їхнім автором.
А тепер після цього трохи завеликого вступу, переходимо до героя нашого нарису.
Микола Пилипович Сайко (19 грудня 1897 – 1949), український поет. Народився в Борисполі, Київської області в родині малоземельних селян. Вчився в земській початковій школі, потім в чотирикласному міському училищі. У 1917 році закінчує Полтавський вчительський інститут. Працював у школах Харківської області, потім Борисполі, згодом – у Києві.
1932 року, закінчивши аспірантуру при Інституті літератури імені Тараса Шевченка, залишився там працювати. У 1933 році покинув Київ і переїхав до Лубен, де він працює завідуючим кафедрою літератури, викладав історію української літератури.
В 1937 році, як викладач української літератури, був звинувачений у націоналізмі і в участі у націоналістичній організації «Плуг» (до речі, одна із літературних організацій на Україні до виникнення Спілки письменників) і був заарештований, увільнений з посади завідувача кафедри української літератури.
Звинувачення не визнав, відсидів п’ять місяців, але тут йому пощастило, Єжова зняли і розстріляли, і багатьох в’язнів звільнили і відновили на посадах. Серед них був і Сайко. Він ще встиг у 1941 році захистити кандидатську дисертацію.
Коли почалася війна, Сайко із сім’єю не зміг евакуюватися, залишився в окупації. Прийшлося працювати інспектором початкових шкіл на Харківщині, щоб прогодувати сім’ю. Через донос колишнього студента був заарештований. З січня по вересень 1943 року перебував у німецькій в’язниці, де захворів на сухоти. Після визволення України ще довго лікувався. 1944 року повертається до Ніжина і поновлюється на викладацькій посаді в педагогічному інституті.
У 1946 році знову заарештований, хтось доніс, що працював при німцях. У в’язниці захворів. І був поміщений у психіатричну лікарню. І в 1949 році (точної дати дня і місяця я, на жаль, ніде не знайшов) повісився, щоб не завдавати проблем своїй сім’ї. У 52 роки. Ще зовсім не старий.
Залишилося розповісти про його невеликий, усього 24 роки, творчий шлях. Перші його публікації з’явилися у 1925 році. З 1925 до 1932 року був членом літературної організації селянських письменників «Плуг». Його помітив Павло Тичина і всіляко підтримував молоде дарування. В 1930 році вийшла друком перша його збірка поезій «Жайворонок степу», яка залишилася і останньою прижиттєвою книжечкою поета.
В 1969 році, коли готувалося його перше зібрання творів, то цей збірник «Жайворонок степу» вдалося знайти тільки у Ленінграді, де в Державній Публічній бібліотеці ім. М.Є. Салтикова – Щедріна зберігся єдиний на весь Радянський Союз екземпляр книги. Ще деякі вірші збереглися у дружини поета. Усього було опубліковано 43 вірша. А скільки загубилося, хто зна!
Перед 1934 роком, коли виникла за вказівкою Сталіна, Спілка Письменників України, в Україні працювало біля 500 письменників. 200 було розстріляно, 200 повтікало з України і знаходилися хто зна де, а тільки 100 опинилися у цьому гоноровому Союзі. Тому де саме опинився Сайко з цих трьох груп вирішувати читачу. А я на закінчення приведу його знаменитий вірш!


Сучасна література
Засосюрилося небо,
Затичинилась земля,
І втекла від мене Феба:
В Плузі з Вишнею гуля.


Тож брожу я самотою
І журюсь, немов Олесь,
Що вкраїнською вербою
Похиливсь на Чехах десь.


…Біга вітер Валер’яном
По лататті, по лозі,
Хвилі – радіонестями –
Б’ють Коцюбу по нозі…

Млин рулади деструктує
Без поради Семенка;
Пугач старанно гаптує
Ланці доброго шлика.

Утекла від мене Феба,
В Плузі з Вишнею гуля…
Затичинилося небо,
Засосюрилась земля.
1925(?)

У вірші згадуються сучасники Сайка, які активно працювали в літературі до 30-х років, а такому, як Остапу Вишні (1889-1956), вдалося повернутися на Україну після 10 років таборів. Олександр Олесь (1878-1944), класик української літератури, був на еміграції в Чехії. Валер’ян Підмогильний (1901-1937) та Валер’ян Поліщук (1897-1937) загинули в один день в сумно відомому місці Сандормох в Карелії, були розстріляні серед 1000 в’язнів. Тут у Сайка не зрозуміло, якого саме Валер’яна він згадує. Гордій Коцюба (1892 – 1938) розстріляний у Харкові. Михайль Семенко (1892-1937) розстріляний у Києві.
Можна тільки уявити собі, щоб вони написали, якби їх не вбили і не заважали вільно працювати. А у Сайка від його вірша відірвалися два рядки і стали такими ж знаменитими, як у Лермонтова і Мятлева:
«Затичинилося небо,
Засосюрилась земля»!
Будемо і ми з вдячністю згадувати Миколу Пилиповича Сайка, який навіть у таких нестерпних умовах сіяв добро і любов.


* * *
Співає осінь вже, - хоч вір їй, хоч не вір їй, -
Останній бабин день снується по степу,
І сотні ластівок, що відлітають в ірій,
Чорніють крапками над шляхом, на дроту.


Спочинуть ластівки і в дальню путь полинуть
Аж до весни в теплі, за морем, гостювать.
Хто наказав мені, дивлячись на калину,
Про працю, про любов, про виноград співать?


Хто прив’язав мене до піль зеленокосих,
Хто в серце рано влив гіркавість полину!
Які вітри гінкі пісні шумноголосі
Сплели, коли я рвавсь до моря, в далину?


Ти ще гостиш в Криму, де зріють виногради,
А я не ластівка; мене не стрінеш там.
Ковтає будній день доклади, содоклади,
І ніколи піти поскаржиться степам,


Що зграя ластівок за море вже тікає
(мені ж від рідних піль нема куди втекти!).
На березі гулкім ти, певно, їх пізнаєш,
Й степи, звідкіль летять, згадаєш, певно, ти.


І в тих німих степах і в вересні блукаю,
З пшеницею в ріллю розкидую пісні,
І певність маю я, що в раннім-раннім маю
Поверне жайворон стократо їх мені.


• * * *
Степ – неприкаяний роззява –
Незчувсь, як літній галас вмер,
І в стернях вересень русявий
Сріблом гаптує листя верб.


Все менше й менше сонце кида
На землю мідної луски,
І в стернях вересень-сновида
Збира останні колоски.

Останні сни снують коноплі,
Живуть з вітрами в унісон,
В ланах беруть уже картоплі,
як сон, змайнула невгамонь,

мов проти сонця поросята,
повивертались гарбузи…
Яка ти, земле, ще багата,
Що котиш щедрощів вози!

Твоя рілля нап’ється сили –
І нові весни прошумлять,
Що людське серце сколосилось
Огнем оновлених зачать!

В левадах зрошені отави
Пірнули в цюркіт цвіркунів.
Юначе – вересню русявий,
Нащо вино міцне розлив?

Бо хто нап’ється, той пізнає,
що смерть народжує життя,
що хміль землі щороку грає
на нових приструнках чуття.

А степ – упоєний роззява –
Незчувсь, як літній день умер,
І в далях вересень гіркавий
цілує срібно листя верб.


• * * *
Знову йдеш ти, весно, сонячно-розплесна,
в журавлиних ключах, у піснях дівчат.
Гей, чуття – на весла, як у перші весни,
струмені у серці, мов в степу, дзюрчать!

Дременуть би з школи у широке поле,
на лани, де дзвонить істик об плуги,
де луна: «Що в полі та й у БоришпОлі»,
де думи снуються, ніби зяб, тугі.

На лугу багаття: розцвіта латаття,
на горбу пшеницю досіває брат…
Ех, махнуть би з школи, погоничем стати,
щоб у полі дзвінко-дзвінко заспівать.

Розцвітайся, весно, щедрістю розплесна,
як колись, ми знову серцем молоді!
Раз-удруге сонцем над степами креснеш –
І горить багаття на тихій воді.


• * * *

Іду додому повз сільбудинок,
де грає вітер в старій вітрині.
Під ніжний дотик прудких сніжинок
незграбно плинуть тягучі рими.

Падуть сніжинки, на віях тануть,
і серце ладне знову радіти:
куди не кину, куди не гляну –
мережать обрій ажурні квіти.

Минаю школу, прямую в поле
і б’ю словами у білі далі:
«Коли б в негоду на серце кволе
мої сномари маками впали!

Якби я вірив, що край мій прийме,
що краю треба, була б надія, -
я б своє серце для нього вийняв,
чуттям гарячим лани засіяв!..»

Куди не кину, куди не гляну –
гаптують обрій ажурні квіти,
ось скоро-скоро той час настане,
коли тут радість буде ходити.

20.02.2018р.





Свидетельство о публикации № 14898 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...


Поет Микола Сайко (1897 - 1949). 9-й нарис.
Краткое описание и ключевые слова для: "Я б серце своє для вас вийняв..."

Проголосуйте за: "Я б серце своє для вас вийняв..."

(голосов:2) рейтинг: 100 из 100

    Произведения по теме:
  • Справжній поет
  • Слово про запорозького поета Анатолія Піддубного. Вірші поета із Запоріжжя Анатолія Піддубного. Друзі допомогли видати оцей перший збірник його, Анатолія Піддубного, збірник «…І», який так і
  • "Чий звук і досі не замовк..."
  • Освідчення в коханні Віталій Шевченко
  • Нове прочитання класики
  • Нове прочитання класики. Як геній Пушкіна допомагає нам! Віталій Шевченко
  • "Як приваблює земля... на якій народився..."
  • Як приваблює земля, на якій народився геній! Віталій Шевченко
  • "Любий друже..."
  • Лермонтовські зв’язки з Україною. Віталій Шевченко
  • Невидимі світу сльози
  • Геніальний письменник Антон Павлович Чехов та його зв’язки з Україною! Віталій Шевченко
  • Крапку ще ставити рано
  • Треба і далі йти складними шляхами дослідника до істини! Віталій Шевченко.
  • За хрестоматийним глянцем
  • Що ховається за нібито "самогубством" Маяковського. Скільки ще невідомого стане нам відомим! Віталій Шевченко.
  • "Три радості у мене неодіймані..."
  • Слова любові до великого поета. Про Володимира Свідзинського, тонкого лірика, талановитого митця, життя якого дуже рано урвалося. Віталій Шевченко.
  • «Cas leti...»
  • Нарис про роман Мілана Матєйчика «Помирати треба натще» (журнал «Всесвіт» №3–4, 2011 р.) на тлі спогадів про післявоєнне буття чехів-переселенців в Західній Україні. Віталій Шевченко.

 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:

Код:
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Введите код:

   
     
"Я б серце своє для вас вийняв..."