Хто і як виграв Другу світову війну

Нічого не забуваймо в історії!

Це оповідання відомого українського письменника Юрія Мушкетика я випадково побачив у своїх матеріалах і подумав, що його буде цікаво прочитати нашому братству запорізьких і не тільки письменників, тим більше тим, хто цікавиться Великой Отечественной войной.Вона по наших землях пройшла з Заходу на Схід а потім ще раз із Сходу на Захід. І багато що в неї вже не пам’ятається. А треба пам’ятати! Вибачайте, бо може комусь і не сподобається! Але це вже залежить від людини. Я знайомий із Мушкетиком, розмовляв кілька разів, і тому думаю, що і Вам усім буде цікаво знати його думку з цього приводу.



Семен Остапович Решітко, завідуючий районним банком (він називав себе директором), метушився на подвір'ї банку, що містився у сільській хаті, де кімната (піч викинули) з кімнатиною, у кімнаті - банк, у кімнатині, з якої двері до кімнати і в сіни, царював сам завідуючий. Тиждень тому Решітко отримав категоричний наказ відвезти всі банківські цінності - гроші, облігації, бланки та чеки до обласного Житомирського банку - війна котилася із заходу, бої вже гриміли, як писали в газетах, на Новоград-Волинському напрямі. Одначе в понеділок, коли Решітко отримав телефонограму, він лежав з температурою тридцять дев'ять і дві, а в наступні два дні не міг знайти машину. Всі машини в районі мобілізовані, забрані в перші дні війни, лишилася одна, в кооперації, й то не машина, а купа залізяччя, яке якось склав, позгвинчував, позв'язував Василь Баран, шофер з чотирикласною освітою, але із золотими руками і, як казали в них у селі, доброю квартою олії в голові.
Важкий, повільний, думає повільно, але все доводить до ладу.
Своїми великими червоними руками Василь полагодить будь-що, від молотарки до кишенькового годинника, якщо, звичайно, буде йому з того вигода або його добре попросять. Ніяких наказів Василь не слухає, він не вступив до комсомолу: "а що там мені дадуть", не пішов у колгосп "робити за палички", його не зрушити з місця
найкрутішим матюком, відгукнеться хіба що на "дуже просимо, Василю Івановичу". До війська його не взяли, бо одного разу таки щось не так крутнув у двигуні млина й лишився без двох пальців на правій руці - великого та вказівного. Тепер усе робить лівою рукою, а цигарку тримає між мізинцем і безіменним пальцем правої.
Він і зараз стоїть під хлівцем з товстенною самокруткою й здається, що то горить хлівець, дивиться кудись у городи, і його зовсім не обходить, що всі службовці банку, обліпивши зеленого металевого сейфа, хекаючи і крекчучи, силкуються завдати його в кузов полуторки.
Звичайно, можна було б всі цінності одвезти у мішках - грошей там взагалі мізерія, - але Семен Остапович любив порядок. Сам він сейфа не попихав; одягнутий у військове, низенький, з черевцем, з якого весь час з'їжджав ремінь, тупотів позад вантажників, давав вказівки, погукував, підганяв.
І все: "охо-хо, охохоньки", - погладжував черевце - звичка така.
У нього рум'яне кругле обличчя, ранні плеса залисин, він говіркий, поштивий, аж улесливий - про таких кажуть: як ласочка, - "добридень, добридень", але й підступний, і свого не попустить.
Врешті сейф завдали на полуторку.
- Василю, зачиняй борт, поїхали, - гукнув Решітко, й до Щербини, банківського сторожа, який стояв біля ґанку, чухаючи під лівою пахвою:
- І ти, Микито, лізь у кузов!
- А я к чому? - здивувався Щербина й потер долонею худу лишаювату щоку.
- К тому, ти - при ісполнєнії.
- Так то ж уночі...
Щербина стеріг банк уночі, приходив увечері в шитих валянках з чунями та кожусі, із собачкою Шариком. Він виймав з шафи для одягу гвинтівку зразка тисяча вісімсот дев'яносто першого року - не модернізовану, з граненим патронником і мушкою в обідку з кулак завбільшки. Гвинтівка стриміла з-за плеча маленького, миршавого Щербини, як колись ратища в козаків-запорожців. На ніч Щербина пускав у двір Шарика, а сам ховався під навісом комірчини й тільки на гавкіт песика погукував: "Стой, кто ідьоть!"
- Тепер поїдеш удень. І дивись мені...
А куди Щербині дивитися?.. Кругом поля й поля, порожні, подекуди вже в полукіпках, але здебільшого не зжаті, не скошені, ячмінь хилить додолу вусате колосся, жовті хвилі ходять вівсом, кузька обсіла житнє колосся...
І синь-просинь, поколота сонячним промінням. Позаду машини стовпом курява, добре, що їдуть проти вітру і її односить назад. Десь там, далеко-далеко, війна, а тут жнивна тиша, посвистування ховрашків у хлібах і жайвір тягне в небо тонку перегріту струну.
Семену Остаповичу також жовтінь в очу, його хилило на сон, та й почувався ще не зовсім здоровим. Але подрімати не вдавалося, машину гуцало на вибоях, та ще Василь смердів самосадом, аж дух забивало.
- Яке ти падло куриш?
- Буркун. Ну... трохи додаю чорнобилю. Для крєпості... За містком через рівчак "голосували" три жінки з кошиками, мабуть, ішли в Кучерів, базари там пізні. Василь почав пригальмовувати.
- Ти... Не смєть... - аж засичав Семен Остапович. - Ніззя... при ценностях... Може, вони...
- Шпійонки?
- Не звєсно. Уперьод. Не положено. Василь натиснув на газ, проте сказав:
- То ж Дерезина Пріська. А дві слобідські.
Решітко знову хилить голову на груди. Ще три кілометри до траси Київ - Житомир, там вони повернуть праворуч, дорога буде рівніша, він зможе подрімати. Відвезуть цінності, а тоді він вернеться, ляже під повіткою на свіжому сіні. Спершу нап'ється узвару. Охо-хо, охохоньки. Любить він смачненького поїсти, є такий гріх. І попити теж. Не випити, не напитися. А попити пива або ситра.
І він таки задрімав. Й снився йому якийсь сад - чужий, а в тому саду його жінка, Варка, викладає з макітри, з марлі - варить на пару - вареники, а поруч з мискою стоїть гладущик парухи, жовта сметанна шкуринка запеклася біля вінець.
Й раптом - тиць, аж Семен Остапович ледве не висадив лобом шмат фанери, якою було закрито половину кабінки.
- Ти... що? Приїхали? Чого став?
- Приїхали... Німці оно, - сказав Василь так спокійно, неначе розмовляв із сусідом на вулиці, вигнавши в табун корову.
- Які німці? Ти що? - аж голову втягнув у плечі Решітко. Й став круглий, як клубочок.
- Які? Біляві. Он умиваються з цебра біля колодязя. Обливаються водою.
Семен Остапович похилив голову до Василя, витягнув шию, виглядав через скло. Вони вже доїхали до самої траси, вуличка широким гирлом вливалася в шлях, ліворуч на шляху справді вимахували руками якісь військові, хлюпали з цебра один на одного водою, реготалися. Голі до пояса, амуніція, пілотки - на тину.
- Це ж наші...
- Еге, наші, а он коробки які на тину, ранці телячі, й гвинтівки та автомати... Мать твою...
У цей час шляхом справа наліво прогуркотіло три залізні скрині.
- Бачите, білі хрести на танках, - неголосно мовив Василь. - І попід парканом ціла колона.
Решітко вже втямив сам. Танки не схожі на ті, які доводилося бачити раніше, й хрести на них... Та й солдати... Всі біляві, форма зелена... Вони он уже перестали хлюпатися, дивляться на машину.
Не стямився сам, як вхопився за ручку дверцят. Він викотився, як гарбуз, що випав з воза. І вже котився городами, тільки соняшники шелестіли, та військового крою картуз валявся в пилюці.
У цю мить знову загуркотів мотор машини, вона смикнулася, взяла круто праворуч, а тоді з ходу розвернулася, черкнувши бортом по паркану, й рвонула назад по вулиці, аж Щербина не то щось гукнув, не то мекнув у кузові й повалився із сейфа.
Машина взяла розгін і летіла попід вишневе та яблуневе віття, тільки яблучка виблискували перед очима. Кинувся до коліс жовтий пес, загавкав, відстав.
А полуторка тряслася, гуцала, торохтіла і вже мчала полем, випереджаючи куряву, збиту власними колесами. За містком у виярку Василь загальмував. Прочинив кабінку, став на приступку, підставив змокріле обличчя сухому вітерцю.
- Хух, утекли, - сказав. - За чужі гроші ще й того... Нехай вони горять синім полум'ям...
Щербина шукав у кузові гвинтівку, яка випала йому з рук. Вони мовчали. Влягалася на жита курява, десь у зарослій пирієм долинці підпадьомкав перепел.
- Що ж тепер робить? - забідкався Щербина, розвозячи кашкетом по пітному, давно не голеному обличчю пилюку. - Куди їх? - Яко сторож, відчував відповідальність за гроші.
- У жито... Із сейфом.
- Еге... Скажуть - украли. Отвічать прийдеться. І... увесь вік у злодіях ходитимемо. Ти що молотиш... На Житомир тепер ходу немає, - оглядав притихлі поля Щербина. Скидався на куличка, що визирає з трави: довга зморшкувата шия, гострий носик, ма-ленькі круглі очі.
- Тоді назад, у село.
- А може, там уже німці. А коли й наші... Скажуть, чого вернулися? Де діли директора? Тепер довго не розбираються.
- Він прийде.
- Коли то. Та чи й прийде...
- Воно можна б у Київ, - зненацька мовив Василь.
- У Київ, як?
- Полями. На Ярівку, Борівку, Тимошівку...
- А що? - обтрушував з кожуха пилюку сторож. - Поїхали... Я там тебе к награді представлю, - мовив у жарт чи насправді.
- Треба мені та награда... Бо, може, й бензину не хватить.
І колесо ліве заднє... Здуховина. Осьо, - і вдарив черевиком по колесу. - На першому ж корчі може стрельнути. А запаски немає.
- Стрельне чи не стрельне...
А пробувати треба. В нас немає іншого решенія... Ти хочеш, щоб за ці гроші нас - к стєнке...
- Не проїдемо ми. За Борівкою, перед Здвижем, болото... - вже шкодував на свої перші слова Василь. Чого похопився?
- Яке болото - суша.
- Там всенький год болото.
- Ти ж не знаєш, болото чи не болото... Василь ще якийсь час мовчав, постукував солдатським черевиком по здутлині лівого ската.
- Ох, не доїдемо... Нестимеш, Прокоповичу, сейф на своєму горбі.
Але поїхав.
Тепер поперемінно курява то втікала від них, то наздоганяла їх; машина, і сейф, і Щербина, як був у кожусі, валянках і шапці, і гвинтівка його вкрилися торфовою пилюгою, стали руді, аж червоні. Трохи обтрусило, обвіяло, як в'їхали в сосновий бір, одначе там машина почала гуцати на корінні, яке поплелося по дорозі, й Василь хилив голову на ліве плече, неначе птаха волове очко; дослухався до лівого заднього колеса. Але минули й ліс, виїхали на іржаву гре-бельку, на якій подекуди й справді позалишалися баюри. В одній машина забуксувала. Щербина намагався підштовхнути, але полуторка гребла колесами рудий глей, і - ні з місця. З-під неї синьо диміло, летіла багнюка - колеса крутилися на місці. Врешті Щербина нагледів на узбіччі суху, вже добре погризену колесами інших машин олешину, схопив її, кинув машині в зуби - під праве заднє, й вона прожува-ла деревце, тонко диркнула й вилетіла на сухе, а далі покотилася на горб і за горб. Сторож біг і спотикався, гукав на все поле, наковтався рудої пилюки, він подумав, що Василь утікає з грішми, а то Василь просто пожартував. У нього всі жарти такого штибу.
- От би гульнув у Києві, - показав великі білі зуби Василь. Він і сам великий, обличчя в нього важке, похмуре, ну чисто тобі бандитська пика, ще й чуб на очі чорними кільцями.
- Еге, погуляв би, - вихекував переляк Щербина. - Тебе б там зразу патруль узяв за шкірки. Документів немає і ключа від сейфа... І мене, свідка...
- Ну, із замком, пожалуй, я справлюся з будь-яким, - чи й далі жартував, чи всерйоз казав Василь. - Скільки ж там у нас у скрині, Прокоповичу, не знаєте?
- "У нас". У тебе ні копійки. Всьо государственноє.
- А все-таки?
- Нащо це тобі?
- Та от думаю - є резон пристукнути вас, а самому втекти з грішми чи немає?
І хоч Василь знову жартував, Щербина подумав, що даремно сів у кабіну. Щоправда, Василь везе, як віз, машину веде рівно, босою ногою (ботинки чогось скинув) давить на вишліфований до блиску ґудзик газу. Вони знову їдуть полем, пшениця хвилюється за бортами машини, ніби аж підмітає дорогу. Добра пшеничка. І що з нею буде?
- Здамо, Василю, в Києві гроші, - мрійно мовив Щербина, - може, премію дадуть, зайдемо в чайну.
- По двісті з прицепом? - заскалив око Василь.
- З прицепом. По два бокали.
За Макаровом вискочили на трасу й погнали на Київ. Дорога - пустельна, скрізь на селах тиша, телята пасуться біля траси, прип'яті на пакулях, качки хлюпаються в чорній воді кюветів, жатка скрекоче за селом, і в'язальниці журавлиним ключем розтяглися за нею.
- Швидко ж вони проскочили, - раптом сказав Василь. - Капєц.
- Кому капєц? - скосив сльозаве око Щербина. Василь дивився на дорогу.
- А кому, як ви думаєте? Звісно, німцям. Заскочили далеко, тут їх одріжуть і того... потопчуть.
- Ладно, пойняв... Хоч це не звєсно...
Щербина засовався на м'ятих пружинах сидіння, одна з яких увесь час впивалася гостряком йому в сідницю, не міг відгадати, всерйоз говорить Баран чи отако жартує.
- Мда-а, - тягнув своєї Василь. - Нам у Радосинь вертатись не можна.
- Чому б то?
- Ну, там досі німці. А ми гроші вивозили.
- Хто про те знатиме. Душі наші чисті... o
- Решітко скаже. Він прибіжить туди.
Мовчали. Кожен волік свою вервечку думки. Василь думав про дівчат, найперше про Василенкову Шуру, студентку, гордячку, яка його не чманала, й не міг вирішити, чим краще завоювати її любов: купити в місті гарних канхвет чи добре оддухопелити. Щербина - про двох синів у війську, про невижате жито в городі.
Врешті проскочили дерев'яний місток через Ірпінь під Києвом. Далі - ліс, за ним - Святошино.
Й на київських вулицях всюди лінива тиша, подекуди сновигають люди, хилитається трамвай із Святошина до вокзалу, червоноармійці підобідують під парканом.
Їх ніхто ніде не зупинив, не перевіряв документів, і вони, розпитавшись, приїхали в самий центр, до великого будинку, під високу металеву браму.
У браму їх не впустили. Василь, як був босий, підійшов до міліціонера у синьому й почав вимагати, щоб той впустив машину в двір. Міліціонер підозріло дивився на обляпану багнюкою стару-престару полуторку, на величезні босі Василеві ноги (він чухав їх одна об одну), на діда в кабіні в кожусі, з гвинтівкою між колін, відступав усе далі й розстебнув брезентову кобуру на боці. Відступивши за фігурні з металевих штаб ворота, покликав якогось свого міліцейського начальника з чотирма червоними трикутниками в петлицях. Той розкарячився перед машиною і вчинив справжній допит:
- Чому не відвезли цінності в Житомир согласно директиви?
- Який Житомир, - почухав лівою ногою праву Василь. - Там німці. Ми їх бачили вже в Кучереві.
- В каком Кучереві? І гдє заведующий банка?
- Утік. Побачив німців і утік в городи, ми - сюди. Полями.
- А ви кто такіє?
- Я - шофер, це - сторож. - Врешті Василь розсердився. - Ну, як хочете. Повезу я гроші на базар.
- Стой! Ти что! Ану зажди...
Старший міліціонер пішов. За чверть години прийшов з якимось молодиком у костюмі та галстуці. Й все почалося спочатку.
- Почему не повезли в Житомир?
- Так німці напівдорозі.
- Ложь... Сегодня передали последние сведения: бои на Новоград-Волынском направлении.
- Я бачив їх, як ось вас. І сторож...
- Танки хрестаті, - виглянув з кабінки Щербина. Лиштва в нього на шапці спереду відпоролася і висіла козирком, затуляючи очі. - Штук двадцять. І німці з телячими сумками. А завідувач, Решітко, втік.
Врешті молодик пішов і повернувся з літнім чоловіком у світлому, в синю іскорку, костюмі, з блискучими запонками на манжетах білосніжної сорочки.
І знову - Житомир, бої на Новоград-Волинському напрямі. "Я сам сьогодні читав у газетах і слухав радіо".
- Вони вже в Кучереві. Ось-ось будуть тут.
- Що ви верзете! Та за таке... Панікерство!
- Воно нам треба...
- І ви не бачили ніяких наших заслонів?
- Кози та телята.
- Щось тут не те.
- Я їх бачив, як ось вас. Здорові такі, загорілі, білочубі... - Василь трохи хвилювався й "гальмував" ногою на асфальті. - Джеркочуть по-своєму. І - танки. З білими хрестами. Прорвалися німці. Якщо їх не зупинять - можуть доскочити до Києва.
- Танки і я бачив, - підтвердив Щербина. - З білими хрестами на боках. На один німці подавали відро з водою, у люці - охвіцер у пілотці...
Керуючий не знав, що й думати. Намагаючись не втратити самоповаги, закрокував до свого кабінету. Довго крутив телефони, але ніде не відповідали, військові ж телефони - взагалі таємниця. Тоді він вийшов на вулицю, сів у чорну "емку" й наказав їхати за ним.
- А гроші, гроші, документи! - гукав Щербина.
- Потім, потім, - махнув рукою керуючий, чимось стурбований
- Казав я... Ще в буцигарню заберуть, - буркнув Василь.
- Гроші, Василю, діло казьонне, - розважливо мовив Щербина. - Совість наша буде чиста... А інакше як жить? Злодії!
Вони поїхали до штабу військового округу. Там - така сама марудниця, ледве керуючий достукався до заступника начальника штабу, котрий єдиний лишався на військовому господарстві округу. Той довго по черзі розпитував Василя і Щербину. Й теж посилався на офіційні зведення.
Василь хоч трохи й нітився перед військовим з чотирма шпалами в петлицях, але стояв на своєму.
- А міст... через... І-ірпінь? - заїкаючись, запитав полковник.
- Немає там нікого, - сказав Василь.
Полковника обсипало жаром. Він розстібнув верхні ґудзики гімнастерки. Розумів увесь огром і жах загрози. Танки по містку заходять до Києва, в тил всієї оборони, й дитячими іграшками стають грізні доти, дзоти, гарматні засідки, міновані поля. Несосвітенно. Схоже на жахливий сон.
Врешті полковник подзвонив на військовий аеродром. Звідти відповіли, що жодних літаків-розвідників, винищувачів, штурмовиків немає. Є один санітарний літачок, він зараз вилітає по ліки в Полтаву.
- Я вас вилечу... Розстріляю власною рукою, - кричав у трубку заступник начальника штабу. - Негайно летіти по трасі Київ - Житомир і зробити розвідку. Є... неточні дані, що німецькі танкові колони на підступах до Києва. Десант чи щось таке. Треба перевірити. Одне крило там - друге тут. І доповісти!
...Білий санітарний літачок-кукурудзяник пиляв над шляхом на Житомир. Від землі піднімалося тепле мрево, розгойдувало літачка, двоє пілотів мліли в тому мреві, поглядали вниз. Знайомі сільські краєвиди, йде косовиця хліба, жовто-ряба красолька корів у лузі, білобокі хатки в садках. Одне село, друге, третє... Диркотить, хилитається на повітряних ямах літачок, в кабіні пахне бензином і ліками.
Другому пілоту, який летів пасажиром, відомі всі назви сіл, це його дорога додому. Ось Ставище. Велике село вздовж траси. Корова на припоні, гуси, поросята на вигонці... І раптом... Раптом якась метушня внизу. Зелені фігурки... Й великі чорні скрині. Танки! Невже німецькі? Треба знизитися. Та в цю мить внизу затріщав кулемет. Танки з дороги почали підвертати під віття дерев, майнули білі хрести. Літачок різко відхитнувся праворуч за верби, шугонув понад пшеничним ланом.
...Заступник начальника штабу шорстко тер чоло. Поки що він один розумів увесь трагізм ситуації, смертельність загрози. Київ по річці Ірпінь захищений могутніми смугами оборони - доти, дзоти, кулеметні гнізда, гарматні засідки, та й сама річка є надійним захистом. А дерев'яний місток через річку не захищений і не прикритий. Пройдуть танки через місток, і вони вже в Києві. В тилу всіх оборонних ліній. Катастрофа! Смерть! Як же їх пропустили? Де фронт?.. І оце - бої на Новоград-Волинському! Зумисна дезінформація? Безголів'я? Жах! І нікого в окрузі, в штабі.
За третім разом додзвонилися на Чоколівку, в спецартшколу. Черговий відповів, що школа щойно повернулася з учбових стрільб, розвантажується, начальник школи там, біля гармат.
- Покликати! Негайно! Не класти трубку!
Начальнику школи віддавав бойовий наказ. На початку той затнувся, що школа повернулася зі стрільб, люди потомлені, але заступник начальника штабу перебив його:
- Навіть якщо мертві... Ляжте кістьми, але... не пустіть танки до Києва. У вас гармати на якій тязі?
- Дві батареї на машинній, решта - кінні.
- Зараз же на машинній нехай летять на Святошино. Візьміть бойові снаряди. За ними - гармати на кінній тязі. Алюр три хрести! Стати перед мостом. На смерть! Міст підірвати...
- Чим?
- Чим хочете. Власними тельбухами. Міст знищити! Він і сам не складав звіту - гармати на той бік мосту, а міст знищити.
- Все. Завдання особливої ваги.
Я приїду сам.
Не приїхав, збрехав.
За чверть години по Брест-Литовському шосе, гудучи, гримлячи зарядними ящиками, газуючи на повну силу, мчали машини з попричіплюваними ззаду гарматами сімдесят шостого калібру, ще за кілька хвилин по бруківці кресали підкови кінських копит. Їздові шмагали батогами зморених конячок.
Майор, начальник спецартшколи, розташував дві батареї обіч шосе по той бік мосту. Гармати на кінній тязі маскували в лісі по цю сторону річки.
Ще не встигли до ладу замаскуватися, як на шосе з боку Житомира почувся металевий подзвін, неначе потягли й відпустили басову струну, а далі гудіння набрало сили, вже не вмовкало, і в прорізі горба, через який пролягла дорога, вигулькнула башта переднього
танка. Майор бачив у бінокль і танк, і постать без кашкета в люці - німецький офіцер також дивився в бінокль.
- По танках, бронебійними... - хрипко крикнув майор. І вже не по-статутному: - Бийте всі по передньому танку. - Він боявся, що артилеристи не вцілять.
Артилеристи метушилися біля гармат. Це були хлопчаки, майже діти, вісімнадцяти-дев'ятнадцяти років, приречені на народження, коротке життя, а тепер на смерть, тонкі, худі, довгошиї, на цибатих ногах, недавні учні дев'ятих-десятих класів. Вони встигли тільки двічі потренуватися на стрільбищі, випустити по три-чотири снаряди. Чи вцілять? Чи не злякаються, не побіжать?
Хлопці збадьорювали самі себе крутими матюками.
- Приціл!.. - і, витримавши ламку паузу, майор видихнув: - Вогонь!
Підстрибнули гармати, харкнули полум'ям, порожні гільзи з глухим подзвоном упали на землю. В першу мить здалося - не вцілив жоден снаряд. Але передній танк крутонувся, розвернувся впоперек дороги, став.
- Перебило гусеницю. В борт! Цільтеся йому в борт! - шаленів майор, і піт котився по його віспуватому обличчю. - Приціл... Вогонь!
Танк пустив струмінь диму. Ніби якийсь велет закурив цигарку.
З-за нього вигулькнув другий, по ньому вдарили дружно, не підпалили, але вочевидь добре гримнули по лобовій броні, він зупинився, позадкував у чорну завісу диму.
- Молодці, - сказав майор. - Добре вдарили. - А сам подумав: "Могли б краще. Незабаром танки повторять атаку. Йтимуть з правого боку обгорілого танка. Туди треба направити гармати". В цю мить його не по-статутному торкнув за рукав немолодий їздовий з щіточкою рудих вусів під носом.
- Товаришу майоре, вони охмолостаються й он звідти рвонуть, - показав рукою на соснячок по той бік річки, з якого просто до мосту вив'юнювала грунтівка.
"Правда, - подумав майор, - як я раніше не побачив. Треба дві гармати з цього боку спрямувати туди... Далеко... А міст?.. "Міст треба знищити". Як? Чим?" Погляд метався довкола мосту, забігав на луг, вертався назад. Ірпінь стояв у стіні очеретів, по лузі поблискували озеречка, тут і там бовваніли скирти. "Сіно... Сіном!"
І вже віддавав накази:
- Машинам на луг до скирт. І всі, хто з цього боку, - по сіно. Тягніть його під міст. Швидко!
Встигли привезти три машини сіна. Танки пішли і шляхом, і через соснячок. Гармати били без угаву, німці стріляли у відповідь, вода в річці клекотіла, все те скидалося на пекло. Збожеволівши від жаху, через міст до лісу побіг ма-ленький білоголовий артилерист-хлопчак у непомірно великих галіфе, його скосило кулями - чужі чи свої. Бійці підпалили сіно, але воно не горіло, а тільки диміло, білі шапки збивало вітром, волокло по лузі, й вони також здавалися скиртами, які рухаються. Тріскали в лісі дерева від німецьких снарядів, шурхотіло листя, галуззя, шишки, кулі рябили воду. Й коли два танки, які з сосняка вискочили на трасу, посунули до мосту, він спалахнув. Полум'я загоготіло, вогняні вихри потягло вгору, дим бурхав клубками. Танки не одважилися пірнути в ті пекельні нурти, поповзли назад. Били з-за річки гармати на кінній тязі, чотири гармати по той бік річки мовчали - були розбиті, майже всі артиле-ристи загинули. Тільки двоє чи троє бійців перепливли річку.
* * *
За планом "Барбаросса" три могутні німецькі угруповання "Північ", "Центр" і "Південь" у середині липня мали вийти на відповідні рубежі: "Північ" - на підступи до Ленінграда, "Центр" - до Смоленська, на рубіж атаки Москви, й "Південь" - оволодіти Києвом. "Північ" і "Центр" свої завдання виконали. Армії групи "Центр" форсували Дніпро й стояли за триста кілометрів від Москви. Вони захопили неушкодженими майже всі мости на ріках і були готові рушити на Москву. Одначе минув липень і серпень, а Київ стояв. Тріщина бліцкригу пройшла по річці Ірпінь.
У ставці Гітлера зчинилася колотнеча. Фельдмаршал фон Бок, генерал-полковник Гудеріан наполягали на негайному наступі на Москву, взяття якої матиме величезне стратегічне і політичне значення. Одначе частина генералів висловлювали побоювання, що в німців зависає на правому фланзі Південно-Західний фронт, а що, коли в нього (адже до цього саме цей фронт перемолов не одну німецьку дивізію) вистачить сил ударити в тил? Тоді - цілковитий розгром. Гітлер пристав на цю думку. Спочатку - знищити армії Південно-Західного фронту. Й тан-кові армади Гудеріана, знімаючи хмари пилюки, по бездоріжжю через Брянщину, Сумщину рушили в тил Південно-Західного фронту, яким командував генерал-полковник Кирпонос. З півдня німецьке кільце замикали армії генерала Клейста. Й скільки не запевняв Кирпонос Сталіна в трагічності ситуації, скільки не просив дозволу на виведення військ фронту з оточення, щоб потім зв'язати Гудеріана та Клейста, страхопудний вождь тупо повторював: "Стояти на смерть!" Стояли.
І вмирали. Й повмирали. Й однак всіма своїми діями, насамперед затримкою армій "Південь", виграли війну, бо поки німці, стиснувши кільце оточення, добили армії Кирпоноса й вернулися під Москву, розвезло, розквасило дороги, танки Гудеріана потонули в твані, а далі вмерзли в кригу, а тим часом під Москву вдалося перекинути Далекосхідну армію.
Така правда цієї війни, на дорогах якої загубилася, розсипавшись, полуторка кооперації з районного містечка Радосинь, що на Житомирщині. Шофер полуторки Василь пересів на іншу машину й крутив бублика до кінця війни, був вісім разів поранений і, повернувшись додому з єдиною медаллю "За боевые заслуги", помер через півроку. Щербина після війни сторожував скирти й кагати і там, біля кагатів, його вночі застрелили злодії, що приїжджали бідаркою по колгоспну картоплю. Балакучий дідок перед цим усім розказував, що це він виграв війну, й просив нагороди, але йому ніхто не вірив, і отримав він поганенького вербового хреста, якого хтось зрізав у трудному сорок сьомому році на паливо.
Свидетельство о публикации № 14952 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Рассказы
  • Читателей: 178
  • Комментариев: 4
  • 2018-03-10

Нічого не забуваймо в історії!
Краткое описание и ключевые слова для: Хто і як виграв Другу світову війну

Проголосуйте за: Хто і як виграв Другу світову війну

(голосов:3) рейтинг: 100 из 100

    Произведения по теме:
  • "І прийде до них Смерть..."
  • ... вчинки твої, - та вони не поможуть тобі! Книга пророка Ісаї, 57,12.
  • Світло з вікна
  • Сторінка нашої історії
  • Зошит Оселедця
  • Мабуть ніде, ні в одній державі немає таких арештів, як оце в нас в Союзі. Віталій Шевченко.
  • Дитина в хаті
  • Зустріч після війни. Колгосп і районне начальство. Самотня дитина в хаті. Фронтове кохання. Віталій Шевченко.
  • Після війни
  • Новела про кінець війни ВОВ. Прощання солдат, дівчина-пепеже і нове кохання. Вона прикрила обличчя руками, тільки було видно усміхнені очі. Віталій Шевченко.
  • Не кожному доля дарує кохання
  • Це треба відчути десь біля нас. Віталій Шевченко.
  • Справжній кінець великої війни
  • Оповідання про війну та кохання, про кінець війни і двох запорізьких дівчат. Віталій Шевченко.
  • Три качани кукурудзи
  • Сучасне оповідання про післявоєнний голод у селі, про партійне засудження Зощенка і Ахматової. Як наші батьки трималися на оцій кулі земній. Віталій Шевченко.
  • Гостювання на празнику життя
  • Оповідання про війну 1941. Віталій Шевченко. – Майстрюченко? – перепитала вона. – Погано з ним. Ще на початку війни згорів у танку. Підбили його десь під Голубечем. Знайомі колгоспники переповіли

  • Татьяна Окунева Автор offline 11-03-2018
Очень интересный рассказ. Невероятно интересный. Образность, украинский колорит, подлинный драматизм, без пафоса и лозунгов. 5+
  • Виталий Шевченко Автор offline 12-03-2018
Так, Юрій Михайлович пише гарні оповідання. Вони у нього краще виходять ніж його романи історичні і про сучасність.Отак і в нас, нам здається, що якщо ми пишемо, то вміємо писати у різних жанрах. Але це нам тільки здається! Спасибі,Тетяно Омелянівно, за відгук!
  • Михаил Перченко Автор offline 16-03-2018
Повторю Окуневу с ещё большим восторгом. Просто блеск.
  • Виталий Шевченко Автор offline 16-03-2018
Так, чудове оповідання.
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
Хто і як виграв Другу світову війну