"Вклоняюся зажуреній вербі..."

10-й нарис про поета


Він хотів «працювати й жити так, щоб все було і чесно, і сумлінно». А ще хотів «жити, прошуміти і, як лист осінній, впасти».
А ще він помічав, як «мерзне на межі петрів батіг», чи он там «вечір викинув червоні прапори…» Спостережливим оком поета фіксував на дні своєї тонкої душі, як «стоять хатки такі понурі», а там «пада лист, і райдуга, як ліра». Вихоплював із різнобарв’я картин, що оточували його, як «пасуться на ланах сумні корови», а «ось тополі вряд стоять…». Чи помічав – «а на горбі, ген мовчки бовваніє дзвіниці опустошений кістяк».
Словом, мав тонку, ніжну вразливу душу поета та судилося йому недовге життя, усього сорок років (31 грудня 1900р. – розстріляний 7 липня 1941р.). Мова йде про поета Михайла Тадейовича Дубовика.
Все в його житті покрите патиною таїни та замовчування. Навіть такі авторитетні видання як «Українська літературна енциклопедія» (том 2, К, 1990р., стор.118) та «…З порогу смерті… Письменники України – жертви сталінських репресій» (Випуск перший, К, «Радянський письменник», 1991р., стор.172) повідомляють про місце його народження зовсім протилежне. Перша, що він народився у с.Межиріч Павлоградського району Дніпропетровської області, а друга – що він з’явився на світ в с.Межиріч Лебединського району Сумської області. Судячи з віршів поета, що збереглися, мабуть, він таки народився у Дніпропетровській області.
З 25 червня 1941 року, коли він став в’язнем Київської НКВС, поет та його ім’я і творчість перетворилися у табу. Ні згадувати, ні видавати, ні вивчати життя і творчість Михайла Дубовика було не дозволено. Навколо його імені виникла зона мовчання. Тому і продираємося ми тепер повз непевність і невизначеність.
У поета була напівзабута сторінка його життя, пов’язана із Запоріжжям. В 1921 році майбутній поет закінчив Запорізьку педагогічну школу. Після цього два роки вчителює в селах Посуньки та Вільні Хутори Верхньодніпровського району Дніпропетровської області.
Михайло Дубовик ходив по вулицях старого Олександрівська, вдивлявся у Хортицю, прошкував її берегами. Може, саме тоді брунькувалися в душі у нього одні з кращих його рядків?
«Падає листя пожовкле осіннє,
Небо туманами мріє.
Сій мені в душу утіхи насіння!
Ave, Маріє!
В 1927 році закінчує Дніпропетровський інститут народної освіти (так тоді називалися університети), продовжує вчителювати, потім переходить працювати журналістом в газетах Дніпропетровська і Києва, серед них «Селянська газета» та «Літературна газета», належав до літературної організації «Плуг».
В 1930 році видрукував дві поетичні збірки «Вежі» та «Змагання». Через десять років виходить третя збірка «Тепловій», а в останній рік життя, 1941, в першу його половину, встиг ще видати четверту збірку, «Багряний листопад», до якого в тому році вже не дожив…
Ось такими пунктирними штрихами можна окреслити загадкову постать поета.
В 1957 році, після реабілітації, вийшли «Вибрані поезії» поета і знову до сьогоднішнього дня мовчання, ні в шеститомній «Антології української поезії», ні в збірнику «Український сонет» його теж немає. Хоча його сонети, що були включені у «Багряний листопад», належать до найкращих сторінок поезії Дубовика. Особливо слід відзначити такі, як «Прощай…», «Хмурніють дні» та «Ліс шумить». Вони і досі належать до найкращих творів української поезії усіх часів.
Йому хотілося «схилившись на долоню, на старий похилений паркан, милуватись, як над оболонню світить місяць, стелеться туман…».
Та 25 червня 1941 року, на третій день війни, за ним прийшли. Звинуватили поета в тому, що він напередодні війни складав і розповсюджував «анонімні документи різко контрреволюційного фашистсько-терористичного характеру». Київський інститут науково-судової експертизи актом від 23 червня 1941 року (на другий день війни!) зробив висновок, що ці документи писані рукою Михайла Дубовика і хоча поет категорично заперечив ці наклепи, на основі акту, за постановою наркома внутрішніх справ УРСР і прокурора УРСР, 7 липня 1941 року (саме коли починалася оборона Києва) він був розстріляний…
У 1955 році Михайло Дубовик був реабілітований посмертно. А повторна графічна експертиза, виконана в науково-дослідній криміналістичній лабораторії Всесоюзного інституту юридичних наук (акт від 27 травня 1954 року) не підтвердила авторства поета як виконавця документів, що розповсюджувалися анонімно в Києві напередодні війни. Думаю, що його арешт був одним із превентивних заходів, яка зробила влада, щоб звільнитися від осіб, яких вважала опозиційними до себе, коли, з початком війни, вона похитнулася.
Невже виявилися пророчими слова поета, «що згину я і всі мої пісні і відгуку в нащадках не почую?».
Ні, думаю, що в іншому місці своєї творчості Михайло Дубовик сказав вірніше – щоб його «текли слова, як води в ріках, щоб гули, як ліс у час нічний, щоб людей отак будив і кликав голос мій».
В далекому тепер 1973 році потрапила до моїх рук книжечка невідомого мені поета, Михайла Дубовика, і прочитавши їх, я вже не міг забути ні його, ні творчості поетової. Якась загадка відчувалася в його віршах. І тільки після 1991 року я дізнався про долю Михайла Тадейовича. Кращі його твори, безумовно, залишаться назавжди в історії українського красного письменства.
А ці кілька сторінок хай будуть живими квітами пам’яті поетової, який колись сказав пророче людям: «Я за вас умру, як треба, із ромашкою на грудях…»

27.11.2003р.

P.S. Віршів Михайла Дубовика, на жаль, ніде не знайшов. Ще пошукаю. І коли щось знайду, то обов’язково їх додам до нарису.

14.04.2018р.

*  *  *


    Благословенна будь, пора цвітіння!
     Згубився я душею у тобі…
    Вклоняюся зажуреній вербі,
    наслухую березки шелестіння…
    Прояснилось небес мутне склепіння,
    вітри напнули шатра голубі…
    Хилюся я до велетнів-дубів,
    на березі русалки жду  із ріння.
    Чи прийде? – Буде радісно і любо.
    Я пальці їй на руку покладу
    і слухатиму, як вона тремтить.
    Не прийде – виросту зеленим дубом,
    укриюся лапчастим листом дум,
     і вітер верховіттям прошумить…
     1926р.
                         «ПРОЩАЙ…»
     «Прощай… Іди…» промовила й пішла
      по срібній запорошеній дорозі.
      Холодна річка в темнім верболозі
      блищала тьмяно, як уламок скла.
      Біліла ніч, мов срібна ковила,
      хилились верби у якійсь знемозі.
      А ти, як місяць, стала на порозі
      і зникла, ніби в хмарку запливла.
      Світало. Гасли в синьому тумані
      ясні, далекі зоряні світи.
      І сяли промені передсвітанні.
      Як зірка та ясна, погасла й ти,
       маленька в безкінечнім порошина,
       моя любов – журби й пісень причина.
          Саксагань
                  ХМУРНІЮТЬ ДНІ
      Хмурніють дні. Негоди і тумани.
      Усе частіш дрібні дощі мрячать.
      У сірій млі щовечора, щорана
      ключі гусей і журавлів ячать.
      Злітає листя, шум зелений в’яне,
      на всьому – смутку мрійного печать…
      Та я все чую сміх дзвінкий, весняний,
      Мов тане сніг, немов потоки мчать.
      Здається: проліски в гаю розквітли,
      і радісно, й привітно так, і світло,
      як раннього світанку навесні.
      І крізь тумани і нудьгу негоди
      я чую сміх, веснянки й коро годи,
      і дівчина всміхається мені.
           Саксагань
               ЛІС ШУМИТЬ
      Я в санаторії живу, в Соснівці.
      Навколо ліс – високі, рівні сосни.
      Хитає їх пахучий, теплий вітер, -
      І шум такий, немов прибій на морі.
      Ідуть хвилини – линуть хвилі шуму,
      як вічності прибій закономірний,
      як всесвіту годинник велетенський,
      що вимірив життя великі строки.
      Вслухаєшся – і глибше розумієш:
      твоє життя то є також хвилини
      у вічному, яке одно безсмертне.
      І тихий роздум повиває душу,
      маленька, власна тяга затихає,
      мов чується приглушено й далеко.
Соснівка, 1938р.

     P.P.S. Таки вдалося знайти вірші Михайла Дубовика і чотири з них друкую на закінчення нарису. Хай любителі української поезії милуються ними і згадують поета.

29.04.2018р.
Свидетельство о публикации № 15075 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...


10-й нарис про поета


Краткое описание и ключевые слова для: "Вклоняюся зажуреній вербі..."

Проголосуйте за: "Вклоняюся зажуреній вербі..."

(голосов:2) рейтинг: 60 из 100


 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:

Код:
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Введите код:

   
     
"Вклоняюся зажуреній вербі..."