Долі невідоме спрямування...

Не все буває так, як сказано людьми...

З самого рання все пішло наперекосяк. Коли Андрій вже зібрався йти з хлопцями на риболовлю, домовилися пливти на Сині озера і там половити рибку, прибігла Марійка, сестра Андрія, молодиця років тридцяти, попросила його посидіти із дітьми, поки вона оформить документи у центрі.
- Я тебе прошу, Андрієчку, посидь із ними, поки я повернуся, бо пенсію припинять платити на дітей. Що мені тоді робити? – благально дивилася вона на молодшого брата.
- А мати? Хай вона посидить! – захотів Андрій перевести стрілки на матір.
Але Марійка не погодилася:
- Їй потрібно буде йти теж у центр і вона не зможе дивитися за дітьми!
Мати визирнула з хати і теж додала дровиняк у вогонь:
- Іншим разом поїдеш з хлопцями! Нікуди вони не дінуться!
І Андрію прийшлося залишитися. Вони давно збиралися поїхати на озера. Та все щось заважало. Оце сьогодні зібралися і ось тепер маєш!
Мати співчутливо подивилася на сина:
- Нічого, синочку, поїдеш іншим разом! – Напнула хустину на плечі і пішла із Марійкою на вулицю.
Чоловік у Марійки десь пропав на війні, у 1944 році, коли наші звільнили їхню місцину і його з іншими чоловіками забрали на фронт, і тепер діткам, а народилося двоє, Вірунька та Миколка, по чотири годочки.
Вони зразу взяли бика за роги, щоб Андрію служба медом не казалася. Вірунька впісялася і показувала Андрію на свої штанці:
- Кака!
У Андрія очі вилізли на обличчі, він зняв з Віруньки штанці, витер її якоюсь ганчіркою, що підвернулася під руки, одів їй чисті, що залишила Марійка, посадив на ліжко.
- Сиди тут!
А в цей час Миколка видерся на стілець і потягнувся до талірки, що стояла на краю столу. І результат був відомий, він не втримав її у своїх рученятах, упустив на підлогу і вона розлетілася на тисячу уламків.
Андрій спересердя хотів його огріти по попі, та в останню мить зупинився. Таку маленьку дитинку бити йому, здорованю, тьху!
Коли він зібрав уламки на підлозі і думав, що далі робити, діти захотіли їсти. І він їх напоїв молоком, що залишила мати у глечику на плиті. Поки діти спали, Андрій побіг у двір, виніс стілець, поставив на нього велику миску, налляв туди води, кинув штанці Віруньки. Захекався, аж упрів. «Як це Марійка з ними обходиться!»
Побіг у хату подивитися, що роблять діти. Спали. Він обережно поправив одіяльця. Помилувався ними. Знайшов мило і побіг на двір прати штанці. Виправ і повісив на мотузці, що висіла на дворі.
Побачив, як з-за тину вигляда сусідка, баба Текля, посміхається йому:
- Ти сьогодні, Андрію, на хазяйстві залишився, бачу, дбаєш про своїх племінників! – схвально дивилася вона на хлопця, - навіть не поїхав на Сині озера.
«Бач, і вона знає!» - майнуло в голові. Але сказав інше:
- Нічого, поїду іншим разом.
А сам почав думати, що робити з дітьми, коли вони прокинуться. «Поведу їх у лісок. Хай розважаються!» А там і Марійка з матір’ю прийдуть. Ввечері збирався піти у клуб. Побачитися із Тетянкою. Вона теж воювала, як і він. Подобалася йому. Але не наважувався їй признатися у своїх почуттях. Оце сьогодні можливо щось і скаже.
Але його увагу відволікли діти. Попросипалися і почали вовтузитися у хаті. Він їх одягнув, спитав:
- Нічого не хочете?
- Ні!- відповіла Вірунька, плещучи у долоньки.
Він підхопив її на руки, а Миколка побіг із ним поруч і вони пішли вулицею до ліска. Ніхто їм не зустрівся, всі були зайняти своїми справами. Хто на роботі у полі, а хто по господарству у хаті. Так вони потихеньку викотилися за селище і поринули у зелений світ чудової природи.
Вірунька обійняла Андрія за шию, тісно пригорнулася до нього і в захваті дивилася на все, що оточувало її.
- О, горобчик!
- Ні, - ізнизу поправляв її Миколка, - це не горобчик а ґава! Ось!
- Ні, горобчик! – наполягала Вірунька, - правда, Андрієчку?
- Ні, Вірунька, це таки ґава, - посміхався Андрій, цілуючи Віруньку у щічку, - але вона не проста ґава, а зачарована. Це дівчинка, яка не слухається батьків і вона перетворилася у гаву. А ти будеш слухатися маму, Вірунька?
- Буду! – Вірунька перелякано пригорнулася до Андрія і він її заспокоїв:
- Не бійся! Раз будеш слухатися маму, то все буде гаразд!
Отак вони йшли по лісовій стежці, минаючи один краєвид кращий за інший, поки діти не втомилися. Вірунька заснула у нього на руках, а Миколка не міг вже йти сам і теж перекочував на руки Андрія. Треба було повертатися додому.
Міцно обхопивши дітей, що позасинали в нього на руках, він обережно простував назад у селище.
Першим йому попався на дорозі дядько Михайло, йшов з відром, повним ячменем. Десь вкрав. Але побачивши Андрія, перелякано зупинився і почав хреститися:
- Свят! Свят! Свят! Боронь мене Боже!
- Що трапилося, дядьку Михайло? Це я, Андрій! – здивовано проказав він до земляка.
Той обережно доторкнувся до Андрія:
- Ні, живий! А баби казали, що ви всі втопилися сьогодні на Синіх озерах! Ось і вір їм, оцим балаболкам.
- Та я, той, не поїхав з ними… на озера… - проказав Андрій і страшна думка охопила його.
- Як потонули? Хто сказав? – він не відводив своїх очей від сусіда.
- Та вже їх привезли… усіх… - дядько Михайло безпорадно дивився на Андрія.
- Ну, я пішов! – сказав йому Андрій і заспішив додому. Озирнувся. Дядько Михайло стояв і дивився йому услід а біля ніг його стояло відро із вкраденим насінням.
На дорозі трапилися ще дві знайомі жінки. Вони перелякано дивилися на Андрія. Але він з ними не зупинявся розмовляти, поспішав додому.
А до хати вже повернулися мати із Марійкою. Вона побачила штанці Віруньки на дроті і засміялася до матері:
- Бач, який турботливий братик у мене!
І тут у двір вбігла Тетяна, вона кинулася до матері, плачучи:
- Боже мій! Тільки що мені сказали, що всі хлопці потонули на Синіх озерах, повезли до селищної ради, а я побігла до ва-а-а-ас… - і вона сховала обличчя на грудях матері: - Я любила вашого сина… вашого сина…
- Почекай, Тетянко! – обидві жінки перелякано дивилися на молоду дівчину. – Він… він… той… не поїхав…
Але тут у двір зайшов Андрій із поснулими дітьми на руках. Марійка кинулася до нього, підхопила Віруньку на руки. Мати гладила Тетянку по голові:
- Доця, не плач… він… той… не поїхав… на озера… той…
До Тетяни погано доходили її слова, але повернувшись, вона побачила Андрія із Миколкою на руках, кинулася до нього і притулившись до його грудей, заплакала, тепер від щастя:
- Ти живий… ти живий… не втопився… я тебе кохаю… кохаю… - і щасливо посміхалася до Андрія.
І він стояв серед цих дорогих йому жінок, радіючи, що не завдав їм такого болю, як завдали своїм рідним його товариші.

01.11.2016р.
Свидетельство о публикации № 15101 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Рассказы
  • Читателей: 45
  • Комментариев: 0
  • 2018-04-14

Не все буває так, як сказано людьми...
Краткое описание и ключевые слова для: Долі невідоме спрямування...

Проголосуйте за: Долі невідоме спрямування...

(голосов:2) рейтинг: 100 из 100

    Произведения по теме:
  • Щоб не запізнитися
  • Душею треба це відчувати
  • Назустріч своєї долі
  • Назустріч своєї долі...
  • Крізь дощ і млу...
  • Ще одна історія нашого народу
  • Принц і принцеса
  • Шлюби укладають на небесах. Віталій Шевченко.
  • Невідома красуня
  • Невідома красуня. Віталій Шевченко
  • Я жінка!
  • Оповідання про почуття, які треба берегти усе життя. Щастя материнства і подружня зрада. Жінка, яку несправедливо образили. Віталій Шевченко.
  • Дощ
  • На початку дивного почуття, яке зветься коханням. Віталій Шевченко
  • Справжній кінець великої війни
  • Оповідання про війну та кохання, про кінець війни і двох запорізьких дівчат. Віталій Шевченко.
  • Державна справа
  • Оповідання про розшук і захоронення бійців Вітчизняної війни відразу після Перемоги. Державная справа, яка була доручена дівчаткам. Віталій Шевченко.
  • Обпечені війною
  •  Оповідання про життя зразу після війни, про непрості людські долі. Віталій Шевченко.

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
Долі невідоме спрямування...