Чекала все життя

На карті Європи

Вона відкрила двері і побачила перед собою незнайому молоду людину.
-Фрау Шульц? – спитав незнайомець.
-Так! – здивовано відповіла, вона його не бачила раніше.
Незнайомець потоптався на місці і обережно промовив:
-Я з німецької народної спілки по догляду за військовими похованнями. Мене прислали до вас, - він нерішуче глянув на стару жінку, яка завмерла перед ним, і додав:
-Нам стало відомо, що ваш чоловік Хайнріх Шульц помер від ран 23 травня 1943 року в місті Станіславові на Україні і похований на солдатському кладовищі, - випалив незнайомець.
-Ой, - схопилася за двері стара жінка і впала б на підлогу, якби не молода людина.
Він підтримав жінку і обережно ввів її до передпокою, посадив на якійсь стілець, дав води. І вона сиділа, приходячи в себе.
-Боже ж мій, як довго! – прошепотіла вона.
Молода людина прийняла її слова на свій рахунок:
-Ми давно знали про цей цвинтар. Але в радянські часи ця робота у них була заборонена. Та
і зараз дуже важко проводити дослідження. Частина кладовища опинилася під вулицями Бандери і Мельника і на них побудовані квіткові магазини, тротуари. Можемо проводити розкопки тільки там, де кладовище опинилося під парком. Наших і угорських солдатів поховано на ньому біля п’яти тисяч. Знайшли вже три тисячі.
Коли молодий чоловік пішов, вона ще трохи посиділа у кімнаті. Приходила в себе. З 1943 року вона нічого про Хайнріха не знала. Десь загубився і все. Тепер виявляється ось що з ним сталось. Вона знайшла на мапі Україну і довго сиділа над нею, роздивляючись, Станіславіва на ній не знайшла. Мабуть, якесь невеличке містечко.
Витягла зі шухляди останню листівку від Хайнріха. На ній був зображений якийсь красивий собор. А на звороті над його словами (Guten tage, meine Liebe madchen!) був надрукований якийсь рядок, і вона тепер уважно його вивчала. Stadt Stanislaviv, Sobor Svjatogo Voskresenjya. Собор святого Воскресіння. Ось воно що!
Хайнріх повідомляв, що він зараз знаходиться у цьому красивому місті. І збирається у відпустку. Чекає на зустріч. І більше нічого від нього не було. Ні листівки, ні його самого.
Останній раз коли він був у відпустці, у 1942 році, то сказав їй:
-Я дуже хочу мати дитину…
Помовчав і додав:
-Дуже… бо…
Вона зразу не зрозуміла його, але коли здогадалася, то мало не розплакалася, та стрималася,
не хотіла його засмучувати.
Та з дитинкою не вийшло. Оце тільки в пеклі сорок п’ятого року і сама вижила і врятувала дівчинку, сирітку, знайшла на розтерзаній вулиці від бомб, плакало у розвалинах, нікого поруч не було, а дівчинка притулилася до неї і притихла. І вона більше не змогла з нею розлучитися. Донечка… Тохтерхен… Найрідніше створіння у цілому світі. Інеса…
Тепер вона сама має онуків та онучок… Гроссмутер… А вона вже ургроссмутер… Прабабуся… Тільки Хайнріх цього не взнає.
Коли Інеса прийшла з роботи, вона перелякалася. Мати сиділа з блідим обличчям і дивилася кудись у простір.
-Що таке, мамо? Тобі погано? – вона обійняла матір.
-Ні, доцю, все гаразд… батько знайшовся… - і вони, притулившись один до одного,
заплакали.
А онуки знайшли цей таємничий Stanislaviv. Тепер це місто називається досить складно як для німецького вуха: Ivano – Frankivsk. І тепер вона знайшла його на мапі України. Ось він, на західних теренах держави.
Вирішила туди поїхати. До свого Хайнріха. Інеса подивилася на матір і промовчала. Але бабусю одну відпускати не можна. З нею поїде онука, Луїза.
Німецька народна спілка якраз туди збиралася посилати своїх людей для роботи. І хоч майже нікого вже не залишилося, але кілька дружин загиблих знайшлося, і деякі діти з онуками.
А той хлопець, що першим об’явив їй про долю Хайнріха, побачивши Луїзу, відклав усі свої справи і теж поїхав із ними. Коли перетнули кордон України, вона не відходила від вікна , все дивилася у нього. Все це бачив її Хайнріх. Веселі та красиві люди. Оце тільки вразило, що багато військових.
-У них війна, - пояснила Луїза, - напав на них сусіда, воює з ними.
-Так, - підтвердив хлопець, Томас, він тепер ошивався біля Луїзи. Хай ошивається, видно, що
непоганий хлопець. Господи, коли ці війни припиняться!
Вона взяла із собою цю картку, що надіслав їй Хайнріх із Stanislaviva. Їх поселили у центрі і вона побачила цей собор. Ось він тут стояв.
А потім їх відвезли на кладовище і вона підійшла і стала біля нього на коліна.
-Ось я прийшла до тебе, Хайнріх, любий, дивись, скільки нас, - і вона поклала на могилку
фото, де була знята уся їхня сім’я, з онуками і вже з правнуками. – Бачиш. Як ти хотів. Я виконала твоє бажання.
А поруч стояли Луїза і Томас.
Коли виходили з кладовища, то назустріч їм йшла похоронна процесія, несли у труні молодого хлопця у військовій формі, а позаду йшли молоді жінки і плакали, а обабіч дороги стояли люди, і молоді і старі, на колінах, проводжали його в останню путь.
І вона стала теж на коліна і завмерла, схиливши свою сиву голову. А за нею стала на коліна уся їхня делегація, бо чужого горя не буває…

14.06.2018р.
Свидетельство о публикации № 15341 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Рассказы
  • Читателей: 95
  • Комментариев: 2
  • 2018-06-18

На карті Європи
Краткое описание и ключевые слова для: Чекала все життя

Проголосуйте за: Чекала все життя

(голосов:2) рейтинг: 100 из 100


  • Пугачев Евгений Валентинович Автор на сайте 18-06-2018
Дуже гарне оповідання.
  • Виталий Шевченко Автор offline 18-06-2018
Дякую, Євгене Валентиновичу!
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
Чекала все життя