На білому листі рядків поява...

На білому листі...

С годами легче всё из прошлого понять.
Но не исправить.
Юрий Калашников

Зойка почула крізь марево, як чоловічий голос із жалем сказав над нею:
- Прийдеться ампутувати їй руку, бо помре… а шкода… така молода…
- А що поробиш? Їх усіх шкода, - відгукнувся співчутливий жіночий голос.
І все кудись пропало, щось прокотилося перед її зором і зникло.
Прийшла в себе тільки на ліжку у палаті, серед покаліченого воїнства. Руки, лівої, не було.
Прийшла літня медсестра, зробила перев’язку.
- Нічого, до весілля заживе! – посміхнулася вона Зойці і повернулася до її сусідки, дівчини, яка була уся в бинтах.
- Ну, а в тебе як справи? – вона швиденько накладала нові бинти на тіло дівчини. – І в тебе все йде на одужання. Микола Платонович хоч і молодий хірург а досвідчений!
- Що, він робив мені операцію і все бачив? – зойкнула дівчина.
- А що в тебе особливого, - засміялася медсестра, - одна піська і дві цицьки, як у всіх!
Тут відчинилися двері і в палату зайшов гурт людей в білих халатах на чолі із молодим лікарем.
- Ну, як наші справи? – звернувся він до присутніх, посміхаючись їм усім.
Сусідка Зойкіна напнула на себе ковдру і завмерла під нею. Молодий лікар, а це був Микола Платонович, обдивився Зойкіну рану, залишився задоволений.
- Все добре! Якщо так піде і далі, через місяць можна буде виписувати.
І повернувся до Зойкіної сусідки:
- А у вас як справи? Щось хвилює?
Дівчина в бинтах зашарілася:
- Я хотіла… спитати… докторе… чи зможу я після одужання… народжувати дітей?
Настала черга зашарітися і Миколі Платоновичу:
- Так… не хвилюйтеся… все у вас буде… гаразд!
Обійшовши поранених і хворих, гурт розчинився в коридорі.
- Так, їм своє казати, - зітхнула дівчина без ноги під стіною, - а де ми наберемо таких наречених, щоб залицялися до нас без рук і ніг!
Зітхання всієї палати було відповіддю одноногій дівчині.
До деяких дівчат приходили військові і вони розквітали від цих зустрічей, надіялися і раділи, що в них є хтось.
Тільки до Зойки ніхто не приходив, навіть сусідка в бинтах, її звали Мариною, заспокоювала :
- Знайдеш ще собі когось! Ось видужаєш!
До неї почастішав сам Микола Платонович, тоді Марина ховалася під ковдру і звідти дивилася на нього своїми зеленими очима. Коли нарешті йшов Микола Платонович по своїх справах, Марина, завжди балакуча, мовчки дивилася на стелю і гладила рукою ковдру. На правій руці не було мізинця, відбила німецька куля.
- Не віриться! – сказала вона якось Зойці. – Розумієш, не хочу себе настроювати. Он скільки нас, бажаючих!
Але в той день, коли Марина повинна була виписатися, Микола Платонович освідчився їй. Коли вона пішла від них з палати, щаслива і усміхнена, всі, хто залишився, зажурилися. Бач, як їй пощастило!
Але життя брало своє, потекло далі, не зупиняючись. Прийшов день, коли і Зойці можна було їхати додому. Вона вже навчилася робити все однією рукою. Якщо потрібно, допомагала собі зубами. Вирішила, що підпускати до себе чоловіків не буде, бо їм відомо, що потрібно, безруку вони заміж не візьмуть.
Дома проблем не стало менше. На роботу влаштуватися неможливо. Хто її візьме? Тут з руками і зі всім іншим відбою нема. Тому Зойка з великими труднощами, допомогла мамина подруга, тітка Варя, влаштувалася мити підлоги у школі. Хоч і невеликі гроші, та все ж є підтримка. Познайомилася з такою ж, як сама. Оксаною звати. В неї теж ліва рука постраждала, відбита по лікоть. Тільки на відміну від Зойки, Оксана була вагітною.
- Я хочу мати дитинку. Краще дівчинку. А там, як вийде. Бо чоловіка не знайдеш. – пояснила вона Зойці.
- А хто батько дитини? – спитала Зойка.
- А яка різниця? Він зробив свою справу і пішов! – засміялася Оксана. – А далі я вже буду сама!
Вона теж прибирала у школі. Але на відміну від Зойки, готувалася поступати у вуз.
- Дитині треба бути зразком! А що тут гарного, тягати за собою швабру? – поділилася Оксана своїми планами з Зойкою.
Вона збиралася поступати на філологічний, подобалася література. І Зойка теж вирішила і собі поступати за компанію на філологічний. Удвох легше готуватись. У них в батальйоні був один боєць. Семенчук. Звали кумедно так Арістоклій. Але всі його називали студентом, бо весь час носив із собою книгу. Кілька разів зупинявся біля Зойки. Але не наважувався щось сказати їй. «Треба було допомогти йому», - зітхнула Зойка. Потім його поранили і він кудись подівся.
- Оце читаю твори Тургенєва. Дівчата і жінки там такі красиві і розумні, готові віддати все своїм коханим! – сказала вона якось Оксані. – Якщо потрапить така тема на екзамені, то написати буде легко.
- Так, - підтримала її Оксана, - а ось Маяковського із Тичиною не люблю…
«Трактор в полі дир-дир-дир,
Я в колгоспі бригадир!» Що це таке? – засміялася Оксана.
- Ти краще їх вчи! – відповіла Зойка. – Бо якщо щось таке потрапить, то буде нам гаплик!
Але коли Оксана народила дівчинку, то їй прийшлося переключитися на дитинку. Стало не до підготовки до вступних екзаменів. І хоча Зойка допомагала їй як могла, але сидіти над підручниками Оксані стало практично неможливо.
- Добре! – зітхнула вона, - Буду готуватися до вступу, коли підросте Людмилка.
Якось Зойка була в районній бібліотеці, підбирала літературу по Фонвізіну, як хтось її зупинив. Вона озирнулася. До неї посміхався Семенчук, той, Арістоклій.
- Це ти, Гончаренко? Радий тебе бачити!
На ньому була гімнастерка, мабуть, ні в чого перевдягнутись, але дбайливо випрасувана. На грудях личка про поранення. Він перехопив погляд Зойки.
- Так, поранили, але обійшлося… - та замовк, бо побачив пустий лівий рукав кофти дівчини.
- Так, - кивнула йому Зойка, - а мене не обійшло…
- Ти… той… не той… - почав плутати Арістоклій, - я радий… тебе зустріти.
- Ну, добре, - перевела розмову на інше Зойка, - що ти тут робиш?
- Готуюся до уроків, я відновився на вечірньому і мене взяли у школу, бо вчителів не вистачає. А ти? – спитав хлопець.
Зойці нічого такого сказати не можна було. І вона похнюпилась, потім подивилася на нього і тихо відповіла:
- В мене професії немає, та ще з цим… пораненням… - тримала в руці томик Фонвізіна. – Нікуди не беруть… Ось вирішила поступати у вуз, на філологічний. Готуюсь. Бо що мені робити? От моя подруга Оксана народила дівчинку, їй вже легше. Вони удвох…
Семенчук ковтнув повітря, наче задихався.
- Слухай, Гончаренко, не пропадай… я зараз повинен йти на уроки а ввечері зустрінемося. Ти де живеш?
- А мабуть не треба. – посерйознішала Зойка.
- Чого не треба? – не погодився Семенчук. – Я тебе згадував весь час!
Особливого значення цій зустрічі Зойка не надала. Тому спочатку пішла до Оксани, та якраз купала свою донечку, потім кормила її, із щасливою посмішкою супроводжуючі всі свої дії. Але коли почула, що Зойка зустріла Семенчука, посерйознішала:
- Чого ти тут сидиш? Ти шо? Мерщій додому і готуйся до зустрічі! І ліпше одягнися.
- Та, - хотіла відмахнутися Зойка, - нічого з цього не вийде! Тай одягу немає гарного.
- От дурна, до тебе приходить хлопець а ти наче з дерева звалилась! – не погодилась Оксана. – Йди і не розмовляй!
І Зойка почимчикувала додому і несподівано спіймала себе на думці, що теж захвилювалася. Коли прийшла додому і розповіла матері, то і та захвилювалася, й забігала по квартирі.
Коли ввечері прийшов таки Семенчук до них, то його зустріли обидві збентежені жінки, мати і дочка. Семенчук тримав у руках квіти і пакунки з їжею.
- Я тут… захопив із собою… повечеряємо… - посміхався він Зойці.
А та не хотіла ніяких планів будувати на майбутнє. Та Семенчук не відступився. Але про це іншим разом. Хоч ви і так, мабуть, здогадалися.

24.09.2016р.
Свидетельство о публикации № 15419 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Рассказы
  • Читателей: 36
  • Комментариев: 3
  • 2018-07-12

На білому листі...
Краткое описание и ключевые слова для: На білому листі рядків поява...

Проголосуйте за: На білому листі рядків поява...

(голосов:3) рейтинг: 100 из 100

    Произведения по теме:
  • Польський шпигун
  • Про те, як люди усе бачать!
  • Дівчинка з зеленими очима
  • Звичайна людська увага лікує людей!
  • Крізь дощ і млу...
  • Ще одна історія нашого народу
  • "Коли вгорі не звалося ще небо..."
  • Про первісних людей, перша зустріч з Євою, створення першої родини.
  • Баба Фроська
  • Людина живе, поки її пам’ятає хоч одна жива душа. Ось так сиділа, згадуючи минулі роки і все намагаючись згадати щось таке, що пов’язане було б з її чоловіком. І нічого згадати не могла, все
  • Кущ шипшини
  • Про дідів та батьків наших. Вбитий німцями чоловік, який пропав на фронті, приходить до дружини у сні і вказує, де його могила. Реальна подія. Віталій Шевченко.
  • Віка
  • Любовь - удивленья мгновенная дань... Віталій Шевченко
  • Біля входу в Аїд
  • Фантастичне оповідання про Аїд із доброю посмішкою. Богині-красуні й черговий хлопець. Я тебе потім переведу на краще місце, ніж біля входу в Аїд. Віталій Шевченко.
  • Лікарняна сага
  • Розповідь про лікарню, медперсонал, операцію і благодійника. Кохання з першого погляду. Віталій Шевченко.
  • Оля
  • Оповідання про кохання і долю безногої дівчини - інваліда Вітчізняної війни. Віталій Шевченко.

  • Михаил Перченко Автор offline 13-07-2018
Саме твір сльозою не назвешь, хоча сльоти багато, як завжди. Хвилює, одначе.
  • Инга Рубцова Автор offline 13-07-2018
Ваші герої, Віталію Івановичу, попри трагічні долі, такі життєрадісні, сповнені оптимізму. Спасибі Вам за них. А мене часом сум поглинає і все частіше здається, що живу поза зоною життя.
  • Виталий Шевченко Автор offline 13-07-2018
Шановний Михайло Абрамович, дякую за відгук!
Дорога Інга! Дякую за добрі слова! Ви - поетеса і створюєте свій неповторний світ, який Ви передаєте людям. Це - важка робота, але іншої в нас немає. Так створений світ.Мої найближчі родичи не читают моїх оповідань ні за якої погоди.Я для них вуйко з степів південних.Але це мені не заважає займатися улюбленою справою. Дякую ще раз, дорога Інго!
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
На білому листі рядків поява...