Людської долі розірвані нитки...

Що збереглося в Книзі Життя...

Людей мільярди, і мільярди слів,
А ти їх маєш вимовити вперше!
Ліна Костенко
… та куди ж це ти, брате, куди?
Володимир Забаштанський
А мисль твоя, що на папері ляже,
Твій слід колись поможе віднайти.
Вільям Шекспір

Десь у Всесвіті нахилились Парки над книгою долі, уважно роздивляючи в ній новонароджену дитину.
- Що ми йому запишемо? - питає одна з них, Нона, статна крутобедра парка із
підкресленими жіночими принадами.
- Хай він подружиться з Каменами, - відгукується інша, Деціма, в якої її довге русяве волосся спадає на маленькі міцні груди.
А третя, Морта, стара потворна баба, з чорним обличчям, на якому наведені білою фарбою мертві очі і сухий рот, проскреготіла:
- А може обірвати йому нитку життя?
- Тобі б тільки обривати! – відгукнулась Нона, вписуючи у книгу щось, що розібрати звідси важко і одночасно посміхаючись своїм думкам.
- І хай зустріне таку, як сам… - додала Деціма, ствердно труснувши головою, від чого її довге волосся швидко побігло, потекло, розсипаючись золотою хвилею по грудях та плечах і відкриваючи маленький, підтягнутий смаглявий животик.
Посміхається і Морта, і від її посмішки стає моторошно:
- Нічого, я через два роки відіграюсь.
А на землі про це ще ніхто не здогадується.
Десь у Крижополі схиляється молода мати над своєю дитиною:
- Синочок ти мій гарнесенький…
Сонечко тільки піднялося над обрієм, сіло вмиватися, і його промені лагідно обгорнули прекрасну землю. Сюди до хати докочується залізне дихання потягів, що йдуть через станцію на північ і південь.
Ешелони із зерном і зброєю, пасажирами, в’язнями. Десь в одному із цих ешелонів промайнув сьогодні вночі Франтішек Лінц, ковбасний майстер, дід цієї новонародженої дитини, журно дивлячись у темряву через закуте віконце, встигнувши побачити залізничну станцію, знайомого чергового на ній, водонагнітну вежу, а за нею провулок, що веде до його хати і де сплять найрідніші люди на світі – дружина, діти, онук, який тільки народився, не підозрюючи, що саме в цю хвилину потяг, повний такими ж ув’язненими, як і він, невідворотно віддаляється у безвість.
А в Кремлі людина у сірому напіввійськовому френчі приймає у себе в кабінеті, розкурюючи люльку, свого міністра закордонних справ:
- Максим Максимович, дарагой, треба обдурити наших друзів на Заході.
Колони в’язнів у сибірських таборах… Лунають по всій країні заводські гудки і люди йдуть до своїх фабрик, заводів, установ…
Червоноармійці на учбових полігонах, учні в школах, молодь на стадіонах, скрізь портрети найкращої і найдобрішої людини у світі – Сталіна. Він – батько, друг і товариш кожної радянської людини.
А серед натовпу нишпорки, уважно прислухаються і придивляються до всього навкруги. Ось щось їм здалося підозрілим і вони раптово завмирають біля людини, яка дуже голосно розсміялася на вулиці:
- Пройдемте!
І враз зникає з обличчя усмішка, завмирає сміх, людина злякано схиляє голову, йде із супроводжуючими кудись і пропадає назавжди.
А десь у Всесвіті радісно скрегоче зубами Морта, розриваючи нитку людського життя:
- Нарешті і мені щось обломилося.
Помовчавши, додає:
- Може і цього хлопчика… той…
- Ні, - в один голос відповіли Нона і Деціма, - не чипай його…
- Ну, хоч йому якесь хронічне захворювання втелющити, - не здається Морта. – з дитинства…
- Ні, - знову заперечують обидві, - давай хоч із середніх літ…
А на другій половині Європи теж лунає військова музика. На площах Берліна, Мюнхена натовпи людей, вони вітають фюрера Німеччини, який привів країну до добробуту.
- Ця країна ваша…Увесь світ ваш… я дозволяю вам його взяти… - кидає він у наелектризований натовп. І натовп вірить йому. Повз них, карбуючи крок, дефілюють колони солдатів . Натовп в захваті, фюрер на трибуні самовпевнено підніма вгору руку. І ніхто не бачить, що десь там у височині сміється над ними Морта, тримаючи в руках косу, яка лиховісно виблискує на сонці.
Кривими вулочками старого Тбілісі йде середніх літ людина. Повертається додому з роботи. Засмальцована спецівка. Рання сивина припорошила чорняве волосся на голові. Поспішає. Бо не сьогодні - завтра дружина має народити дитину. Первістка. Звернув на свою вулицю. Бачить біля подвір’я сусідок. Вони щось гомонять йому назустріч. Здогадується. Широка посмішка з’являється на його обличчі і він хреститься.
- Дядько Васо… син народився… - лунає йому назустріч найпрекрасніша музика у світі.
Саме в ці дні в Москві вмирав не поцінований за життя письменник Михайло Булгаков. Над ліжком схилилася його дружина. Він тихо звертається до неї:
- Збережи мої рукописи. Колись їх надрукують…
Коли він помер, то хтось подзвонив у квартиру, чути телефонний дзвінок. Дружина підніма слухавку:
- Це квартира Булгакових? - питає чоловічий голос.
- Так.
- Він помер?
- Так.
На другому кінці проводу мовчки кладуть слухавку. Тиша. Тільки чути телефонні гудки, які поступово переростають у сигнали повітряної тривоги.
Під звуки маршів крокують самовпевнені німецькі вояки… вони йдуть вже по Україні… летять бомби на мирні українські села та міста… йдуть, відступаючи на схід, наморені радянські солдати…
Десь в тилах 9-ї та 12-ї армій, які опинилися на Кіровоградщині в оточенні, на курних шляхах війни, поспішаючи, щоб не відстати, котиться «полуторка», в кабіні поруч із водієм молодий завгаром Крижопільської МТС, а в кузові його рідні, дружина, вже з двома хлопчиками, хвора теща, сестри дружини із своїми дітьми. Поспішають на схід, щоб втекти від німців.
В’їжджають у розбитий районний центр, постраждалий від бомбардування та артобстрілу. Шлях їм перетинають військові із емблемами НКВС.
- Очистить машину, реквизируем для военных нужд! - наказує офіцер завгару Крижопільської МТС. Той виходить з «полуторки». А за спиною чекіста купчаться перелякані жінки, діти, сім’ї місцевих адептів Фелікса Едмундовича.
І жінки на машині бунтують:
- З машини злазити не будемо!
Розгублені чекісти метушаться навколо «полуторки». Не знають що робити з жінками і дітьми, це вам не в’язні. А час катастрофічно спливає. Все ближче і ближче артилерійська канонада. І чекісти першими не витримують, тікають.
Не витримавши розлуки з чоловіком вмирає ще молода, п’ятдесятирічна дружина Франтішка Лінца Марія,його бабуся. Під час похорону, коли траурна процесія наближалась до кладовища, несподівано налетів німецький літак. Всі кинулися з дороги у різні сторони, крім молодої матері з двома дітками. «Хай вб’ють біля мами!» Але німець покружляв над ними, роздивився, що там робиться на дорозі, полетів геть.
Вибратися з оточення не вдалося. Бої йшли такі, що в річці Синюсі вода текла червоною.
Нона та Деціма ледь встигали перев’язувати обірвані нитки людського життя. Одна тільки Морта, присівши на ослінчик і задоволено схилившись над землею, дивилася униз удоволено мугикаючи собі під ніс:
- Отакого дива я вже давно не бачила!
І червона заграва пожеж, що охопила землю, відсвічувалася на її білому обличчі Смерті.
Її помічники на землі саме в цей час відправили потяг з телячих вагонів з Харкова до Казахстану, де були запаковані небезпечні для радянської влади люди – письменники, поети, філософи, музиканти…
Серед них старенька дочка Михайла Старицького Людмила Старицька – Черняхівська, талановита письменниця. Їй 72 роки. Стукають колеса вагонів на рейках, віддаляючись від рідної України і з кожною хвилиною покидає життя стару людину…
Стільки зроблено для добра рідної землі і отак її полишати у трагічну хвилину… А вже наближається отой невідомий тепер полустанок, де знімуть її з потягу і десь закопають…
Вийти з оточення не вдалося і прийшлося повертатися додому у Крижопіль. І стати підданими на цілих три роки друга фюрера Антонеску, якому той люб’язно виділив добрий шмат української землі.
А чому б і ні? Коли німецькі солдати вже під Москвою і не сьогодні то завтра будуть марширувати по Червоній площі. А сам фюрер німецького народу і усього фатерлянду видряпається на Мавзолей, щоб приймати парад відважних німецьких військ і буде стояти над другом усіх добрих людей Володимиром Леніним, як завжди це робив у свята ще один найліпший друг усіх прогресивних людей. Головне, що ці прогресивні люди завжди знайдуться як для фюрера так і для вождів!
А під Москвою непереливки. Ні тим, хто наступає, ні тим, хто захищається. Мороз. Сніг. Чути, як на спостережному пункті Жуков комусь віддає наказ:
- Тримати позиції, не відступати. Відповідаєш головою. Відійдеш, розстріляю.
Той, хто отримав наказ і собі дзвонить:
- Чуєш? Утримувати позиції! Нема військ? Зараз тобі надішлю ополченців.
Видно, як йде колона стрілецького полку. Серед них червоноармієць роти зв’язку Юрій Кондратюк. Його бачили тоді останній раз.
А на другому кінці України, в Запоріжжі, в сім’ї службовців Костянтина Дмитровича та Анастасії Михайлівни у ці грудневі дні 1941 року народжується донечка. І Костянтин Дмитрович, щоб зберегти дитину, вирішує вибратися у село, до родичів.
Там хоч буде що їсти. І не вмруть з голоду. Видно, як вони йдуть розбитими селами та містами України, штовхаючи перед собою тачку, на якій прив’язана дитина, щоб не впала. Боже, скільки їх було таких на тих шляхах України!
І знову Нона з Децімою схиляються над її книгою життя.
- Що будемо записувати?
- Доброю господинечкою най буде…
- Хай зустрінеться з нашим хлопчиком!
І відганяють від себе Морту, яка йде геть невдоволено бурмочучи щось собі під ніс.
А молода сім’я приходить у козаче село Рубанівку. Хати, яких ще не знищила колективізація… Рідне подвір’я, забуті глечики на тину…
Саме в ці дні в Кустанайській тюрмі помер від голоду академік Агатангел Кримський. Знав більше як 60 мов.
Не встигли відігнати від нього свою настирливу товаришку заклопотані Деціма з Ноною…
- Гарні ці хлопці там на землі, Гітлер із Сталіним, а ще отой Жуков! – розтягує у беззубій посмішці безкровні губи Морта.
А в будиночку, що притулився на старовинній тбіліській вуличці Вашліджварі, молодий батько грається із своїм сином:
- Шенія, мій синочок, - і обережно його підкидає угору, а той заливається радісним сміхом.
Дружина готує вечерю, чоловік щойно повернувся з рейсу.
- Ти знаєш, - каже він їй, - стільки поранених солдатів, і таких молодих, аж страшно стає…
І вони обоє хрестяться. Господи, припини оце страхіття!
А воно і не збирається припинятися. Війна у розпалі. Біжать солдати на якусь висоту, а звідти їх поливає смертельний вогонь… Біжать і падають… біжать і падають…
Війна досягає свого апогею. І єдина, хто задоволена від цього, це усміхнена Морта. Вона сміється тим, хто біжить в атаку, в обличчя.
- Біжить… біжить… а я вас отут почекаю!
Радянські війська звільняють Рубанівку. І ось уже батька дівчинки забирають на фронт. Дружина на роботі, і вони не бачаться. Він встигає написати кілька слів олівцем на клаптику з учнівського зошита: «Береги доню!»
Приходить усього один лист від нього . «Сидимо в окопах в кукурудзі. Нас ще не переодягали. Німці закріпилися на висотці і дуже огризаються. Мабуть, завтра підемо в атаку. Бережи доню!»
Отам, під тою висоткою і загинув. Генерали так її і не взяли. Поклали під нею кілька тисяч солдатів. А німці потім самі відійшли.
Через кілька місяців звільнили і Крижопіль. Весело бринять в хаті молоді солдатські голоси. Ціла рота відпочиває після бою. А в окремій кімнаті ротний розважається з дитиною хазяїв. Наводить на нього наган і спускає курок. Чути холостий постріл і дитина інстинктивно заплющує очі.
І так кілька разів, поки не втрутилася дівчина у військовій формі:
- Припини… не лякай дитинку…
А в молодих батьків знайшовся вже і третій син.
Завідуючого гаражем Крижопільської МТС теж забирають на фронт. Як чудовий спеціаліст він потрапляє у ремонтну частину, яка на передовій ремонтує розбиті в боях танки, тягачі, автомашини.
Особливо важкі бої були під Секешфехерваром, потрапили в оточення, але зуміли вирватися з нього. Допоміг щасливий випадок, буксирували у тил підбитий німецький «тигр», а німці подумали, що то їхній і не звернули увагу.
А в тихому Крижополі, десь на околиці, його діти грались на подвір’ї. Мати була на роботі і вони залишались самі на цілий день. Через дорогу велике поле, аж до виднокраю, жовтих соняшників, за їх хатою дзюрчить струмочок, вириваючись з-під колії і тікаючи кудись у зелений гай, таємничий, і куди мама забороняла ходити.
І тут мимо їхньої хати в напрямок гаю пробіг, тяжко відсапуючись, якийсь солдат. Не минуло й хвилини, солдат тільки встиг зникнути за деревами, з’явилось з тієї сторони колії ще двоє солдатів з рушницями у руках. Мигцем глянувши на дітей, що заклякли на місці від страху, вони побігли за першим.
Потім в тиші гаю пролунало кілька гучних пострілів і все затихло. Діти ще побачили, як під’їхала хура і обоє солдатів повернулися назад, тільки того, першого, солдата, голова недбало хилиталася ззаду, не вмістившись на хурі.
Саме тоді почали повертатися з війни солдати. Один такий відпочивав якраз проти їхньої хати, сидів на краю поля соняшників. Йшли жінки з роботи, побачили його, заусміхались, замахали руками, вигукуючи йому слова привітання. Він теж їм щось казав у відповідь з посмішкою на обличчі, потім пішов дорогою до себе додому, минаючи і поле і гай і зник за заворотом дороги.
В один із таких днів повернувся батько. Зайшов у хату а вони якраз утрьох гралися на підлозі. Усміхнений, веселий, підіймав їх і пригортав до себе. А наймолодший дивився і не впізнавав його.
Поверталися, та не всі. У ці ж дні десь на другому кінці України, в селі Рубанівці, стояли мати з дівчинкою і дивилися, як поверталися у село солдати. У сусідів було свято на дворі і в хаті. А мати плакала, бо її чоловік ніколи не вернеться. Плакала і дівчинка, не розуміючи, чого плаче мати, коли у всіх свято, і горнучись до неї.
І на вулиці Вашліджварі теж було як і скрізь – у одних горе, у інших свято. Дядько Васо стояв із своїм хлопчиком біля хвіртки і піднімав келих вина за тих, хто повернувся і пив за тих, кого вже ніколи не буде з нами…
Із закінчення війни відверто радіють Нона із Децімою.
- Нарешті займемося своєю справжньою роботою.
І Нона гладить своє лоно, яке прикрите чорними кучерявими волосинами. Одна тільки Морта невдоволена, щось бурмотить собі під ніс. Потім жвавішає:
- Товариш Сталін не залишить мене без роботи!
Повернувся із ГУЛАГу і Франтішек Лінц. Коли зайшов у хату десь на околиці Крижополя, бо його будинок реквізували під районну міліцію, подивився на своїх дітей і онуків, то перше його питання було:
- А де Маня? – так він називав свою дружину.
- Немає, - відповіли діти.
- Як так немає? – здивувався він.
– Померла… - заплакали діти а за ними і маленькі онуки.
А він був вражений, пройшов ГУЛАГ і повернувся цілим, а вона була вдома і не витримало її серце…
А мимо по колії кудись у глиб країни йшли один за одним ешелони. Одних дорослі вітали, від інших чомусь відводили очі.
Старший хлопчик завгара Крижопільської МТС якось спитав матір:
- А чого їх не вітають?
- Бо то вороги народу.
А ті так само махали дітям і посміхались до них, як і солдати, що поверталися з війни.
Дуже скоро після повернення батько сказав:
- Поїдемо у Львів. Я там був, таке красиве місто!
І, дійсно, який красивий отой Львів! Вузенькі середньовічні вулички у центрі, ошатні, не схожі один на одного, будинки, старі люди, які ще розмовляють польською, а один до одного звертаються ввічливо:
- Проше пана!
І цим дітям із Крижополя навіть якось чудно все це.
Війна вже давно закінчилася. А у Львові відбувалися якісь дивні речі. Вийдуть у школі на перерву на вулицю, а по ній ведуть арештованих, охорона з усіх боків, а по бруківці йдуть жінки, діти, підлітки, чоловіки…
Або сидить вдома, вчить уроки, загуде машина на вулиці, визирне у вікно і бачить, як сидять невідомі навпочіпки у кузові, однією рукою тримаються за борт а інша в них на потилиці.
- Хто це? – спитає у матері.
- Бандерівці, - відповість мати, - нікому не розказуй.
Ось так вони росли у Львові.
А потім помер Сталін…
В школі плакала вчителька, деякі учні теж. А онук Франтішка Лінца дивився на все великими очима і запам’ятовував. А удома до матері прийшла її подруга тітка Хая і вони про щось довго балакали на кухні і що цікаво, в них зовсім не було видно розпачу або горя.
А в Тбілісі смерть Сталіна призвела до антирадянських демонстрацій. Виступили студенти вузів, молодь. Весь Тбілісі вийшов на вулиці. Серед них і той хлопчик із вулиці Вашліджварі.
Назустріч грузинам вийшли солдати гарнізону… стріляють у натовп… люди падають з моста через Куру…
Хлопчина, як почув постріли, повернувся і побіг додому, зупинився тільки на Вашліджварі.
А в Запоріжжі, місті металургів, підростає дівчинка з Рубанівки. Живуть вони з матір’ю і старшим братом в одній кімнаті з сусідами, яку з великими труднощами вибили у міськраді. Мати і брат на роботі і вона сама хазяйнує на кухні, готує їм їжу. Намагається, щоб було смачно.
А у Львові старший хлопчик йде по старовинним міським вулицям, упирається в тюрму, на останньому поверсі з вікна вигляда ув’язнений і гука до хлопця. Той зі страхом дивиться угору, нічого не може розібрати.
В сім’ї народжується четвертий брат. І ніхто не помічає Морту, яка на мить з’являється у них за спиною з косою у старечих руках.
За півтора року до цього в передмісті Львова, у Білогорщі, загинув керівник армії УПА Роман Шухевич. Одного весняного дня, вранці, коли скрізь по вулицях Львова лежав ще мокрий сніг, налетіли чекісти на непомітну садибу і стався недовгий оскаженілий бій… Загинув Шухевич… загинула і його охорона…
Але про те, що ходили одними вулицями з героєм України, троє братів взнають тільки через сорок років.
А на початку того року, коли народився найменьший брат, в Москві, всіма позабутий, вмирає письменник Андрій Платонов. Пам’ятав його тоді тільки один Хемінгвей. Саме він сказав, що краще Платонова зараз ніхто не пише.
Московська вуличка. Біля одного з будинків літня людина з виснаженим обличчям підмета тротуар. Це Андрій Платонов, двірник.
Років через десять найстарший брат почує по радіо чиєсь оповідання, заслухається у чарівну музику слова невідомого майстра і тільки в кінці передачі диктор назве автора. Це був Андрій Платонов.
А сюжет був дуже простий. Дітей, хлопчика і дівчинку, гроза застала у полі. І після всієї тієї брехливої літератури, яка панувала скрізь, це оповідання було як ковток свіжого повітря спраглій душі.
Діти часто хворіли і батьки вирішують переїхати, за порадами лікарів, на південь. Котиться з заходу на південь на рейках довгий вантажний ешелон і серед них вагон з переселенцями.
Великі і маленькі станції, люди на перонах, переїзди, ґрунтові дороги, перехожі на них, біла берізка біля колії, калюжа після дощу…
І все це котилося перед хлопчиком, перед його допитливими очима, - Україна, посічена війною, задавлена розрухою і голодом, але невмируща і вічна.
Так вони опинилися в Одеській області , в бувшій німецькій колонії Страсбурзі.
- Sprechen Sie deutch?
- Nein.
Йому, який вчився у львівській школі англійській мові, чув польську і єврейську, було це не дивно а цікаво. Ще одна мова? Крім російської, української і чеської. А будуть ще грузинська, молдавська, болгарська, азербайджанська, вірменська та литовська…
- Буна зіва, стімаць уаспець…
На нашій милій Україні…
Виноградники, від самого села і до далекого синього обрію, могили серед широкого степу, абрикосові дерева, чорна шовковиця, біла маслина – все це небачене і нечуте, звалилося на голову хлопця… І куди ті злодійкуваті хвороби й поділися…
Знову Морта, невдоволено сопучи, десь причаїлася, чекаючи свого часу.
А в Тбілісі, на вулиці Вашліджварі, батько хлопчика продовжував працювати машиністом на паротязі, возив ешелони по всій країні, одночасно виховуючи свого єдиного сина.
- Ти, бічіко, повинен бути гарною людиною, щоб всі люди казали, яка ти порядна і справедлива особистість…
І в Запоріжжі підроста дівчина, працьовита і майстриня,з тонкою , справедливою душею. Мама їй каже:
- Вчися, доню, вченому в житті легше.
А хлопці, ні в Одеській області, ні в Тбілісі, з першого заходу у вуз не потрапили. Попровалювалися на перших же екзаменах. В Тбілісі з-за того, що не мали грошей, щоб підмазати, а в Одесі, що не мав досвіду складання екзаменів.
І загриміли обоє в армію.
Повільно повзе ешелон з новобранцями з Одеси кудись на південь. …Махають дівчата хлопцям, яких везуть служити у війську.
Махає і дівчина в Запоріжжі, з балкону свого будинку, він якраз стоїть навпроти платформи.
В Ростові-на-Дону на станції почув як один залізничник сказав своєму напарнику:
- Везуть хохлів в армію.
Здивувався: які ми хохли, ми українці!
Опинилися в Баку, старовинне східне місто із своєю унікальною, ні на що не схожою культурою.
Чути, як грають мугами по радіо. Але їм, новобранцям з Молдови, Грузії, Башкирії, України не до них. Їх захопив ритм армійського життя.
Після курсів молодого бійця, які чомусь розтягнулися аж на три місяці, потрапляє у роту зв’язківців. А їхне відділення складається із десяти солдатів – грузин, росіянин, осетин, вірменин, німець, комі, молдаванин, азербайджанець і аж два українця і він у тому числі.
Так він знайомиться із хлопцем з вулиці Вашліджварі. Їхні ліжка поруч.
Командиром взводу у них інтелігентна людина , абазинець старший лейтенант Харатоков Залім – Хан. Ніколи не підвищить голоса, навіть на винних, з солдатами на «ви», і матюків ніколи від нього не чути.
Не те, що інші. Від лейтенанта Раїмбекова, навпаки, чути тільки одні матюки. Такі, що вуха в’януть. Здається, що крім матюків, він нічого не знає. Ось така людина виховалась десь у степах, бо був він казахом.
Були і інші офіцери. Наприклад, лейтенант Михальов давав їм читати протоколи процесу Бухаріна.
Йому, книголюбу та любителю історії, було це дуже цікаво. Вперше довідався, що не все так просто складалося у світлій радянській минувшині.
А служба котилася веселим, нудним, довгим, коротким колесом, розпадаючись на вчення, класні заняття, виїзди на маневри, чергування на вузлі зв’язку в штабі армії, караулах та нарядах.
За язикатість сидів на гауптвахті. Східна тюрма, віконця з гратами… обшуки… заховав книгу за халяву чобота… якійсь лейтенант, начальник караулу, не побачив. Бо наказав зняти правий чобіт, а вона була у лівому чоботі, бо він лівша.
Прибирали військове кладовище. Сотні могилок з померлими від ран воїнів… молодих хлопців і дівчат… вісімнадцять – двадцять років… Вперше зрозумів, що то була за війна… яке лихоліття… і як невірно про неї згадують ветерани…
А потім прийшов благословенний день демобілізації і він покинув Салянські казарми… попрощався з товаришами… з хлопцем з вулиці Вашліджварі… поплив перед ним в останній раз Бакинський вокзал… їхній старший лейтенант на пероні з прощально піднятою рукою…
А він так і не підійшов і не подякував його за все, не насмілився, і все життя жалкує…
Але це буде потім…
А зараз повернення додому…
Батьківська хата… садок біля неї… Великі кущі червоних троянд зазирають у вікна … дністровський лиман, що пересихає улітку і на той берег, у Молдову, йдуть вбрід… Повними грудями дихається… Нарешті дома!
І вступ до університету, на історичний факультет… Здійснилася мрія!
А від армії залишилося враження зовсім несподіване - всупереч офіційному твердженню, що це святий обов’язок кожної молодої людини в СРСР – що в ній служать тільки діти робітників і селян. Інших він там не бачив за три роки своєї служби.
І ще одне – хлопець із Вашліджварі якось сказав:
- Якби нас, грузинів, було стільки як вас, українців, то Грузія давно була б незалежною.
Здивувався і запам’ятав. І новими очима подивився навкруги. Дійсно, кращі солдати – українці, кращі офіцери – українці. Он яка наша Україна!
Студентські аудиторії… читальні зали… викладачі на кафедрі… навчання… Як скаже один із викладачів факультету, Чухрій:
- Студентські роки – кращі роки в житті людини.
Бо безтурботні і насичені навчанням. Зрозуміло, у тих, хто вчиться.
Муза Кліо не забарилася і всі п’ять років перебувала разом із ними в учбовому корпусі, на студентських практиках… допомагала оволодівати важкою і відповідальною професією історика. Який об’єктивно висвітлює минуле, намагаючись через нього прозріти майбутнє. І це в ті часи, коли історія була наскрізь заполітизована.
А потім прийшло кохання. До дівчини із Запоріжжя, яка теж поступила на історичний факультет. Познайомилися на сільгоспроботах. Колгоспні виноградники… студенти на них… весело, бо життя безкінечне…
Прогулянки разом… спочатку вулицями села… потім приморського міста… море… накочуються хвилі на берег… зелений парк… і молоде щастя бути поруч… відчувати її присутність… чути її голос… вдихати таємничий запах її каштанового волосся…
Незабаром пов’язали життя один з одним. Може, комусь це було не до вподоби, а їм було добре удвох.
Студентський гуртожиток на березі моря. Ніхто не здогадується, що кожного року, 9 травня, батьки, що не повернулися з фронту, приходять до своїх дітей. Батьки Толика Суковача, Серьожі Бойченка, Алли Артамонової, Тамари Болгариной…
Сам Плутон дозволив раз на рік їм це робити.
Вони виходять з моря і непомітні наближаються до гуртожитку. Піднімаються на третій поверх, де живуть дівчата-історики.
- Доця, - схиляється над ліжком дівчини, один з них. Він поправляє ковдру, яка збилася на бік. Дочка зачовгала ногами у вісні, повернулася набік і продовжувала спати.
- Час повертатися, - покликати його товариші. А він стояв, схилившись над сплячою.
- Доця, - пестливо повторив солдат, дивлячись як солодко спить його кохане дитя, яку він бачив усього лише два перших років її життя. Потім, зітхнувши, відійшов.
Вони вийшли, непомічені, з гуртожитку і попрямували до моря. Якусь мить їх було ще видно, а потім вони злилися з туманом, що вперто наповзав із моря і щезли в ньому.
І хлопець з вулиці Вашліджварі поступив у вуз.
Він написав своєму другові в Одесу: «Здав екзамени не дуже добре, бо багато позабував, але було досить, щоб пройти по конкурсу».
Його молодші брати пішли і повернулися з армії, а наймолодший брат опромінився у війську, і повернувся звідти у 19 років невиліковно хворим.
Знову шкірила жовті зуби Морта, випробуючи скрюченим пальцем свою пощерблену косу.
А його перші новелетки почали з’являтися у одеській пресі. Йому було приємно, коли секретар парткому університету Калустьян сказав:
- Наш БабЕль!
Дріб’язок, звичайно, але зобов’язував.
Саме тоді, на студентській лаві, він відкрив для себе Булгакова, Кафку, Бабеля, Хемінгвея, побачив постанову Миколи Куліша «97» в українському театрі імені Жовтневої революції.
А після закінчення університету потрапив у козацьке село Яськи, що розташовано на берегах річечки Турунчук. Поринув у оазу, яка має назву - українське село. Сором’язливі дівчата, неговіркі хлопці, мальви під вікнами хат, на релігійні свята повна церква народу, і жива, повнокровна мова українська під боком у Одеси, всього якихось 30 кілометрів.
Після закінчення дружиною університету переїхали до Запоріжжя. Почали працювати в Історико-культурному заповіднику Запорозького козацтва на острові Хортиця.
Але Морта недаремно гострила свою косу.
Несеться необережно по кривих, старовинних вулочках Тбілісі «волга».
Ой, Реміко, генацвале, не жени машину, гальмуй на перехрестях! Ні, не гальмує! І хтось такий самий необачний, як і він, на великій швидкості вдарив «волгу» у бік.
Деціма схопила нитку, схотіла її встигнути перев’язати, та не встигла…
Збіглися люди до машини, а там, утнувшись головою у кермо, сидів молодий чоловік, наче заснув на хвильку…
А через три роки на Пролетарському бульварі молодший брат теж необережно вискочив на зустріч потоку машин на мотоциклі і не встиг відвернути його від удару.
Лежав на тротуарі, люди підходили, дивились, молодий, красивий, наче приліг відпочити.
Ой, Морта, Морта, забираєш ти у нас самих найкращих…
А через десять років відказали нирки у наймолодшого… був ще п’ять років на діалізі. Помер на вулиці, коли їхав у лікарню. Коли ховали, лежав молодий і красивий, тільки чорне волосся густо було пересипане сивиною… Підступна хвороба перелякалась від того, що вона наробила і відступила.
А невблаганна Морта раділа у себе в кабінеті.
Вечір. Спадає спека, за багатоповерховими будинками синіє Дніпро. Він сидить за письмовим столом над білим аркушем паперу і думає. Потім підходить до дзеркала, що висить у передпокої і дивиться в нього. Згорблені плечі, білі вуса, родинки, що повилазили на старість, допитливий погляд, великі окуляри… Посміхається, час нікого не жаліє.
Повертається на своє місце до столу, дивиться у вікно.
Невблаганна Морта забрала найдорожчих людей до себе і тому серце ниє і болить…
06.07.2001р. – 15.07.2001р.




Свидетельство о публикации № 16255 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...


Що збереглося в Книзі Життя...
Краткое описание и ключевые слова для: Людської долі розірвані нитки...

Проголосуйте за: Людської долі розірвані нитки...

(голосов:1) рейтинг: 100 из 100


  • Безух Юрий Валентинович Автор offline 12-01-2019
Найкраща проза - це проза життя, з усима жахами. радощами, таке не придумаєш. Зі світлими святами.
  • Виталий Шевченко Автор offline 12-01-2019
Дорогий Юрій Валентинович! Дякую за відгук і за розуміння!
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
Людської долі розірвані нитки...