Державна справа

Оповідання про розшук і захоронення бійців Вітчизняної війни відразу після Перемоги. Державная справа, яка була доручена дівчаткам. Віталій Шевченко.


Уповноважений з району – років тридцяти, з одним оком на сірому обличчі, друге вибили на фронті і тепер воно ховалось за чорною пов`язкою, – зиркнув на присутніх у класі. Перед ним злякано завмерли дівчатка-комсомолки, вони з острахом дивилися на уповноваженого. І він повторив:

– Завдання дуже відповідальне. Сам товариш Сталін його контролює, – і тицьнув пальцем убік себе, на портрет генералісимуса, що висів на стіні класу, якраз біля дверей. І всі повернулися і теж подивилися туди. Генералісимус дивився на всіх них презирливо, мовляв, тільки мені не виконайте мого завдання!

І Марійка Синиця зіщулилася і припала до парти, їй було боязно, як і всім отут із нею.

А уповноважений вів своє далі:

– Розділіться по двоє-троє і обійдіть усі місця навколо села. Особливо там, де були запеклі бої. У вас це Висилки і Ріпки. Ретельно обдивиться, а кого знайдете, то притягніть до цвинтаря, там вже викопали яму, і там їх поховають.

І він подивився на голову колгоспу, який сидів біля нього за вчительським столом. Той, Ананій Сидорович, з відбитою рукою, – пустий рукав дбайливо був затягнутий під широкий ремінь, – співчутливо глянув на дівчаток і в свою чергу сказав:

– Ви, той, не бійтеся... Государствєнноє дєло... На вас дивиться уся держава... А щоб було легше вам, візьміть із собою вагани... так буде легше... що знайдете... – він закашлявся і закінчив, – у яму...

З тим їх і відпустили.

На останок Ананій Сидорович сказали:

– Починайте з Ріпок, вони ближче до села.

Але коли почали розподіляти де кому шукати, то Марійці разом із Софійкою Дорош дісталися Висилки, а вони були он там, аж біля самого Потічка, в такому чагарнику, що там не тільки когось можна знайти, а і самій загубитися.

Мати завжди попереджала:

– Не ходи, доню, гратися до Виселок, бо там може бути невідомо що!

Вагани їм не дісталися, всі розібрали, але Ананій Сидорович дав їм фюзеляж від літака, який колись підбили біля села у сорок четвертому році.

– Нічого, – сказав їм Ананій Сидорович, дивлячись на розгублених дівчаток, – він місткішій і зручніший.

Марійку прийняли у комсомол узимку, в січні, якраз на день смерті Володимира Ілліча Леніна, і вона пишалася цим і намагалася виконати усі доручення. І хоча і була усього чотири місяці у рядах комсомолу, але в їхньому осередку вважалася кращою.

Та оце було перше доручення, яке вона бажала обминути, і від цього ставало не по собі і хотілося плакати.

– Пішли, – сказала її однокласниця, Софійка Дорош, і вони потягнули за собою вцілілий шматок сріблястого фюзеляжу.

Йти було далеченько, і поки вони дібралися до Потічка, кілька разів сідали відпочивати, бо хоч фюзеляж і легкий – та незручний, і дівчатка тягнули його поперемінно, та ще заважали лопати, які вони несли із собою.

А в чагарнику Софійка зачепила плаття за якийсь сухий сук, роздерла його і розстроїлася:

– От мати буде лаятися!

Батьків у них не було, не повернулися з фронту, і як старші у сім`ях вони допомагали матерям і знали, як важко дістаються гроші, а тут отаке – порвати плаття, та ще єдине, яке було у Софійки.

– Нічого, – заспокоїла її Марійка, – я скажу тітці Олені, щоб тебе не лаяла… бо… государствєнноє дєло… – повторила вона слова Ананія Сидоровича.

Коли дівчатка дісталися до чагарнику, то, обминаючи дерева і сухостій, наткнулися на окоп, який залишився тут із війни. Мабуть, з тих пір сюди ніхто і не приходив. Софійка його обминула, а Марійка, яка тягнула за нею фюзеляж, побачила, що там щось є. – Софійка! – покликала вона тихо свою подругу. Та повернулася і теж обережно наблизилась. На дні окопу накритий шинелею хтось лежав.

Закриваючи носи, намагаючись не дихати, сльози котилися в них з очей, дівчатка ледве-ледве зуміли дістати солдата з окопу і покласти у фюзеляж. Вони обмазалися павутинням, землею і заплакані дивилися одна на одну. Та треба було шукати далі.

Іншого знайшли у ямці. Мабуть, заховався від пострілів, та все одно куля його знайшла і тут. Швидко втягнули у фюзеляж. Ще залишалося багато місця, і тому пішли далі. А вже біля самого Потічка (чули вже, як біжить вода) знайшли ще двох.

Коли одного з них тягнули до фюзеляжу, у нього з-під шинелі викотився казанок. На ньому збоку хтось надряпав ім`я: «Пєтя». І Марійка впізнала його. Коли звільнили село, то солдати стояли в їхній хаті. і серед них був оцей Пєтя – так називали самого наймолодшого, він ще весело так посміхався Марійці.

Виявляється, недалеко і відійшов від села.

Марійка підібрала казанок і поклала його поруч солдата. Потім потягли фюзеляж назад до села. А назустріч їм попадалися заплакані дівчатка із порожніми ваганами.

 

31.03.2011 р.

Избранное: рассказ быль рассказы о войне 1941
Свидетельство о публикации № 2999 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Рассказы
  • Уникальных читателей: 2 693
  • Комментариев: 1
  • 2012-04-21

Проголосуйте. Державна справа.
Краткое описание и ключевые слова для Державна справа:

(голосов:1) рейтинг: 20 из 100
    Произведения по теме:
  • Хімерне явище буття
  • Слава їм усім! Віталій Шевченко
  • Не вічні ми, та вічнеє життя...
  • Да пошле Господь усім людям безтурботне і чесне життя! Віталій Шевченко.
  • А який у мене був батько?
  • Доторкнувся до життя, яке минуло і залишилося від нього тільки журба. Віталій Шевченко.
  • Сучасна історія
  • Десь біля нас... Віталій Шевченко.
  • Життя, як воно є
  • Віталій Шевченко.        Круцик посадив за стіл навпроти себе тестя і тицьнув йому анонімку.      – Тепер треба реагувати! – жалібно промовив він.      – Старший економіст планового відділу

  • Татьяна Окунева 23-04-2012
Виталий Иванович! Замечательный рассказ. Почему-то с грустью думается, что у него будет мало прочтений.
А жаль!
 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:

Код:
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Введите код:

   
     
Державна справа