Вовча гребля

Краєзнавчі нариси про південь України, Сірогози Херсонської області, про засновників мого роду. Юрій Безух.

Хутір у степу.

 (Див. перед цим: Вершник з минулого)
 
На півдорозі між степовими спокійними, статечними і заможними Сірогозами та гамірним торговим Мелітополем розташувався хутір Степана Кириловича Міщенка з промовистою назвою «Вовча гребля». Власне, можна говорити про смугу хуторів та маєтків нащадків Кирила Міщенка та його брата Петра, які протяглися з півночі на південь від Базилівки до Калги. Таке розташування не випадкове. Адже саме тут проходить межа між громадськими общинними землями селян Сірогозької волості та приватними землями великих землевласників – графів та князів Толстих, Апраксіних, Батурліних, Оболенських, Камбурлеїв. Свого часу Катерина щедрою рукою наділила землею на захід від Молочної своїх найбільших вельмож.
А зараз у ці землі їхніх змілілих нащадків вгризаються нижньосірогозькі державні селяни «малороси» Міщенки. Потроху-потроху та й назбирали «шматочок» в майже три тисячі десятин, що на тисячу десятин більше, ніж у міністра фінансів Російської імперії графа Канкріна, землі якого були розташовані неподалік, ближче до Дніпра.
Хутірець розташований вздовж коротенької (4 км) балочки Вовча гребля, звідки, власне, й назва. Вперше його позначено на карті Генерального штабу 1865 року, отож можна зробити висновок, що саме цей «опорний пункт» використали Міщенки для походу на схід після відміни кріпосного права, коли дворянам-поміщикам прийшлося сутужно.
На самий початок двадцятого століття, – а саме про цей період наша мова, – це вже було цілком сформоване господарство, яке 90-річний Степан Кирилович гордо іменував маєтком. Тут були добротні німецького зразку кам’яні будівлі з підвалами та численними прибудовами, де мешкали господарі та їхні наймані робітники. В тому числі сезонні. Трохи далі – господарські споруди: комори, клуні, хліви, конюшні, корівники, вівчарні. Все до ладу.
Південніше, ближче до ставка, утвореного греблею, – добре доглянутий сад. Весь маєток – подвір’я густо обсаджений дикою акацією-гледичією, тут не те що теля чи лоша, а ні вовк ні вівця не проберуться. За хлівам – висока, більше двох метрів, загата, яку постійно підновлюють. Крім гледичії, міцно тримають оборону від степових вітрів дерева акації, клену, в’язя-берестка. Два пробійних колодязя забезпечують в будь-яку посуху водою і людей, і худобу, і сад*.
Під невсипним хазяйським оком все доглянуте, прибране, вичищене. Звичайно, одному старому Степану вже не справитися. Йому допомагає молодший син Тимофій, якому за давньою українською традицією й залишиться спільне господарство та почесне право доглянути старих батьків до смерті. Землі старшого – Микити – поруч, але в того вже своя садиба й господарство. Слідкує, пильнує й допомагає Степан Кирилович і нащадкам дядька Петра, та й більш віддаленим родичам. Нікого не забув старий Степан. Але свій особистий пай, як і велить звичай, полишить Тимофію.
Незначна частина землі розорюється, але більша частина – це пасовища. Незмінна любов Степана, яка передасться всім його нащадкам, то коні. Їх у господарстві чимало – більше сотні, це лише дорослих. Коні не прості. На вигляд непоказні – невеличкі, великоголові, з густою шерстю. Знавець одразу запримітить і домішку крові тарпанів, і невибагливість породи. Цих конячин високо цінували й запорожці, й татари. На парі таких конячин, перескакуючи з однієї на іншу, вправний вершник міг скакати не зупиняючись 3–4 доби. А невеликими перервами – й тиждень. Коні обходилися підніжним кормом. Їх трохи підгодовували взимку. Особливо в ожеледь. Неволю вони не переносять, ніяких закритих конюшень не треба. Будували навіси, де коні, а особливо кобили з малими лошатами, могли перестояти негоду, хурделицю чи затяжний дощ. Ще в господарстві 140 волів. Це теж на продаж. Їх, як і коней, з задоволенням купували чумаки на знаменитому Сірогозькому Юр’ївському ярмарку, а також Агайманських та Мелітопольських ярмарках. Залюбки купували волів і військові, це й добра тяглова сила і м’ясо. А ще ж у господарстві 20 корівок. Як же без молочка! Більше 7 десятків лошат та телят, майже сотня овець, кіз та свиней**. Тут працюй та працюй.
Осів Степан Кирилович міцно. Незмінною помічницею й порадницею була віддана дружина – Христина Степанівна. Скільки її руки переробили! Коли померла, залишив її при собі, збудувавши склеп. «І після смерті будемо поруч. На своїй «вишній» землі»***.
Не всі Міщенки – землероби-поміщики. Племінник Максим Трофимович та його син Костянтин – відомі Мелітопольські купці. (Цікаво, що в Трофима, сина Сави Кириловича Міщенка, хрещеним батьком був Полікарп Татаринцев. Чи не вперше тут перетнулося два коріння нашого роду.) Серед давніх сусідів, кумів та родичів – і Базилевські, колишні полтавські Базилевичи. Ті, що в далекому 1803 році заснували перше в наших краях поселення Базилівку. Поруч, північніше, маєтки сім’ї Желяби, теж міцні господарі, на південь – Стаси, трохи далі – Білякови. Не цураються дружби й кумівства з Міщенками німці-колоністи Діки, Шредери. З нових сусідів – Донцови, Мамоти, Щербаки. Всі родичаються, з’їжджаються, всі – куми-свати. (Цікаво що Яків Дік та Іван Донцов свого часу були головами Мелітопольськими земської управи.)
Взагалі-то не схильний до містики та філософії Степан Кирилович любив повторювати: «На захід від нашої Вовчої греблю протікає Кривава річка – Каненга, та починається вона з Мирного Базилівського поду («баз» по-татарськи – «мирний».) Зі сходу – могила Чорна, а нижче – хутір Рахманний. Все як у житті – смужечка біла, смужечка чорна. Все від Бога,  і всі під Богом.

* За переписом 1926 року на хуторі мешкало 229 чоловік.
** Дані перепису 1915 року.
*** Помре Степан Кирилович Міщенко 7.07.1907 року в 97-річному віці.
 
Вовки.

Бог не зобідив Степана Кириловича та Христину Степанівну ні дітьми, ні онуками, та особливо Степан любив Микитину доньку Катерину. «Хохлушечка, пампушечка, хохотушечка», –  іноді подразнював онуку старий. Справді, рум’яна та кругловида Катерина з задоволенням носила український одяг, співала народні пісні, знала багато віршів з Кобзаря. Попри певний інтернаціоналізм, а може, завдяки цьому, народи, що населяли нашу місцевість, міцно трималися свого коріння, культури, мови та звичаїв. Навіть Базилевські залюбки ходили у вишиванках. Щодо модної зміни прізвища на російський чи польський лад, то не всі цієї моди трималися. До того ж часто таке робили, не питаючи самого власника. Так, пішов до війська Іван Михайлович Желяба, а повернувся – бравий унтер Желябов. І випадків таких безліч. Онука ж примоститься поруч, візьме його старечі натруджені руки в свої, загляне в очі: «Дідуня, розкажи про діда». Їй дуже подобалися неодноразові оповідки про прадіда Кирила й вовків.
Степан Кирилович з задоволенням розказує: 
– Коли Кирило підріс, змужнів, він почав підшукувати місце для свого майбутнього хутора. Він як старший син добре знав: як тільки одружиться, батьки виділять йому частину реманенту та майна й запропонують починати своє самостійне життя. Це був давній звичай, за яким у старій хаті в кінці-кінців залишався найменший «пестунчик». Старші сини вибирали різні місця для садиби, відповідно до уподобань. Хтось селився поближче до батьків у родовому кутку. Хтось навпаки обирав місце подалі, де йому подобалося. Адже наші степи на той час були «нелічені, неміряні». Та плани Кирила були інші. Він мріяв про повну волю. Отож як випадала вільна днина, сідав на коня і шугав степами, шукаючи гарні, погідні місця.
Під час однієї з таких віддалених мандрівок він вгледів місцину, яка припала йому до серця. Три балочки, дві невеликі гребельки, а головне – незчисленні табуни тарпанів, диких кіз, тут же на пригорку висвистують байбаки. А в балочках-ставочках безліч птаства: тут і лебеді, й гуси, й качки, кулики. Рай, та й годі. Територія ця була віддалена від села, вона лежала за межею Сірогозької громади. Й це теж манило. Хотілося відчути свою повну самостійність, взяти на свої плечі весь ризик і відповідальність за власну долю. Щодо належності цих земель, то тоді ще діяв старовинний козацько-татарський звичай займанщини. Кожен, хто зміг зорати цілину, ставав господарем цієї землі, і ні хан, ні пан не міг її відібрати.
Місцина ця заволоділа його уявою. Та остаточне рішення визріло після одного випадку. Восени Кирило повертався з Мелітополя. Вже добре таки сутеніло. Треба було б поспішати. Та коли під’їхав до Калги, щось потягло його на «свою» землю. Десь вдалині чулося вовче виття. Та Кирило впевнено звернув зі стовбової дороги на гуртову. Уже в темряві доїхав до Коржової греблі. Зі сходу виповзав великий криваво-червоний повний місяць. Виття виразно чулося звідти, куди він їхав. Кінь запряг вухами, але, відчувши впевненість господаря, не змінив ходи. Місяць піднявся вище, освітлюючи блідим, блакитнуватим світлом притихлий степ.
Вже майже доїжджаючи до злиття трьох балочок, Кирило виїхав на курганчик. Те, що він побачив, назавжди вразило його. На греблі зібралася зграя вовків. Юнакові навіть здалося, що десь промайнула й тінь вовчого пастиря Юрія-Єгорія. Хлопець добре знав, що без дозволу цього покровителя вовків і худоби вовки не чіпатимуть ні людину, ні тварину. Ще краще він розумів, що вовкам зараз не до нього, якщо, звичайно, не робити ніяких дурниць. Довго вдивлявся він у шалене вовче весілля. Він любувався, як грали, гралися, жирували й бісилися ці сильні, красиві звірі. Оце відчуття захвату перед дикою шаленою стихією вразило й піднесло його. Водночас він відчував приналежність до цього дикого світу («Ми з тобою однієї крові»), й свою зверхність над ним. Почуття якогось шляхетного завзяття охопило юнака й передалося коневі. Якби раптом зграя ринулася на них, він би, не роздумуючи, з одним батогом кинувся б назустріч і розігнав їх. Оце відчуття шаленства й погорди він зберіг на все життя. Як воно допомагало йому в стрічах з двоногими вовками, чи то з ногайцями, чи зі здичавілими степовими розбійниками-зарізяками, а то й з рафінованими представниками петербурзької знаті! – Він врешті гнув їх силою свого духу й домагався свого. Кинувши останній погляд на зграю, він повернув коня і повагом навпростець поїхав додому.
Виїхав з хати юнаком, а повернувся зрілим, впевненим в собі чоловіком. Після цієї розповіді, з легкої руки Кирила, балочка, гребля, а пізніше й хутір отримали назву Вовчої греблі. Можливо, ця розповідь допомагала його дітям та онукам не менше, ніж ті три тисячі десятин землі, що він зібрав і полишив їм. Отак-то, Катерина».
 
Стаси.

Добрими сусідами були й вихідці із Гаврилівки (Довгого поду) Стаси, іноді на них ще казали Стахи. Їхній хутір Стаси лежав на південь від Вовчої греблі, вздовж балочки Сухий Яр. Трохи на захід, де зливалися Каненга, Вовча гребля та Сухий Яр, утворивши притоку Калги Сухий Ярок, знаходився хутір, позначений на карті як Дека. Швидше за все він належав Якову Якубовичу Діку. Якийсь писар написав це прізвище через «ять», інший – через «ять», яку українці читають як «і», а росіяни як «е», записав через «е», і став Дік Деком. Прізвище Дека в архівах не зустрічається. Мав Я. Я. Дік ще Трояндовий хутір – Розенгоф на південь від Мусіїївки, заснований близько 1850-го року. Але землі Діка виявилися розірваними землею Міщенків. Доки тривали розмови про будівництво залізниці з Лозової на Сімферополь через Перекоп, а відповідно повинні були збудувати й  станції – Дека та Сірогози, – Дік за віддалений хутірець тримався. Коли ж стало ясно, що дорога піде через Мелітополь на Чонгар, Яків Якубович продав свою землю Стасам. Так на південь від Вовчої греблі виникло два майже однойменних хутора – Стаси (східніше) та Стася (західніше). Останній – зараз село Новорогачинське Нижньосірогозького району.
Тож не дивно, що син Мини Стася Володимир все частіше став навідуватися до Микити Міщенка, а якщо вже зовсім точно, до його доньки Катерини. Любов молодих тішила обидві родини. Не заперечував Микита Степанович і проти планів Володимира перебратися у Великі Сірогози* та збудувати там млин. Це трохи непокоїло старого Степана, який міцно тримався землі. Та він добре розумів й інше: якщо свого часу Кирило занидівся в Сірогозах і полинув у степ, так і Катерині та Володимиру затісно на хуторі, тому сильно й не опирався бажанню молодих повернутися в Сірогози. Тим більше, що село розрослося, розбудувалося, побільшало. Йому подобалося бажання Стася взятися за нове діло, збудувати парового млина, олійницю.
Звичайно, не лише молодий Стась, а й Микита Степанович та Степан Кирилович бачили,  як змінюється життя. Все частіше селяни відмовляються від тваринництва і починають вирощувати пшеничку, яка золотим потоком через залізничні станції Попово, Канкринівка, Риково, Сокологірне тече до Генічеська, підводами до Скадовська, залізного порту, Херсона та Одеси, щоб звідти потрапити до Європи. Але зерно дешеве. Якщо його переробити на муку, а соняшник на олію, буду значно вигідніше. Безліч вітряків розкинулося на підвищеннях навколо Сірогоз та в навколишніх хуторах. Але мука в них грубого помелу. Городянам та й хуторянам подавай уже м’який пшеничний хліб, паляниці. Добре було б об’єднати капітали Міщенків та Стасів і збудувати капітальний паровий млин та одразу й олійницю. Довго розмовляли, обмірковували і врешті вирішили ризикнути.
На Покрову року 1902 весело відгуляли весілля. Благословили молодих, і ті збудували невеликий, але добротний кам’яний будинок в центрі Нижніх Сірогоз на березі балки, напроти церкви. Землі для городу майже немає. Зате зручно. Одразу Володимир Минович почав будувати й млин та олійницю, та все з розмахом, з найкращим оснащенням зі складами під зерно та муку. Згодом оцей розмах та ще щира й широка, аж занадто, вдача і підведе Володимира Стася.
Та поки що все йде добре. В будинку тепло й затишно. Будівництво йде по плану. Переїхав до Сірогоз і брат Володимира Василь, збудував неподалік крамницю. Знайшовся й первісток Олександр, потім донька Ліда, але вона невдовзі померла. А далі пішло-поїхало. Влізли в кредити. Розмах та широта планів не відповідали реальним можливостям сім’ї, а тут ще й безпорядки та потрясіння 1904–05 років. Довелося спочатку закласти ще недобудований млин під кредит у банку, а пізніше взагалі продати.
Володимир Минович змінився став роздратований, похмурий. Повертався додому пізно, що нерідко було й раніше, але тепер все частіше від нього було чути запах спиртного. Катерина як могла утішала й підтримувала чоловіка. А він хмурився все більше.
Навесні начебто почав відходити,повеселішав, з’явилися якісь нові плани, надії. Довго за північ сиділи, обмірковуючи ситуацію та варіанти подальшого життя, були щасливими як ніколи. Здавалося, доля знову повернулася до них. А вранці, піднімаючись, Володимир голосно скрикнув і впав на ліжко. Лікарня і аптека поруч. Та медицині вже робити було нічого.
Так лишилася Катерина сама з малим Олександром. Не опустила руки. Зрозуміла, що блакитна мрія покійного – млин – утрачена назавжди. Та гроші на життя були. Треба було думати про майбутнє.

* Нижні Сірогози часто називали Великими, на відміну від Малих – Верхніх.
 
Гусєви.

А воно ходило поруч. Часто у торгових справах до Сірогоз приїжджав торговець з Нікополя Герасим Афанасійович Гусєв. Він, зазвичай, зупинявся у їхньому будинку. Було цікаво спостерігати за двома друзями: невеликий, спокійний, іронічний Гусєв і кремезний, запальний Стась. Обидва книжники. Добре начитані, але в Герасима ця начитаність була більш прагматичною, певною мірою приземленою. Володимир же запалювався черговою ідеєю, а ось терпіння довести до кінця вистачало не завжди. Одразу після смерті чоловіка Герасим якось непомітно й тактовно став найближчим радником, помічником та повіреним у справах. Потягнувся до нього й Олександр, та й Катерина почувалася поруч спокійніше, захищеніше.
Коли через рік після смерті Стася Гусєв надіслав сватів, вдова не здивувалася й не відмовила. Єдине, що трохи насторожувало – Гусєви були із старовірів. Рід багатий, торговий, добре відомий по всьому півдню України. Міцно тримали в руках нащадки Олексія Гусєва свою торгову імперію. Тяглися з Нікополя  нитки торгових та фінансових шляхів до Катеринослава, Олександрівська, не забуваючи й степову Таврію. Особливо цікавили цих купців великі ярмаркові села, такі як Сірогози, Агаймани. Це був міцний, дружній, спаяний вірою, звичаями і справою рід.
А те що старовіри – може, воно й на краще. Указом царя від 1907 року старовіри були зрівняні з православними «нововірами», як їх звали «хранителі древнього благочестія». В цей час дядьки Герасима Тимофій Савович та Григорій Степанович будували в Нікополі церкву Знамення. Поріднитися з такою родиною – велика честь. Була в старовірів якась ґрунтовність, поважність, надійність. До того ж вони на дух не переносили спиртного. А Катерина тепер добре розуміла, який це плюс.
Справили гучне весілля, яке надовго запам’яталося багатьом сірогозцям. Ще б пак. Від ганку будинку й до дверей церкви весільну доріжку виклали килимами. А далі – весільна подорож. Тачанкою до Кам’янки-Дніпровської, потім поромом до Нікополя. Там роздивилися склади, пристань, новий, ще не добудований величний будинок дядька, майже готову церкву. В порту слухали молодого, але вже відомого кобзаря Родіона, про якого трохи пізніше напише сам Бунін. До речі, Гусєви пам’ятали, що в їхньому будинку проживав Афанасій-Чужбинський, який згадував засновника роду Олексія Гусєва в своїй книзі. Далі, знову ж Гусєвським пароплавом до Одеси на промислову виставку. Так що поєднали приємне та корисне, і в цьому теж купецька хватка та вміння все встигнути.
Доки Герасим займався в Одесі справами, дізнавався про ціни, попит, встановлював нові контакти, Катерина ходила по крамницях, робила необхідні покупки, дивувалася на одеську моду. Відвідали оперний театр, та найбільше їй сподобався сінематограф, особливо фільми з участю популярного італійського актора Валентино. Вже вдома, коли дізнавалася, що фільми з його участю ідуть в Мелітополі та Генічеську, напрошувалася до чоловіка і, поки він лагодив свої справи, мчала на сінематограф.
За сімейною традицією, на Катерину* народила в 1911 році доньку Ніну, а рівно через рік, день у день, сина, якого, звичайно ж, нарекли Валентином.
Здавалося, ця подорож давно повинна загубитися в просторі та часі. Та ніщо не минає. І коли наша чималенька родина зустрічала новий 2010 рік, найпочесніше місце на столі зайняло скляне, ледь надщерблене блюдце з написом «На память выставки. Одесса 1910». Так, зробивши чималий гак через Донеччину, Дніпропетровщину, Черкащину, фамільна реліквія повернулася туди, де їй і належить бути, – в Сірогози!

* 24 листопада (7 грудня за новим стилем).
 
Избранное: воспоминания о былом статьи по истории
Свидетельство о публикации № 4619 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © lik :
  • Мемуары
  • Уникальных читателей: 2 674
  • Комментариев: 5
  • 2013-01-24

Проголосуйте. Вовча гребля.
Краткое описание и ключевые слова для Вовча гребля:

(голосов:1) рейтинг: 100 из 100
    Произведения по теме:
  • Скарби
  • Спомини про золоті знахідки в кургані Огуз і золоту лихоманку часів громадянської війни. Що розповідав батько. Юрій Безух.
  • Великодні пілігріми
  • Оповідання про подорож у степ та балки. Останнє, ще тепле (навіть гаряче) про Вовчу греблю. Всіх з Великим і світлим святом Перемоги! Юрій Безух.
  • Повторний візит
  • Нарис про дику природу степу та засновників мого роду. Хутір у степу. Юрій Безух.
  • Візит вдячності
  • Краєзнавче оповідання про місце, де був хутір Стаси, степ, дику незайману природу рідного краю. Продовження теми Вовчої греблі та Вершника з минулого. Юрій Безух.
  • Вершник з минулого
  • Історично-краєзнавче оповідання про освоєння Дикого Поля. Початок художньо-документальної теми освоєння «дикого Півдня» нашими предками. Юрій Безух.

  • Светлана Скорик 24-01-2013
Юрий Валентинович, я ужасно рада, что Вы все-таки созрели и поместили на сайт воспоминания. Это то, о чем я давно мечтаю: чтобы люди пишущие (да и не очень) оставляли опубликованными свои воспоминания, мемуары, зарисовки о своих предках, о каких-то исторических событиях или знакомстве с историческими личностями, описания того, какою была Украина в прежние времена, какие люди ее населяли. Ваш рассказ удивительно свежий, звучный, интересный, живописный.
  • Безух Юрий Валентинович 25-01-2013
Светлана Ивановна! ВЫ МЕНЯ ЗРЯ ХВАЛИТЕ. у МЕНЯ ЕСТЬ УЖЕ ПЕРЕПЕЧАТАНЫЕ ВОСПОМИНАНИЯ МОЕГО ПРАДЕДА, где он описывает воспоминания своего деда, как они чумаковали в 30-40 годы 19 столетия. Я ими Вас когда-нибуть порадую. Юрий.
  • Татьяна Окунева 25-01-2013
Юрий Валентинович, с большим интересом прочла Ваш рассказ или, может быть, очерк. На мой взгляд, это одно из лучших Ваших произведений. Хороший язык повествования, много типичных для того времени деталей и фактов. Нравится документальность материала, что придает ему особую ценность. Жду продолжения. У меня почему-то сложилось впечатление, что хронология событий, описанная Вами, так или иначе приведёт к Вам лично, к вашей семье.
С уважением, Татьяна.
  • Безух Юрий Валентинович 26-01-2013
Спасибо, коллега. С хронологией все ясно - рождение Валентина. Это художественно-документальные очерки. их несколько. Я послал последний. Ю.Б.
  • Татьяна Окунева 26-01-2013
Юрий! Ну конечно же - Валентинович! Как же я сразу не сообразила? Поняла, что всё к этому идёт, а имена не сопоставила.
 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:

Код:
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Введите код:

   
     
Вовча гребля