Дмитрій та Мамай

Куліковська битва, протистояння Дмитрія Донського з Мамаєм, Тохтамишем, Золотою Ордою. Походження козаків-Мамаїв. Справжня роль Донського в битві Куліковській. Юрій Безух.

Всім, кого зацікавив вірш про Куликове поле, пропоную своє дослідження цього періоду. Нагадую, що в цьому році виповнюється 650-річчя битви на Мертвих Водах. Так що з нетерпінням чекаємо книги Ю. Вілінова та С. Шишкова на цю тему.

Кажуть, що про  Куликовську битву написано стільки книжок, що їх цілком вистачило б покрити Куликове поле. Але чим більше й уважніше читаєш старі літописи й новітні дослідження, тим більше виникає запитань. Але й це ще не привід для заповнення Куликового поля новою книгою чи версією.
Мене цікавить, яке відношення має ця непересічна подія до історії нашого краю. Причини, наслідки битви, доля багатьох її героїв тісно пов’язані з Надчорномор’ям.
Шановний читачу, я хочу звернути твою увагу на маловідомі факти про які глухо говорили літописи, сором’язливо замовчували історики та грубо перекручували ідеологи. Оцінки битви на Дону коливаються від беззастережного захоплення («зламали хребет Золотій Орді», «врятували народи Європи», «врятували Русь від нашестя нового Батия») до зведення її до рядової розбірки між двома васалами ординського хана.
З середини XIV століття Золота Орда перебувала в стані глибокої кризи. Численні слабосилі нащадки великого Чингізхана – чингізиди – ледве втримували в своїх руках осколки великої імперії, що стрімко розвалювалась.

Справи русько-литовські
З часів Данила Галицького українські та литовські князі поволі витискували татар з України. Ольгерд Гедимінович у 1362 р. розбив ординське військо спочатку на Синіх водах (р. Синюха, притока Південного Бугу), а трохи пізніше в пониззі Дніпра і навіть увійшов у Крим. Фактично було завершено визволення Правобережжя від ординського іга. Тут набирало сили Велике князівство Литовське і Руське. Державною мовою в ньому була староруська (близька до сучасної білоруської), судили за Руською правдою. Литовські князі та вельможі навчалися руській грамоті, одягалися як русичі, вінчалися з руськими красунями в православних храмах та давали своїм дітям слов’янські імена. Нові господарі не обтяжували селян податками.
Золота Орда багатіли не скільки за рахунок податків, скільки за рахунок контролю торгових шляхів з заходу на схід і з півночі на південь. Навіть свою столицю Сарай-Бату ординці перенесли з пониззя Волги повище, туди, де Волга наближається до Дону. Скориставшись слабкістю тогочасної влади повстали й народи Поволжя. Серед монгольських військових виділився темник Мамай. Тьма – тисяча, темник – генерал. Він став зятем хана Бердибека та добився титулу беглер-бея. З 1363 року західну частину Орди з нагірної сторони Волги захопив Мамай. Це була краща, багатіша частина держави, вона так і стала зватися – Мамаєва Орда. Мамай міцно укріпився в Причорномор’ї. Свою столицю Шехр-ель-Джедід він розташував на лівому березі Дніпра нижче порогів. Це було одне з найбільших міст на терені тогочасної України. Говорили, що в цьому місті було 700 мечетей. Тут Мамай чеканив власну монету. Взагалі з часів його майже тридцятирічного панування в наших краях залишилось багато назв, пов’язаних з темником. Це й численні Мамай-гори по обох берегах Дніпра, це й Мамай-луг – зараз затоплена частина Великого лугу, це й Мамай-сурка – урочище з залишками укріплень в Кам’янці-Дніпровській. Сур – по-татарськи «кам’яний мур». І хоч учені до кінця не визначилися з точним місцем розташування Шехр-ель-Джедіду, в будь-якому разі його столиця розташовувалася в пониззі Дніпра.
Темник добре розумів, що торгувати вигідніше, ніж грабувати. Він встановив дружні відносини з Литовським князівством, генуезцями в Криму, його підтримували народи Північного Кавказу.

Справи московські
В Москві в цей час правив князь Дмитрій Іванович, онук Івана Калити, який прославився своєю жадністю. Хоч Дмитрій «аще книгам не учен сий добре» та гроші, як і дід, рахувати вмів. Іменем хана він збирав податки з навколишніх руських князівств та багатої торгової Новгородської республіки. Все це потрапляло в бездонну кишеню московського князя. Коли й цього здавалося мало, московіти перекривали шлях новгородським купцям, вимагаючи «царського виходу» чи позачергового «чорного бору». Як бачимо, відношення до свободи торгівлі в московських князів було своєрідне й відрізнялося від татарського. Скориставшись сум’яттям в Орді, Дмитрій взагалі перестав надсилати туди данину, але збирати її з інших продовжував. Після чергової пожежі в Москві він у 1365 році  будує перший кам’яний Кремль.
Та коли Ольгерд в 1368 р. підійшов до міста, Дмитрій спалив (!) Москву, а сам сховався за кам’яними стінами Кремля. Литовський князь був шокований поведінкою свого московського колеги. За словами литовських літописів, переляканий Дмитрій виїхав до Ольгерда з багатьма дарами, й останній зняв облогу. Ольгерд пограбував беззахисні московські землі, захопивши, за звичаєм того часу, багатий живий полон. Литовський князь тричі підходив до Москви, й картина повторювалася. Цікаво, що Ольгерд не висував територіальних претензій до Дмитрія, він намагався заключити вічний мир, узаконити тогочасну межу між Москвою та Литвою. Але навіть битий московський князь на це не погодився. Він уже тоді планував «збирання руських земель».

Визрівання конфлікту
Дмитрій Іванович оцінив ріст могутності Мамая і поїхав не в Сарай, а до темника – з багатьма дарами. Він пообіцяв Мамаю сплачувати податок за всі руські землі і отримав на це ярлик, але гроші не надсилав. До речі, це ми звикли так говорити, що податок платили грошима чи товаром, насправді (на превеликий жаль), велику частину податку сплачували рабами. Це одна з головних причин, чому руські князі з таким натхненням постійно грабували волості один одного. Вони полювали за живим товаром, до того ж, дуже цінним. Одним словом, темника почали турбувати московські справи. Він посилає одного зі своїх мурз пограбувати князя, що став зазнаватися. На річці П’яні татари посікли на капусту п’яне руське воїнство. Та вже в 1378 р. московське військо перемогло мурзу Бегиче на річці Вожі. Літописець добросовісно описує кількість забитих мурз та захоплений татарський обоз.
Це вкрай розгнівило темника. Але була ще одна причина суперечностей між князем та темником. Москва стояла на перетині шляхів з багатого Новгорода та Скандинавії, які вели на південь –  до Персії й на захід –  до Європи. Мамаю було вигідно залучити до торгівлі і Москву. Він навіть згодився на зменшення данини при умові, що Москва відкриє свої торгові шляхи для його союзників – генуезців. Остання пропозиція дуже стривожила московське духовенство, яке панічно боялося проникнення католицизму. Сергій Радонезький заявив: «С латынянами никаких дел быть не может. На Святую Русскую землю допускать иноземных купцов нельзя, ибо это грех». Аргумент, як бачимо, вкрай вагомий. Щодо виплати данини, то Дмитрій, за порадою того ж Сергія, погоджується, але тепер уже Мамай увійшов у раж, він вимагає сплати данини за всі попередні роки у повному обсязі. Одним словом, запахло великою війною.
Поступово навколо Дмитра Івановича почалися збиратися люди, які боялися посилення влади Мамая, а також гніву Тохтамиша, який був ханом Золотої Орди впродовж 1376–1377 та 1379–1395 рр. На той час він, з допомогою Тимура, відновив свою владу в Орді. Помираючи, Ольгерд заповів свою найбільшу на той час в Європі державу молодшому сину Ягайлу. Це привело в стан Дмитрія старших православних Ольгердовичів Дмитра та Андрія. Найдосвідченішим з воєвод московського князя був його зять Дмитро Корятович Боброк-Волинський. Прибули до Дмитрія й сіверські, полоцькі, брянські та чернігівські дружини. Врешті-решт, під тиском князів та Церкви, Дмитрій наважився вийти назустріч Мамаю. Треба сказати, що й Мамай рухався дуже повільно, що зовсім не характерно для тактики татар. Дмитрій послав вісників 15 серпня, зібралося ж військо в повному складі лише 7 вересня. Тобто на збори потратили три тижні. І три тижні стояло військо Мамая зовсім поруч у верхів’ях ріки Вороніж. Схоже, що Мамай блефував, йому треба було зламати Дмитрія, підкоривши своїй волі, і вже разом ударити по більш небезпечному на той час для нього Тохтамишу. Й тут мудрий темник перемудрив.
Знову ж виникає питання. Формально литовський князь Ягайло та рязанський князь Олег були союзниками Мамая. Але Олег вільно пропустив військо Дмитрія через власне князівство. Більш того, вочевидь не без допомоги Олега, Дмитрій був добре поінформований про рух військ Мамая. А Олег та Ягайло «спізнилися» рівно на один день до початку битви.

Битва
Війська ворогуючих сторін підтягуються до майбутнього поля бою. Скільки їх було? Літописи називають 150 тисяч руських та 300 тисяч татар. Це, звичайно ж, велике перебільшення. Сучасні дослідники  оцінюють кількість людей у війську московського князя в 40–45 тисяч, а в війську Мамая – до 50 тисяч. В будь-якому разі, це була одна з найбільших битв XIV століття.
Крім руських та литовських воїнів, у війську Дмитрія був великий кінний загін хрещених татар, і саме вони, на думку Льва Гумільова,  становили основу полку, який, під командою князя Волинського, було сховано в засідку. До речі, це виключно татарський прийом. Щодо війська Мамая, то в ньому, за образним висловом Володимира Чивіліхіна, були всі, крім татар. Тут були половці, черкеси, касоги, алани, яси та інші народи Кавказу до вірмен включно, були й генуезькі пушкарі.
Литовські князі-союзники умовили Дмитрія перейти річку Дон та зруйнувати за собою мости. Вони прямо говорили: «слабо будет воинство русское». І були праві. Коли 8 вересня 1380 р. військо Мамая пішло в наступ, «москвичи, яко не привычные к бою, побежаха». Вкрай дивує поведінка великого московського князя. Він категорично відмовляється від загального керівництва боєм, віддає свій парадний панцир бояринові Михайлу Бренку й наказує останньому під великокняжим стягом стати в центрі руського війська. Чому ж Дмитрій передав своє обмундирування й стяг не комусь з князів, хоча б своєму двоюрідному брату Володимиру Андрійовичу Хороброму, а простому боярину? Відповідь знаходимо в літописах. Князь був «телом велик, и широк, и плечист, и чреват вельми, и тяжек собою зело». А боярин, вочевидь, був таким же товстим. Сам же Дмитрій в одязі простого ратника стає в передовий загін.
Хід битви широко відомий. Військо Мамая почало тіснити центральний руський полк. Середина почала відходити, загубила стяг Дмитрія, й татари порубали боярина Михайла. В останній найрішучіший момент результат бою вирішив засадний полк під командою князя Волинського, вистояли також литовські полки. Мамай відступив. В усякому разі, ніяких даних про захоплений обоз та полонених літописи не приводять. Можливо, частина обозів дісталася Ягайлу.
Серед десятків тисяч побитих, потоптаних та поранених воїнів почали шукати князя Дмитрія. Про його участь у битві глухо повідомляють літописи. Бачили, що князь відбивався й тікав від татар, потім бачили, як уже пішки йшов з поля бою, кульгаючи. Врешті-решт, князя знайшли на узліссі під щойно зрубаною березою. Дмитрій нікого не впізнавав і ні на що не реагував. Коли його роздягли, то побачили, що серйозних поранень немає. Нарешті йому розтовкли, що він переміг Мамая. Після цього князь очунявся й попросив посадити його на коня.
Князь побачив жахливе побоїще. Він наказав поховати воїнів, а сам поїхав до Москви та сповістив Тохтамиша про перемогу над непокірним темником. Мамай поскакав у Лукомор’я.  Отримавши цінну інформацію від московського князя, хан Тохтамиш на відомій річці Кальці наздогнав та розбив залишки воїнства Мамая. Золотоординський хан в свою чергу сповіщає Дмитрія про повну перемогу над спільним ворогом.

Перші наслідки
Дмитрія зустрічають в Москві як переможця. Його та брата Володимира нарікають Донськими. Знаходять і «стрілочника». В Москві відбувається урочиста страта кількох рядових воїнів, які чи то тікали швидше за князя, чи патякали про нього. До речі, перед цим Дмитрій стратив свого двоюрідного брата боярина Івана Васильовича Вільямінова. Це була перша громадянська страта в Москві. Боярина звинуватили в переході до тверського князя. Але це цілком відповідало тогочасним звичаям «боярам и слугам вольным воля». Згадайте, хоча б Ольгердовичів, які вільно разом з дружиною та землями перекинулися з-під Литви до Москви. Літописи сповіщають що князь «был вельми утруднен и утомлен... и почивал от многих трудов и болезней великих». До цього ніяких згадок про хворобу князя не зустрічаємо.
Попри свій хворобливий стан Дмитрій посилає в Сарай своїх послів з поздоровленнями та дарами ординському хану. Дмитрій ніжиться в променях слави, всенародної любові та поваги самого царя –  так в російських літописах називають хана. Та прижиттєва слава – панночка вкрай перемінлива й непостійна. Скоро зі столиці Золотої Орди пролунав наказ. Негайно їхати в Сарай і звітувати про зібрані та невиплачені Орді податки. Даремно Дмитрій, як його майбутні послідовники, доводив, що він заплатив вірністю й кров’ю. Хан був невблаганний, і «князь потерял бодрость духа».

Справи українські
Ми ж на деякий час полишимо холодну Москву й повернемося в Приазовські степи. Темник Мамай залишився без війська і втік до Кафи (Феодосії), яка тоді належала генуезцям. Та жителям торгової республіки було зовсім ні до чого сваритися з могутнім ханом. Отож Мамай раптово помирає. А його численні нащадки розбіглися по Нижньому Наддніпров’ю, прийняли християнство й стали праобразом улюбленого героя українських малярів козака Мамая, інші стали заможними православними князями Глинськими. Та про них трохи пізніше.
Після Куликовської битви Лівобережна Україна стає не лише фактично, але й юридично незалежною від Золотої Орди. Прихильності Ягайла шукає і Дмитрій. Він пропонує литовському князю в дружини свою доньку, звичайно, при умові прийняття православ’я. Хто знає, як би повернулася історії, якби Ягайло погодився. Та католики також не дрімали. Вони запропонували князю в дружини польську королеву Ядвігу. Та й посаг запропонували не малий – усю Польщу. Так Ягайло став католиком, а на карті Європи з’явилася нова величезна держава Річ Посполита, яка грала провідну роль в європейській історії впродовж кількох століть.

Погром Москви
А Дмитрій залишився сам на сам з Золотоординським ханом. Хан добре розумів, чим йому загрожує самостійність Москви, і вирішив зразково покарати непокірних, наповнивши напівзабутим жахом руські князівства. Батиєве нашестя справді повторилося. Але про все по порядку.
Отже в 1382 р. Тохтамиш рушив своє військо на Москву. Олегу Рязанському не було ніякого сенсу вступати в конфлікт з могутнім ханом. Він швиденько провів орду через власні володіння, показавши найкоротші шляхи та зручні броди.
Коли Дмитрій дізнався про похід хана, він «пришёл в недоумение и раздумье великое и побоялся встать против самого царя». Дмитрій спробував було знову зібрати військо, але побачив в боярах та воїнах «разньство и распрю». «Все русские людие в великом страсе и трепете быша». Цього разу не поспішають на допомогу Дмитрію й інші князі, мабуть, ще була свіжою в їхній пам’яті дивна хвороба московського князя.
При наближенні хана, в серпні  1382 року Дмитрій з дружиною залишає Москву, покинувши жінку та дітей, але не забувши спалити дерев’яне передмістя. «Не ста на бой противу царя, не поднял противу его руку, и силу розпустил». Князь залишив москвичів «в смятении подобно овцам не имеющим пастиря». А сам рушив до Коломни «за підмогою».
Наміри москвичів розділилися. Більш заможні, на чолі з митрополитом Купріяном, вважали, що за прикладом князя треба забирати своє добро й ховатися по лісах. Бідніші вирішили, що зможуть відсидітися в добре укріпленому Кремлі, й дозволили всім бажаючим покинути Москву, попередньо пограбувавши їх до нитки. Не минула чаша сія й митрополита, якому все ж вдалося вивести з столиці сім’ю князя. А в місті почалася традиційна руська «потіха» під лозунгом: «Грабуй награбоване!» Понапивавшись уволю, почали з високих стін знущатися з передового татарського загону. Та коли побачили всю величезну рать Тохтамиша, вино швидко вивітрилось.
В покинуте напризволяще місто прибув князь литовський Остей, онук Ольгерда, який спробував організувати оборону. Кілька днів Москва трималася, у перестрілці було навіть убито сина хана.
Тохтамиш зрозумів, що штурмувати добре укріплене місто – справа довготривала й приведе до загибелі багатьох воїнів. Через послів він передав, що не має зла на міщан, а прийшов лише покарати князя-ослушника і вимагає його видачі. Москвичі відповіли, що князя немає, він утік. Це вкрай здивувало хана, і він не повірив, що князь-захисник разом з дружиною покинув власне добре укріплене місто. Тохтамиш домігся, щоб відкрили ворота і впустили загін, який займеться пошуками князя. Коли необачні москвичі відкрили ворота, було вже пізно. Змітаючи все на своєму шляху, до міста вдерлася розлючена орда. Пощади не було нікому. Хан винищив також усі землі, підвладні московському князю, включаючи Коломну.
А ось князь Володимир Андрійович Хоробрий з дружиною та ополченням не стушувався й не пустив татар на свої землі. Коли хан повернувся в Орду, з’явився Дмитрій з дружиною. Він тут же звинуватив у всьому митрополита й відіслав його до Литви. Достойна подяка за врятовану сім’ю. Своє військо великий князь московський послав на князя Олега, «а землю его Рязанскую всю захватили и разорили – страшнее ему было, чем татарская рать». Може, справді, Олег Рязанський був злодієм, зрадником і віровідступником? Тоді чому контрольована Москвою Руська Православна Церква об’явила Олега святим одразу після його смерті, а Дмитрія Московського лише в 1988 р.? Питання, питання...
Восени 1409 р. так само втече з Москви син Дмитрія великий князь Василій, а оборону столиці від військ Едигея очолить старий Володимир Андрійович. Мужність москвичів та нелади в Орді змусять татар зняти облогу. В 1570 р. Іван IV Грозний, прозваний сучасниками Мучителем, ганебно покине місто при наближенні орд Кримського хана. «Цар бил челом хану, обещал уступить ему Астрахань». Знову Москву врятує князь Воротинський, якого через десять місяців особисто закатує Грозний. Як бачимо, норов самодержців не змінюється...
Та в Орді було неспокійно, й Тохтамиш помирився з Дмитрієм. Він забирає в почесні заручники його старшого сина Василія. Дмитрій знову платить ганебну данину, обдираючи до нитки власних селян. За наказом хана він придушив повстання народів Поволжя. Потім рушив свої війська на Новгородську республіку і взяв у них 8 тисяч карбованців викупного. Це була величезна сума. Вся Русь платила Орді 7 тисяч. Князі московські залишалися під владою Орди до 1480 р. й платили данину правонаступнику Золотої Орди Кримському ханству до 1601 р.
Як бачимо, якихось відчутних позитивних наслідків для московської Русі, на відміну від південної Русі-України, Куликовська битва не мала. Чому ж не лише у вірнопідданих істориків та літераторів, а й у народній пам’яті ця подія залишила такий слід? Тому що це був перший випадок, коли народи північної Русі піднялися проти татар. Було покладено початок подоланню генетичного, панічного страху перед татарами. Пам’ять Куликового поля – це наша данина звитязі та хоробрості руських: росіян, українців, білорусів; литовців; угро-фінських народів; усіх воїнів, які піднялися на захист своєї вітчизни. Повага як до тих хоробрих полководців, чиї імена зберегла історія, так і до тих, хто залишився безіменним.

Справи Причорноморські
Покінчивши з Мамаєм, Тохтамиш відновив владу Орди над Закавказзям та Причорномор’ям. Це призвело до конфлікту з Тимуром. Перша битва відбулася на берегах Волги восени 1386 р. Скориставшись сум’яттям, тікає від хана почесний заручник Василій. Причому втік він не в Москву, а разом з купцями пройшов таємно нашими степами й опинився в Поділлі, і лише звідти потрапив до Москви. Тохтамиш теж відступає в причорноморські степи. Тут, на березі Дніпра, хана наздогнав Тимур і розбив його військо. Військо Тимура перезимувало в Криму, але в його тилу повстали черкеси, осетини й татари. Це змусило «залізного хром ця» повернути до Середньої Азії. І більше в наших краях Тимур не з’являвся.
У 1396 р. хан Тохтамиш, який втратив майже всі свої володіння, будує на місці сьогоднішнього Берислава фортецю Доган-Гечит («Переправа Яструба»). Назва ця не випадкова: Тохтамиш носив прізвисько Доган-хана – «хана-яструба». Але Лівобережжя на цей час контролює литовський князь Вітовт. Хан змушений присягнути Вітовту і офіційно передати йому права на давньоруські землі. У 1398 р. литовські війська зайняли пониззя Дніпра. У фортеці було розміщено литовський гарнізон та митницю. А фортеця, хоча й не надовго, отримала назву Сім Маяків.
12 серпня 1399 р. Вітовт програв битву об’єднаному війську хана Тимур-Котлука та Едигея, конкурентів Тохтамиша. Орда пограбувала Київщину й повернула в Поволжя.
В околицях Вільнюса в Тракаї виховується нащадок емірів Кримського Юрту, Хаджи Гірей, який стане першим ханом уже незалежного Кримського ханства. Він знову підтвердить права Вільнюса на руські землі. Між Кримом та Литвою встановлюються дружні відносини, найбільше від них виграли українці. Так, хан надіслав на допомогу Вітовту 30 тисяч татар під Грюнвальд. Тут у 1410 р. русько-литовське військо розбило військо німецьких лицарів-хрестоносців. Таким чином було покінчено з німецькою експансією на схід. Син Тохтамиша Девлет-Гірей правив Кримом 39 років, більше ніж будь-який інший хан. Але йому довелося стати васалом Османської імперії в 1475 р.
В 1480 р. відбулося знамените стояння на Угрі, коли ординський хан Ахмед так і не ризикнув напасти на московське військо. Саме тоді Москві вже остаточно вдається позбавитися ординського іга. Ахмед чекав прибуття Казиміра, але на нього напав Менгли-Гірей. В подяку Іван III направив орду на Київ. 10 вересня 1482 р. татари жорстоко пограбували й винищили місто. Награбоване в Софії київській золото, хрести, ікони вдячний хан направив у Москву. Кримське ханство утвердилося на Нижньому Дніпрі і взяло під контроль кочові дороги та найважливіші переправи. 15 червня 1502 р. в місті впадіння Сули в Дніпро кримчаки розбили ординців. Золота Орда перестала існувати як єдина держава.
Один з уже українських козаків Мамаїв стає засновником роду князів Глинських. Під час польського гоніння на православ’я Глинські переходять на службу до московських князів. Матір’ю Івана Грозного була Олена Глинська. Це й дало формальний привід Івану Мучителю для «збирання татарських земель» – Казанського та Астраханського ханств. Так змішалася кров нащадків колишніх супротивників Дмитрія та Мамая, причому ця суміш була настільки небезпечною, що, як писали в давнину, «род сей волею Провидения пресечен».  Поставимо крапку й ми.

Литература:
Повесть о нашествии Тохтамыша. Изборник. Повести Древней Руси. М: Художественная литература, 1986.
Н. М. Карамзин. Об истории государства Российского. М: Просвещение, 1990.
Юрий Лошиц. Дмитрий Донской. Роман-газета № 9–10, 1986.
Владимир Чивилихин. Память. Любое издание.
Поле Родины. 1380–1980. М: Молодая гвардия, 1980.
Лев Гумилёв. От Руси до России. М: Айрис-прес, 2005.
Путешествие по Херсонщине. Херсон: Наддніпряночка, 2005.
Юрій Вілінов. На шляхах від порогів до синіх морів. Запоріжжя: Мастер, 2005.
Історія Українського козацтва. Нариси у двох томах. Том перший. Київ: Києво-Могилянська академія, 2006.
А. Широкорад. Загадки поля Куликового. «Позиция», №38 от 22.09.06.
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
Свидетельство о публикации № 4901 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...


Стихи.Про
Куліковська битва, протистояння Дмитрія Донського з Мамаєм, Тохтамишем, Золотою Ордою. Походження козаків-Мамаїв. Справжня роль Донського в битві Куліковській. Юрій Безух.
Краткое описание и ключевые слова для: Дмитрій та Мамай

Проголосуйте за: Дмитрій та Мамай



  • Павел Баулин Автор offline 29-03-2013
Интересная статья, хотя и спорная. Ну, хотя бы в отношении характеристик , данных Дмитрию Донскому. У Юрия Валентиновича князь какой-то жадный и трусливый.
В отличие от автора Брокгауз и Ефрон (достаточно сдержанные на похвалы) в своём Энциклопедическом словаре так заканчивают статью о Великом князе московском и владимирском: «Потомство сохранило о нем память как о победителе татар; но его внутренняя политика замечательна, быть может, еще больше».
Дмитрий был твёрдым и решительным государственником. Об этом пишут Карамзин, Соловьёв, Ключевский… Это он, 21-летний князь, дал отповедь ордынскому послу: «К ярлыку не поеду»! Никто до Дмитрия не осмеливался на такую дерзость. Это он, не согласовывая с ханом, завещал престол своему сыну. Он крепко держал других князей.
А вот как участие Дмитрия в битве трактуют летописные тексты. Воины многократно призывали князя: «Княже, господине! Не ставися напреди битися, но позади или на криле или негде в опришнем месте!». Но человек, поднявший почти всю Русь на тяжелый и суровый бой, достойно отвечал: «Да како аз возглаголю: «братья моя, да потягнем вси соодиного!», а сам лице свое почну крыти и хоронитися назади. Не могу в том бытии, но хощу, якоже словом — такожде и делом — напереди всех!»
Говоря об образовании Дмитрия, полагаю, не корректно обрывать известную фразу из апокрифа: «Аще и книгам неучен беяше добре, но духовныя книги в сердце своем имяше». Автор цитирует лишь первую часть.
Мне трудно судить из каких источников Юрий Валентинович поведал о жадности Великого князя. Но уж точно, что «Все це (дань и проч.- П.Б.) потрапляло в бездонну кишеню московського князя», не соответствует действительности. Ведь именно при Дмитрие был построен белокаменный Московский Кремль, собрана, по сути, объединённая 150-тысячная (данные Льва Гумилёва) Русская Армия с самым современным и передовым на то время вооружением!.
И деда его – Ивана Калиту трудно упрекнуть в жадности. Князь был щедрым к нищим («даяше нищим сколка вымётся»), то есть давал нищим не глядя, сколько вытащит из кошелька.

Автор пишет: «З часів Данила Галицького українські та литовські князі поволі витискували татар з України».
Не буду говорить о терминологии (Сможет ли Юрий Валентинович назвать хоть одного князя XIII – XV века, считающего себя украинским?). По поводу «поволі витискували». Известен лишь один эпизод, когда жители Галицко-Волынской Руси во главе с князем Даниилом освободили семь городов, занятых ордынцами (1254 год). Однако уже через пять лет отряд Бурундая жёстко восстановил зависимость Галицко-Волынского княжества от Золотой Орды. Более того князь Даниил сам отдал приказ об уничтожении крепостей Луцка, Львова, Кременца… Есть ли другие факты «витискування»? Кто-то остановил жесточайшее разорение и опустошение Киевского, Переяславского, Черниговского княжеств (территория нынешней Украины)?
Между литовскими и галицко-волынскими (украинскими - по версии автора) князьями вообще было больше противостояний, чем сотрудничества. Во второй половине XIII века галицко-волынские князья были союзниками ордынцев в походах против Литвы. А в начале XIV века уже Великий князь литовский Гедимин пошёл войной на Волынь и Киев. И т.д.
Главные же восстания против ордынцев были как раз в Северо-Восточной Руси: Ростов, Владимир, Суздаль, Углич, Ярославль… Именно благодаря этим восстаниям (50-60-е годы XIII века) татарами был упразднён «институт бесерменов» (сборщиков дани) и эта функция передана самим русским князьям, что естественно, дало русичам возможность для «финансового манёвра».
И только спустя столетие, в 1362 году Литовско-русское войско под началом Ольгерда, разбив татар под Синими водами, положило начало освобождению от монголо-татарского ига. Земли вплоть до Подолья и Киевщины вошли в состав Великого княжества Литовского.

Ещё одно уточнение.
«Щодо війська Мамая, то в ньому, за образним висловом Володимира Чивіліхіна, були всі, крім татар».
Татары, конечно, были. Юрий Валентинович даёт не совсем точную ссылку на Чивилихина. Вот – дословная цитата "Меньше всего в полчище Мамая находилось монгол и татар, – говорит Чивилиин. – Это было разноплеменное и разноязычное скопище разноверцев, обманутое, соблазненное, принужденное или купленное международным авантюристом XIV века…" А Лев Гумилев утверждал, что на Куликовом поле был вместе с Мамаем весь "мусульманский суперэтнос".

«Православна Церква об’явила Олега святим одразу після його смерті», - пишет Юрий Валентинович.
Князь Олег Рязанский никогда не был канонизирован Русской Православной Церковью. Это только сейчас (2013 г.) Рязанская Митрополия «готовит документы» для его причисления к лику святых.

«Один з уже українських козаків Мамаїв стає засновником роду князів Глинських».
О каком «украинском казаке» речь? Род князей Глинских имеет литовские корни, факт в истории общеизвестный. Существует, правда, легенда о том, что у истоков рода стоял татарський военачальник Мамай. Но она опровергается большинством историков (там по хронологи нестыковки получаются).

Есть ещё возражения. Я, например, совершенно не согласен с характеристикой Иоанна IV Васильевича (Грозного), оболганного западноевропейскими писаками.
Карикатурно подан в статье преп. Сергий Радонежский, духовник и идейный вдохновитель Дмитрия Донского.
Впрочем, хватит. Но это же комментарий, а не статья.

И всё же спорность некоторых суждений вполне уместна. Ведь к исторической науке, к историческим персоналиям отношение каждого из нас весьма субъективно. К тому очень много политической конъюнктуры, претензий на сенсационность, а то и фальсификаций в публикациях последнего 20-30-летия. Их нельзя брать на веру.
С уважением,
П.Б.
  • Безух Юрий Валентинович Автор offline 29-03-2013
Спасибо Павел Борисович за аргументированую критику. Это всегда полезно, хотя не всегда приятно. Наверно Ваш Дмитрий ближе к классическому школьно-глянцевому. У меня, после прочтения летописей сложилось несколько другое видение князя. Думаю это нормально. к тому же я хотел показать значение этой битвы в первую очередь для нас. для юга Украины. Искренне ваш, Юрий Безух.
  • Павел Баулин Автор offline 29-03-2013
Уважаемый Юрий Валентинович!
Хорошо, что именно так Вы восприняли мой комментарий (тоже, наверное, не бесспорный).
П.Б.
  • Татьяна Окунева Автор offline 1-04-2013
Статья ценна не бесспорностью изложения исторических событий. В ней есть, как мне кажется, элементы и конъюнктуры и субъективизма и недостаточной профессиональной подготовки автора, как историка. Да это в данном случае, возможно, и не нужно. Я сама такая, и серьёзных трудов по истории, кроме тех, по которым учили в школе и которые нашла в интернете, не читала. Ну разве ещё - Карамзин. Его я читала на бумажных носителях внимательно и перечитывала несколько раз. Даже у Гумилёва уровень проникновения в суть исторических перипетий мне представляется не таким глубоким. Вы, Юрий Валентинович изложили логично и последовательно своё видение заявленной темы, откликнулись вместе с уважаемым Павлом Борисовичем на духовный запрос, поднятый в стихотворении о Сергии Радонежском. Это, на мой взгляд, всего важнее.
С теплом, Татьяна.
  • Лорина Филоненко Автор offline 20-04-2013
Шановний Юрію Валентиновичу! З цікавістю прочитала статтю. Звісно, щось сподобалося дуже, щось викликало спротив, так і повинно бути, на мій погляд. У мене малесеньке зауваження. Кримських татар частіше називають кримці, бо кримчаки - це народність, іудеї, частинка хазарського каганату. З повагою Лорина.
 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail: