Люба Джейн

Оповідання про любов англійської панночки ХVІІІ століття і українського дипломата, посланця гетьмана Мазепи. Віталій Шевченко.

                                 
                                  Но кто мы и откуда,
                                  Когда от всех тех лет
                                  Остались пересуды,
                                  А нас на свете нет?
                                       Борис Пастернак
 
      Вже третій день, як унадився холодний, осінній дощ. І Джейн прийшлося припинити свої прогулянки навколо маєтку, які вона дуже полюбляла в інші пори року, навіть узимку.
      Їхній Імпічмент-парк знаходився неподалік невеличкої річки Боуд-крік, і якщо перейти міст через неї, то можна непомітно дійти до маєтку сусіда, сера Джона Скоулза, старого джентльмена, який на самотині калатав свій вік.
      Розповідали, що в молоді літа він був невідпорний, але з одруженням щось не вийшло, міс Елізабет, яку він кохав, виїхала з якимсь невідомим офіцером, здається, капітаном Форчуном, і більше обох ніколи ніхто не бачив у їхній місцині. А сер Джон так і залишився самотнім.
      Коли Джейн забрідала під час прогулянок до його маєтку і зустрічала там сера Джона, то він завжди казав їй:
      – Господи! Як ви нагадуєте мені міс Елізабет.
      І ввечері у себе в кімнаті Джейн підходила до свічада і вдивлялася в своє зображення, намагаючись уявити собі оту невідому міс. На неї дивилася незнайома молода жінка. Довге волосся спадало на маленькі перса, розділене проділом, трохи кирпатий носик, над ним сяяли великі швидкі очі, червоні губи, за якими відкривалися білі зубки. А коли вона знімала сорочку, то з`являвся маленький смаглявий животик, нижче кущився невеличкий трикутник чорного волосся. Вона торкалася рукою до цього трикутника і невідомо чому зітхала.
      Хотіла спитати, яким був отой капітан Форчун, та не наважувалася звернутися до сера Джона, щоб його не засмутити. А сьогодні за вікном дощ, і прийдеться сидіти вдома.
      З її вікна було добре видно шлях, який йшов з Дефолтського лісу, минав їхнє помістя і прямував до сера Джона. Хто б не їхав до нього, тут, в Імпічмент-парку, завжди про це знали. Як не сама Джейн бачила чи її сестра Скарлетт, то обов’язково хтось із слуг доповість.
      Але їздили до сера Джона дуже рідко, бо він майже ні з ким не підтримував стосунків, сам не вибирався в гості і тому нікого не чекав у себе. Та він цим не переймався. Жив бурлакою, ну то й що, кому до цього є діло?
      Після сніданку, коли всі розійшлися по своїх кімнатах, Джейн із книгою в руках примостилася біля вікна. Не стільки для того, щоб спостерігати за дорогою, бо і так зрозуміло, що на ній ніхто не буде їхати, скільки з-за того, що біля вікна було видніше.
      Захопилася читанням. Герой усе ніяк не наважувався освідчитися героїні. Вона від цього страждала, і зі своєї сторони намагалася непомітно йому допомогти. І коли він нарешті освідчився і Джейн схвильовано читала, як героїня, пригорнувши руки до грудей, тихенько відповіла, щасливо посміхаючись: «Я згодна!», Джейн удоволено відклала книгу убік і побачила, як по дорозі, яка розкисла від дощу, повільно котиться візок. 
      Він проминув їхній Імпічмент-парк і попрямував в бік маєтку сера Джона. У Джейн навіть відкрився ротик від щирого здивування і цікавості. Хто ж то їде у тому візку?
      – Скарлетт! – гукнула вона сестру. – Дивися! – і вони удвох дивилися на маленький візок, що потихеньку котився в обійми сера Джона.
      – Хто там може бути? – одночасно запиталися сестри, подивилися одна на одну і розсміялися.
      Джейн вирішила не чекати наступного дня чи коли розпогодиться, наказала підвести коня, перевдягнулася і поскакала до сусіда. Він вже давно обіцяв їй дати почитати «Моллі Флендерс». Хоча її батько, сер Томас, і казав, що у пристойному товаристві панночки такі романи не читають. Але вже давно відомо, що заборонена грушка солодка!
      Біля будинку сера Джона було пожвавлення. Слуги бігали у різні напрямки з піднесенням. Один з них кинувся до Джейн і прийняв її коня.
      – Що у вас за веремія? – спитала вона у нього.
      – Приїхав син давнього товариша сера Джона, – відповів той.
      Та, мабуть, вже доповіли про її приїзд, бо на вході Джейн зіткнулася із сером Джоном. Він посміхався до неї. Обличчя у нього сяяло:
      – Дуже добре, міс Джейн, що ви приїхали. Зараз я вас познайомлю із своїм давнім знайомим! – таємничо сказав він.
      У світлиці знаходився молодий, стрункий джентльмен. Він підхопився з місця, йдучи назустріч Джейн.
      – Знайомтеся, – сказав сер Джон, – міс Джейн... сер Кирило...
      Незнайомець нахилився до Джейн і поцілував її руку.
      – Дуже приємно! – сказав він. На неї з смаглявого обличчя дивилися великі блакитні очі. Розумні і проникливі.
      «Який красень!» – подумала Джейн і зашарілася. Він же може прочитати по її обличчю, про що вона подумала! Та сер Джон відвернув їхню увагу до себе.
      – Я з його батьком років тридцять тому разом воював проти турків! – казав він, посміхаючись до Джейн.
      – О, така сива давнина, – сказала Джейн, – мене ще і на світі не було!
      – А мені було років п’ять, і ми тоді знаходилися в Юкрейн, – посміхався до неї сер Кирило.
      – Юкрейн? – перепитала Джейн, – де це?
      Вона перший раз чула таку дивну назву.
      – Юкрейн? – посерйознішала молода людина. – Це моя батьківщина. І знаходиться вона на берегах Чорного моря.
      – О, це так далеко! – здивувалася Джейн, дивлячись на сера Кирила.
      – Я тут по справах, – пояснив він, – і, маючи нагоду, заїхав провідати сера Джона.
      – І дуже добре зробив! – закивав головою старий джентльмен, – я вже не виїжджав звідси років десять!
      Джейн дивувалася з сера Джона, такого веселого, балакучого вона не пам’ятала його зовсім.
      Час летів непомітно, і Джейн потрібно було вже повертатися додому. Вона спіймала себе на думці, що їй не хочеться залишати їхнє товариство. Так було добре з ними! Джейн піднялася, щоб розкланятися, та сер Джон запропонував:           
      – Почекайте, міс Джейн, я дам команду вас відвезти на шарабані!
      Та Джейн відмовилася:
      – Ні, я сама...
      Піднявся і сер Кирило:
      – Я проведу міс Джейн...
      На дворі якраз ущух дощ, і Джейн йшла поруч із сером Кирилом. Він тримав коня за вуздечку, їй подобалась увага з боку молодої людини.
      На небі розійшлися хмари, і з-за них випнувся місяць, освітлюючи розкислу землю.
      – О, місяць! – вигукнув сер Кирило незрозумілою мовою.
      – Що таке «місяць»? – поцікавилась Джейн.
      – Це на нашій мові значить moon (мун), – пояснив Кирило.
      – Місяць, – повторила Джейн, намагаючись запам’ятати незнайоме слово. – Мі-і-сяць!
      – А оце бачите над обрієм зірочки, це по-нашому вони називаються Волосожар, – показував сер Кирило. – А в Біблії сказано про них так:
 
                               «Той, хто Волосожара й Оріона створив,
                                 хто смертну темноту зміняє на ранок,
                                 а день затемняє на ніч,
                                 хто прикликує воду морську
                                 й виливає її на поверхню землі, –
                                 Господь Ймення Йому!»

      – Господь Ймення Йому! – повторив поруч молодий чоловік, і Джейн завмерла від невідомих почуттів, які охопили її.
      Вони вже підходили до Імпічмент-парку, і було видно, як в деяких кімнатах горіли свічі. І Джейн із смутком попрощалася із новим знайомим.
      – На добраніч, міс Джейн, – сказав наостанок сер Кирило.
      – На добраніч... – відповіла йому дівчина.
      Слуги підійшли і забрали у них коня, і вона ще почекала, дивлячись, як віддаляється його фігура у темряву. Ще якась хвилина – і темрява поглинула його. Джейн зітхнула і ввійшла у будинок.
      Сім’я вже зібралася вечеряти, і Джейн стала центром уваги. Вона докладно розповіла про те, що бачила і чула у сера Джона і про невідому молоду людину з дивної країни Юкрейн. Скарлетт жаліла, що не поїхала разом із сестрою, а мати дивилася з доброю усмішкою на свою розпашілу доньку і раділа і сумувала одночасно: раділа за донечку, яка непомітно стала такою вже дорослою, і сумувала, бо наближався той час, коли вона вилетить із батьківського гнізда назустріч самостійному життю.
      Тільки сер Томас був заглиблений у свої думки і не переймався почутим. Він був фаталістом: що має бути, те й відбудеться у свій час.
      А Джейн приснився вночі дивний сон. Вони із сером Кирилом йдуть по якийсь дорозі, тримаючись за руки, а перед ними таємничо блищать зірки із Волосожара. Вона зітхала уві сні і притулялася до молодої людини, дивлячись на ці зірки, що чомусь весь час віддалялися від них.
      Ранком вона довго лежала у ліжку, намагаючись розгадати побачене. Що ж воно може означати? Та починався новий день, і Джейн вирішила після сніданку поїхати знову до сера Джона. Та мати відрадила:
      – Послухай, Джейн, дівчині потрібно бути більш стриманішою. Не показувати своїх почуттів. Хай батько з’їздить до сера Джона і запросить їх до нас на обід.
      – Ой, мамо, – тільки і сказала Джейн, вимушено погоджуючись із матір’ю.
      Час раптово зупинився. Поки вони поснідали, потім батько перевдягався, йому заправляли візок, і він, не поспішаючи, поїхав, Джейн не находила собі місця, заховалася у свою кімнату, щоб її ніхто не бачив.
      У сера Джона батько був неприродно довго, нарешті на дорозі з’явився візок, коні повільно пленталися по розгрузлому шляху, нарешті зупинилися перед будинком.
      – Ну, що? – нетерпляче спитала батька Джейн.
      – Запросив, – відповів той, – він погодився.
      – А сер Кирило? – не витримала дочка.
      – А його нема, – знизав плечима сер Томас.
      – Як нема? – затремтіли губи у Джейн.
      – Він вранці поїхав, – пояснив сер Томас, знизуючи плечима.
      Джейн побігла у свою кімнату, зачинилася там, вона нікого не хотіла бачити. От тобі маєш! Живемо в такій глушині, що ніхто тут не може знаходитися. Настрій був зіпсований, хотілося плакати. Ледве дочекалась обіду.
      Але сер Джон, на диво, вчасно приїхав на обід. Побачивши Джейн, він привітався з нею.
      – Люба Джейн! Сер Кирило передавав тобі привіт і вибачився, що не зміг залишитися ще на один день. Він терміново виїхав по своїх справах. Обіцяв повернутися, – посміхався до дівчини старий джентльмен.
      Виявилося, що сер Кирило дипломат і на континенті відстоює інтереси своєї країни. Тому мотається по всій Європі з дипломатичними завданнями від свого уряду в екзилі. А за ним полюють московські агенти.
      Побачивши острах на обличчі Джейн, сер Джон пояснив присутнім:
      – Не хвилюйтеся, він досвідчений дипломат, знає десь біля двадцяти мов!
      – Скільки? Скільки? – не повірила своїм вухам Джейн.
      – Біля двадцяти, якщо не більше, – підтвердив сер Джон. – Так що піймати його не так просто.
      Після обіду Джейн кинулася до батькового кабінету читати його газети. Що там відбувається на континенті? Після цього обіду вона стала першим уважним читачем всіх свіжих газет, що привозили з Лондону.
      Але сер Кирило зник, наче скрізь воду провалився. І в газетах теж не можна було розпізнати, де він саме зараз знаходиться. Газети повідомляли, що у Парижі збирається міжнародна асамблея по розгляду питань, пов’язаних із Туреччиною. Може, і сер Кирило поїхав саме туди? А в наступному номері газети писалося про те, що у Варшаві готується зустріч царствених осіб, зацікавлених у налагодженню дострокового миру у цій частині Європи. І Джейн пильно вивчала ці скупі рядки повідомлення – можливо, там, у цій невідомій Варшаві, знаходиться серед інших дипломатів і сер Кирило? Хто знає. Відповіді Джейн не знаходила і тим ретельніше вивчала справи сучасної Європи.
      А потім одного дня вона прочитала в газеті, що у Букурешті, десь на самому кінці Європи, стався замах на невідомих дипломатів. Є вбиті і поранені. І у Джейн опустилися руки. Невже це пов’язано із сером Кирилом? Та наступного дня газети мовчали, писали про якісь інші події, а про Букурешті мовчали. І Джейн звернулася до сера Джона.
      – Сер! – сказала вона йому. – Треба щось робити. Не можна сидіти склавши руки. Я впевнена, що там, у Букурешті, був сер Кирило, і йому потрібна наша допомога.
      І під її впливом сер Джон послав своїх людей до Букурешті розшукати сера Кирила. Та поїздка була невдалою, люди поїхали та повернулися, але сера Кирила не знайшли. Ні серед вбитих, ні серед поранених.
      І Джейн примирилася з неминучим. Сер Кирило сюди більше не повернеться. Йому тут нема чого робити. Таких знайомих, як Джейн, у нього багато по всій Європі. Молодий, ставний, знає стільки мов. Що йому шукати отут, в оцьому здрібнілому Імпічмент-парку? Він, мабуть, вже і забув про нього.
      І вона погодилася на пропозицію матері поїхати до Лондона разом із Скарлетт і нею, трохи розвіятися, бо вже засиділися отут у цій глушині. Треба на людей подивитися і себе показати. Хоча великого бажання тусуватися не було. Сер Кирило навряд чи тут з’явиться, а увага з боку мужньої статі (понаїхало багато офіцерів Королівського полку) їй була нецікава.
      Та заради Скарлетт ходила на ті розважальні заходи. А сестрі все було цікаво.
      – Бачила, як на мене дивився отой офіцер? – жваво зверталася вона до Джейн, повертаючись додому з балу. – Я взнала у Мелані, що його звати Уейн Мак Клін. Думала, що він запросить мене на танець. А він не наважився. – І гримаса розчарування промайнула на обличчі сестри.
      Коли вони під’їхали до будинку, в якому зупинилися у Лондоні, то побачили, що біля нього стоїть фаетон, порожній, а зверху завмер фурман, дрімав. 
      – Хто б це міг бути? – заіскрилися очі у Скарлетт від цікавості. У вітальні все прояснилося. Там їх чекав схвильований сер Кирило.
      – Господи! – сказала Джейн. – Де ви були так довго?
      – Я був в Імпічмент-парку, але там мені сказали, що ви у Лондоні, і я приїхав сюди. – відповів сер Кирило і замовк.
      – Я знаю, що у вас в Юкрейн була війна, гетьман МазепА її програв, і ви опинилися в екзилі... і що у вас є Запорозька Січ, – старанно вимовляла незнайомі слова Джейн, хотіла показати свої набуті знання.
      – МазЕпа, – поправив її сер Кирило і випалив те, що було у нього на душі. – Я приїхав просити у вашого батька вашої руки... – і замовк, дивлячись на Джейн.
      Очі в неї сяяли, вона притиснула руки до грудей і мовчала. Тільки мати не розгубилася:
      – Зараз спитаємо у сера Томаса!
      Той якраз сидів у себе в кабінеті і читав «Два трактати про правління» Джона Локка і був незадоволений, що його відірвали від важливої справи.
      А Джейн, Скарлетт та мати схвильовано завмерли під дверима, чекаючи рішення батька та чоловіка.
      – Я, сер, – сказав він молодій людині, – стільки за цей час почув від Джейн новин про вашу Юкрейн, що не помилюся, якщо скажу, що вона зараз у Лондоні кращий спеціаліст по вашій країні.
      Трохи помовчав, збираючись з думками, від чого сер Кирило завмер, не дихаючи, і додав:
      – Я згодний!
      І на закінчення нашої досить довгої розповіді додам, що, якщо доля занесе вас колись до Лондона, то обов’язково відвідайте галерею Тейт. Коли зайдете у приміщення, то з лівої сторони на стіні побачите картину невідомого англійського художника ХVІІІ століття. На ній зображені двоє – він щойно вийшов із кабінету її батька, де отримав дозвіл на шлюб з його донькою; а  вона стоїть, щаслива, і не зводить з нього своїх очей.  
      В цю хвилину вони удвох перед усім світом. Джейн і Кирило... Кирило і Джейн...
      Їхні щасливі обличчя і серця промовляють до нас і досі.
  
8.05. 2012 р.

Свидетельство о публикации № 5036 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Рассказы
  • Уникальных читателей: 1 826
  • Комментариев: 5
  • 2013-04-24

Проголосуйте. Люба Джейн.
Краткое описание и ключевые слова для Люба Джейн:

(голосов:1) рейтинг: 80 из 100

  • Татьяна Осень 25-04-2013
Шановний Володимир Іванович. Мені сподобалося оповідання, як і багато з того, що Ви пишете.
У мене є сумнів відносно однієї ідіоми (у другому абзаці), яка мені здається недоречною у даному випадку. "Вік калатати" - жити у злиднях, поневірятися. Ваш Джон Скоулз хоча і жив на самотині, але мав маєток і гідне життя. Може, змінити дієслово?
Сучасне жаргонне слово "тусуватися" вибивається зі стилистики. Адже сім'я поїхала до Лондона вести світське життя, бо далі автор говорить про бали.
У реченні "...раділа за донечку, яка непоміто стала така вже дорослою..." треба або "...стала така вже доросла...", або "...стала такою вже дорослою...".
Володимир Іванович. Я відправила Вам ПС, там ще дещо, подивіться.
Бажаю натхнення і нових цікавих тем. Тетяна.
  • Виталий Шевченко 25-04-2013
Дорога Тетяно! Дякую за увагу! Буду виправляти. Там ще є помилки, оце перечитав і побачив. Уряд в екзилі - тільки так! А в тексті чомусь в екзині. Крім того, героїня каже: МазепА, наголос на останній літері і він поправляє - МазЕпа. А в тексті все однаково і незрозуміло, що він поправляє. Спасибі, що читаєте! З повагою, Ваш Віталій Шевченко.
  • Татьяна Гордиенко 25-04-2013
Рассказ понравился! А слово "колотав" здесь наверное употребляется в значении "коротал". "В одиночестве коротал свой век." Так что с этой позиции все правильно.
  • Татьяна Осень 25-04-2013
Віталій Іванович. Я тому і написала, що знаю, як уважно і поважно Ви ставитеся до рідної мови.
Для Татьяны Гордиенко:
Слово "коротать" переводится иначе.
  • Татьяна Гордиенко 30-04-2013
Все может быть, Таня. Я могу ошибаться.
 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:

Код:
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Введите код:

   
     
Люба Джейн